Реферат: Гончарство
Гончарство одне з найстаріших ремесел людини. Зародилось гончарство ще в кам’яному віці. Можна твердити що ще до оволодіння людини вогнем вона почала формувати з глини предмети потрібні для вжитку.
Під палючим сонцем ці предмети набирали певну міцність і мали певну цінність. Такими предметами могли бути ємкості для пожитків та амулети. А вже з освоєнням людиною вогню на великій кількості стоянок вчені виявили сліди гончарного посуду та подобу людської фігурки.
На території України сліди гончарства археологи датують 7-6 тисячоліття до н.е.
Трипільська культура V-III тисячоліття до н.е., що охоплює лісостепову територію України від Дніпра до Карпат дуже багата на гончарні вироби ручної роботи без застосування гончарного круга. Гончарні вироби трипільців були витворами мистецтва. Кераміка тут орнаментована з проявом філософії спостереження навколишнього середовища, природних стихій (можливо містики). Трипільці розмальовували поверхні, але і робили рельєфний рисунок. При розписі вживали білий колір по сірому, чорний, червоний та коричневий.
З використанням гончарного круга гончарство стає потаємничим промислом, уже накопичуються кращі навики і уміння, створюються родові таємниці. Твори гончарів мають прикладне та художнє примінення. Посуд в інтер’єрі приміщення та сервіровці столу відіграє важливу роль.
Українська кераміка, незважаючи на довголітнє розчленування народу різними окупантами, має характерну спільну всім школам національну самобутність. Характерну для центральних областей Слобожанщини, західних областей та Буковини і Закарпаття.
Кераміка Карпатського краю
Самобутність і своєрідність кераміки Карпатського краю може бути пояснена спільністю техніки, колориту характерного у відповідності етнографічного розселення Гуцулів, Бойків, Лемків та Покутян.
Основні риси гончарного ремесла зародившись в добу кам’яного віку з невеликими змінами пройшли через добу бронзи, заліза, парового двигуна і сміливо входить у вік розщеплення атома, зберігши свою самобутність, вміло використовуючи досягнення доби в допоміжних процесах виробництва, зберігаючи своєрідність.
Зовнішніми признаками особливості кераміки Карпатського краю є використання кольорових глин для оздоблення виробів. Оригінальність методу полягала в тому, що розпис робився шлікером певного складу який за своїм кольором не завжди був таким, яким виходив після опалення виробу в гончарному горні.
Як твердять самі гончарі слово “гончар” походить від “горна” і “чарування” – той що горно чарує.
Зародження, а вірніше становлення карпатської кераміки, як самобутнього ремесла відноситься до XV століття і має стійкий характер дальшого свого розвитку та розширення сфери вжитку.
XVII століття гама ангобу розширюється. А на протязі слідуючих ста років широко використовується техніка заливання рисунку та рожкова техніка. Ці техніки використовуються переважною більшістю майстрів і в наш час.
В асортимент гончарних виробів входить теракот – виріб не покритий поливою. Вироби з підполивним розписом та вироби з поноливною розпису. Глазурі готують прозорі і глухі (не прозорі). Сюжети розпису, в основному, орнаментальні (рослинний та геометричний), але часто зустрічаються спеціалізовані композиції в теплих червоних, коричневих, жовтих та зелених тонах.
На початку ХІХ століття на Гуцульщині здійснилося перенесення методів обробки деревини в гончарну справу.
Це оздоблення виробу по контуру, яке мало свою довгу історію в обробці рогу, кістки, металу і дерева. Ця техніка дуже майстерно в гончарство була втілена косівськими майстрами. Про вироби косівських майстрів взнали столиці європейських держав. Вироби відзначались своєю довершеністю і вишуканістю. Секрет виробництва крився в тому, що свіжосформований виріб покривався шлікером, велась “побілка”, який після висихання і утільного (первинного) випалу надавав виробові білий колір, який зберігався і після вторинного випалу (кінцевого).
В потрібних місцях шар “побілки” знімався за допомогою “писця” чи “гончарного ножа” на всю глибину аж до сірого шару. Тепер необхідні місця розписувались “червенню” – червоно-коричневим ангобом. Висушений виріб йшов на утільний випал (температура 580-600 С). Після охолодження проводилась зачистка рисунка його доведення, глазурування прозорою глазур’ю і вторинний випал.
В другій чверті ХІХ століття на основі широкого вживання контурного та багатокольорового розпису формуються нові стилістичні принципи оздоблення народної кераміки Гуцульщини. Дальший розвиток цієї техніки привів до появи в другій половині ХІХ століття регіональних шкіл гончарства відомих в наш час, як “косівська”, “покутська”, “гуцульська”. Ці назви відносяться скоріше до типу декорування виробів, ніж до місця їх виготовлення.
За свідченням літературних джерел і музейних експонатів колискою гуцульської кераміки слід вважати село Пістинь Косівського району, а головним центром промислу м.Косів. В склад косівського центру увійшли навколишні села – Старий Косів, Смодна, Вербовець т.ін.
