Реферат: Історизм як форма теоретичної рефлексії в науковому пізнанні

Соцiально-психологiчний характер концепцiї Куна визначається його розумiнням наукового спiвтовариства , члени якого подiляють певну парадигму. Прихильнiсть до даної парадигми зумовлюється не тим, що вчений виступає як творець нових iдей, а становищем його в данiй соцiальнiй органiзацiї науки, його iндивiдуальними психо­­­логiчними якостями, симпатiями, естетичними мотивами i смаками. Саме цi i подiбнi до них фактори є, згiдно з Куном, основою науко­­­вого спiвтовариства i пояснюють стiйкiсть певної парадигми.

Тобто, центральне поняття в концепцiї Куна - поняття "парадиг­­­ма", або сукупностi найзагальнiших iдей i методологiчних настанов в науцi, якi визнаються на даному етапi дослiдження науковими i приймаються науковим спiвтовариством.

Парадигма має двi властивостi: 1) вона прийнята науковим спiвтовариством як основа для подальшої працi; 2) вона мiстить не­­­розв'язанi питання, тобто вiдкриває простiр для дослiджень.

Парадигма не є чимось статичним, застиглим. На її основi прово­­­дяться дослiдження, в результатi котрих парадигму переформовують, уточнюють.

Послiдовний перехiд вiд однiєї парадигми до iншої через рево­­­люцiю є звичайною моделлю розвитку зрiлої науки. Однак ця модель не характерна для перiоду аж до кiнця XYIII ст., до появи робiт Ньютона. До кiнця XYIII ст. не було такого перiоду, для якого була б характерна якась єдина точка зору на природу свiту, а замiсть цього було безлiч шкiл.

В перiод нормальної науки ми маємо справу з трьома типами дiяльностi: 1)збиранням значимих фактiв; 2) порiвнянням фактiв i теоретичних передбачень; 3) переформулюванням теорiй. Тобто, iз тим, що моделювалося iндуктивiзмом, конвенцiоналiзмом i фаль­­­сифiкацiонiзмом.

Нормальна наука, як правило, не створює нiчого нового нi в фе­­­номенологiчному, анi в концептуальному вiдношеннi. Вчений звичайно заздалегiдь знає, якi результати вiн має отримати. Однак вiн завж­­­ди має сумнiв у тому, чи їх вдасться отримати. Той, кому це вдається зробити, доводить свої здiбностi i вмiння.

Нормальна наука не спрямована на вiдкриття чогось принципово нового. Але це нове все-таки неминуче виникає. Наукове вiдкриття ­­­не одиничний акт, а процес, котрий включає i виявлення нового, i усвiдомлення того, що отриманий результат - це дiйсно нове. На од­­­ному з етапiв розвитку нормальної науки неминуче вiдбувається розбiжнiсть спостережень з передбаченнями, виникає "аномалiя". I коли таких аномалiй нагромаджується достатня кiлькiсть, нормальний плин науки припиняється, настає криза, яка звичайно приводить до створення нової теорiї. На прикладах систем Птолемея i Копернiка, кисневої теорiї горiння i теорiї вiдносностi Кун показує, яким чи­­­ном попередня теорiя перестає адекватно пояснювати нагромадженi факти, як пiдготовлюється нова теорiя i вiдбувається змiна пара­­­дигми [Див.:3.-с.112-115].

Кун вважає, що в кризовий перiод розвитку теорiї iнколи вдаєть­­­ся пояснити факт, що суперечить їй, в межах старої парадигми. Од­­­нак, якщо цього не вдається зробити, виникає безлiч тлумачень ста­­­рої парадигми. Криза може закiнчитись також тим, що завдання, що виникло, розв'яжуть на основi старої теорiї. Iнколи "пiдступне" завдання просто вiдкладають на майбутнє. Нарештi, в крайньому ви­­­падку, замiнюють стару парадигму. За кризових перiодiв змiнюється тематика дослiджень, рiзко зростає iнтерес до аномальних фактiв, розхитується стереотип наукових поглядiв до тих пiр, поки криза не розв'яжеться науковою революцiєю.

За аналогiєю мiж полiтичною i науковою революцiями, при замiнi парадигми вченi, згiдно з Куном, розподiляються на прибiчникiв но­­­вого i прихильникiв старого. Остаточне рiшення, приймати чи нi но­­­ву парадигму, залежить вiд бiльшостi членiв наукового спiвтова­­­риства, якi на це погодяться.

Думку, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Кун вважає помилковою. Як на приклад вiн вказує на те, що маса в фор­­­мулах Ньютона i Ейнштейна означає рiзнi поняття. Суть справи - не в можливостi звести одну парадигму до iншої, а в змiнi поглядiв на простiр i час: iдеї Ейнштейна не лише не включають в себе уявлення Ньютона, але й заперечують їх. Тим самим, наукова революцiя це змiна саме фiлософських переконань науковцiв.

Кун пiдкреслює, що вирiшальний критерiй вибору парадигми ­­­кiлькiсть i важливiсть проблем, якi можна розв'язати на її основi. Але цей критерiй лежить вже поза наукою. Наука революцiонiзує свiт, що лежить за її межами.

Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об'єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Декарт, не­­­можлива. Сприйняття вченого завжди буде зазнавати впливу парадиг­­­ми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв..

Кун вважає, що iснуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй. Якщо дивитись на пiдручники, то можна прийти до висновку, що рух науки - це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим мину­­­лого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тлу­­­мачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки.

Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Кри­­­терiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi розв'язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми зрiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдбу­­­вається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональ­­­них мотивiв.

Кун вважає, що вчений - член наукового спiвтовариства - є зви­­­чайно добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещо­­­давно прийшов до даної наукової царини.

Вихiд з кризи, тобто виникнення нової парадигми, становить ор­­­ганiчний компонент наукового прогресу. Структура науки, подiленої на конкуруючi школи, завжди така, що прогрес її неминучий.

Таким чином, перiод нормальної науки визначено парадигмою, така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Обмеження такого роду створює умови для поглиблення дослiджень, задає критерiї професiоналiзму, бо в його межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати викорис­­­тання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормаль­­­ної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди вра­­­ховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання кри­­­терiїв для вiдсiву ненаукових проблем.

Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй мо­­­деллю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi, вона певною мовною структурою може спрямовувати i шля­­­хом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому за перiоду нормальної нау­­­ки парадигма дiє, функцiонуючи у напiвсвiдомiй формi. Перший симп­­­том кризи нормальної науки - набуття парадигмою форми обмежуючих принципових правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її най­­­вищої досконалостi, i водночас початком її занепаду. Коли парадиг­­­ма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає всту­­­пати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (св4ятого писан­­­ня).

Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, у якостi контрприкладу, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному са­­­моусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому вва­­­жається, що для обгрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами наукової дiяльностi. Такi факти Кун називає "ано­­­малiями". Кун засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинута парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак, ано­­­мальнiсть все рiвно залишається за межами парадигми i не визнаєть­­­ся фактом. Фiксацiя аномалiй вiдбувається у формi визнання наяв­­­ностi "головоломки", додаткової мороки.

Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспро­­­можнiстю наукового товариства вирiшувати головоломки, виникненням мороки з постiйного дискутування ряду питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, по вiдношенню до котрих фiксується поняття кризи, бува­­­ють такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад: що ми розумiємо пiд термiном "простiр"). Такi проблеми вирiшуються тепер з ураху­­­ванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Таким чином, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд ос­­­новоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Тим самим, цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються.