Реферат: Сім’я і родинна обрядовість

Із посиланням приватновласницьких відносин і відповідних норм моралі рівень розлученості не міг виступати справжнім мірилом міцності шлюбного союзу, показником його гармонійності. Закономірність тут в основному дула такою: чим міцніші “обручі”, що скріпляють шлюб (економічні, конфесійні, правові), тим менш гармонійні подружні взаємини. Їх руйнування викликало розпад тих шлюбів, як фактично розпались вже давно.

Сімейні одряди.

Усе сімейне життя в минулому супроводжувалась різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. У відповідності до природного циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов’язані із смертю людини та вивнуванням її пам’яті.

Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов’язані з магнітними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна було поділити на спонукальні та запобіжні. Перші мали забезпечити щастя сім’ї, багатство та плодючість; інші були спрямовані на захист людини від злих сил.

Разом з появою нових обрядових дій і символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їх зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.

Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родинній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визнання законності сім’ї. Згідно із звичаєвим правом сім’я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти.

Обряди, пов’язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: передродові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі – прилучення новонародженого до роду, сім’ї, колективу. Цикл родильної обрядовості складається з ряду обрядів: народин, ім’янаречення, очищення, обрання кумів, хрестин, пострижин тощо.

Створення сім’ї у народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Відповідно до цього формувалось і весільна обрядовість – своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята. Це відбилося у самій його назві: давньоруська “радість”, українське “весілля”, білоруське “васелле”.

Так, збір молодим учасників “весільного поїзда”, або “весільного походу”, імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – всі ці весільні дійства, що зберігалися до початку XX ст., а в окремих випадках зустрічаються і сьогодні, – свідчення давньої форми шлюбу умиканням; діалог старостів про куницю та мисливця, взаємний одмін подарунками сватів, викуп коси, виплата грошового штрафу “за безчестя” – своєрідний відгомін давнього звичаю укладати шлюб на основі купівлі-продажу.

Українська весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складався з окремих обрядів.

На закінчення зупинимось на похоронній та поминальній обрядовості. Смерть людини завжди сприймалась як велике горе і разом з тим звичайна необхідність: “якби не вмерли, то би під небо підпирали”. Неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи похоронних обрядів, головною ідеєю яких було шанування померлих та культу предків.

Усі дії, що виконувались при похованні померлого, були спрямовані як на забезпечення успішного переходу “душі” покійного в світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу “духу” мерця. Адже смерть за народним уявленням означала відторгнення від тіла не тільки “душі”, а й “духу”, розлучення якого з тілом нібито не було законом: за певних умов “дух” померлого міг “повернутися”. Щоб протидіяти цьому, звичай забороняв залишати мерця одного, бо “лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей”. Інакше кажучи, такий небіжчик може стати вампіром.

За звичаєм померлих обмивали й обряджали у нове вбрання: літніх – у одяг переважно темних кольорів (гуцули, навпаки, завивали у біле полотно, бойки – у “біле шмаття”); молодих дівчат – у спідниці синього, зеленого і жовтого кольорів, які в народі вважалися “жалобними”. У багатьох районах України померлому одягали тільки панчохи, не взуваючи. З цього приводу навіть побутувало прислів’я: “Кілько не роби, то все рівно босого поховають”. Переважно в західних районах України покійника обов’зково взували в жовті або чорні чоботи, що було пов’язано із вірування: на тому світі невзутий попече ноги, як перелітатиме через вогонь або через “огненну річку”.

Певною своєрідністю відзначався похорон неодружених дівчат та хлопців, у якому використовувалася деяка весільна обрядовість. Дівчат, наприклад, одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив’язували весільний рушник, розплітали волосся.

У день похорону родичі та знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався – прощі, його виконував священик, тричі проголошуючи прощення від імені померлого. Після кожної прощі сім’я покійного роздавала поману – пам’ятку про померлого (сердак, сорочку, ремінь, хустини, перемітки). Серед карпатських українців (гуцулів, бойків) було прийнято влаштовувати ігри (грушки на Гуцульщині, лопатки на Бойківщині, лубки на Поділлі) при померлих, оскільки люди вважали, що смерть – це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого стану; тому факт смерті людини не сприймають трагічно. Дослідники вважають цей елемент похоронної обрядовості давнім шаром духовної культури, реліктом язичницьких вірувань.