Місто Кути і село Старі Кути відомі в першій половині ХІХ століття своєю чорнолощеною кераміою і вважаються одним із старійших ценрів гуцульської кераміки.
Народна кераміка карпатського регіону (Кути, Косів) має спільне походження з керамікою Коломийщини.
Для всіх ентографічних районів України, так як в цілому для гончарного промислу основними видами є: столовий посуд-миски, тарілки; посуд для варіння – горщики, ринки; посуд продуктовий – катки та великі горщики (як ємкості для зберігання крупи і т.п.).
Такі вироби вироблялись в Кутах, на Косівщині і на Коломийщині. Але крім них тут вироблялись: “кулешники” – для кулеші, “варильники” – для голубців, “варінчи” – для варіння різних страв, “водопійча” – глек для води, “гладунці”, “гладушники” – для молока, “макотрики” – для тертя маку, “макутри” – для печені, куті, вареників та малі “макутри” (того ж призначення), різні “батьки”, “діжиці” (як ємкості для меду, бринзи, маринування, соління грибів, зброджжування афин (чорниць) та ін.).
Починаючи з ХХ століття в побут гуцулів широко входять предмети чисто декоративного та ритуального призначення – тарілки, глеки, “плесканки” (по формі грудки сиру), “колачі”, підсвічники, “каганці”, “поставники”, “жаровні”, “кадильниці” і ін. Особливий світ являє дитяча забавка, “півники”, “курочки”, “дудочки”, “свинки”, “коники”, “зайчики”, “хлопчики”, “панки” та інше розмаїття в формах та оздобленнях.
Вдале природне поєднання контурного рисунку і кольорового розпису зображень є технічною рисою декоративних рішень знаменитої гуцульської кераміки сучасності. Техніка контурного рисунку дала можливість народним майстрам прикрасити свої вироби геометричним та рослинним орнаментом.
Як головний жанр на фоні геометричного та рослинного орнаменту в гуцульську кераміку увійшли фігурні сюжети, сцени, що виділило її неповторність і самобутність. Тут кераміка випередила всі види образотворчого мистецтва. Керамічний живопис розкриває побут, світогляд відношення до навколишнього середовища, влади, сил природи, таких понять як воля, любов, музика, спів мешканців Карпат і їх відношення до свого оточення.
Рослини, тварини, риби, птахи (реальні та фантастичні), сцени землеробства, різні ремесла від старих до найновіших, відпочинок, гуляння, музика й танці, прояви любові і ненависті, поліція, армія, пошта з великою видушкою і фантазією передані на днищах мисок, стінках посуду, а особливо на це багаті кахлі.
Сюжетний кахель карпатського краю дуже знаний в країнах центральної Європи, Чехії, Словакії, Польщі, Румунії, аж до Франції.
Великий внесок в розширення кольорової гами народної кераміки Гуцульщини своєю творчістю зробили П.Баранюк та О.Бахматюк. Творчість О.Бахматюка склала цілу епоху в історії розвитку кераміки в Карпатах. Він почав широко застосовувати в своїх роботах загальний світлий фон, як основу для контурного розпису. Зображення і фарби на такому фоні ставали особливо чіткі і виразні. Темперамент і гостре око талановитого майстра творили індивідолізовані багатофігурні композиції на кахелі. Найбільша кількість їх присвячена сценам побуту, життя, праці, забавам люду рідного краю.
Велике пожвавлення в розвитку гончарства відзначається в другій половині ХІХ століття на Бойківщині. На Дрогобиччині, Старій Солі, Самборі і в ряді других гончарних центрах появляється велика кількість оригінальної посуди: “бритванки” – миски (ринки) для топлення сала, піджарювання і тушіння м’яса, “куришлі” та “коршелики” – для зберігання і подавання напитків, “лоханки” – для кислого молока, “близнюки” – зпарені, зтроєні одинакові, або різновеликі горщики для винесення в обідів косарам, чи іншим робітниками в поле чи на город та багато іншої різної посуди.
Вони оздоблювались не складним геометричним орнаментом коричневого посуду, світло-зеленого та білого кольору і покривались повністю або частково червоно-коричневою і жарко-зеленою поливами. Поширеним способом декорування гончарних виробів було нанесення крапок і ліній по всій поверхні виробу без організації їх в якій-небудь орнамент. Відомим майстром розпису в кінці ХІХ століття був І.Мартинкевич із Дрогобича. Аналогічним способом розписувались і дитячі забавки – свистуни, тарахковки – “хихлики”. Виробництво забавок в Старій Солі велось до кінця ХІХ століття.
На Західному Прикарпатті, Лемківщині гончарний промисел був зосереджений в селах Пераж. Порохник, Ярослав, Угорці, Милянки. Мистечко, Межибриди та ін.
Кераміка цих центрів розписувалась білим рослинним, лінійками, зубчатим або спіральним орнаментом і покривалась коричневою поливою.