Реферат: Рок-музика після 2-ої світової війни

Повоєнний розвиток зарубіжної музичної культури відбувався в умовах поглиблення розколу світу, посилення боротьби між двома соціально економічними системами, воєнно-політичними блоками, розв'язання «холодної війни», атомного психозу, ідеологічно-культурного протистояння. Перед людством, яке понесло нечувані людські, матеріальні і духовні втрати в роки другої світової війни, постали масштабні завдання підняти з руїн матеріальну культуру, залікувати рани духовності та цивілізації.

Найхарактернішим для зарубіжної культури був подальший розвиток так званої «масової культури», яку традиційна радянська культурологія оцінювала як кризу культури. Більшість західних культурологів схильні трактувати «масову культуру» як народну, культуру мас, доступну для найширших верств населення. У літературі останніх років дедалі частіше замість терміна «масова культура» вживається поняття «популярна культура» як синонім народної. Тут треба мати на увазі, що науково-технічний прогрес привів до своєрідної революції в сфері засобів інформації, телетрансляції, тиражування художніх творів. Сформувалась комерційна індустрія культури на грунті використання телебачення, радіо, звукозапису, кіно, інших засобів комунікації, що дало змогу модернізувати старі види мистецтва і дати поштовх новим, у тому числі авангардизму: поп-арт, ретро-стиль тощо.

Масова культура дістала широке поле дії саме у сфері мистецтва, яке має порівняно легший доступ до масової свідомості та націлене здебільшого на дозвілля і розваги. На Заході продовжувала формуватись ціла індустрія розваг, що тиражувала культуру «серійного» виробництва. Разом з тим завдяки цій індустрії розширились можливості для прилучення дедалі ширших верств населення до художніх цінностей високої культури. Масова культура насаджувала комформізм, вона мала протидіяти поширенню комуністичної ідеології, захищати західне суспільство. А вже в рамках масової культури народилась поп-культура як своєрідний протест, бунт або контркультура. Кіно, телебачення, звукозапис, а згодом і відео почали витісняти традиційні форми залучення людей до культури: сімейне читання, домашню музику. Тому частина політологів, зокрема американський вчений Д. Макдональд, схильні вбачати в масовій культурі пародію на високу культуру.

Американізація торкнулася і світу музики, в якому найпопулярнішим стає джаз, а він, у свою чергу народжує рок-н-рол — своєрідне поєднання джазу, пісні і танцю. Його підхопили відомі ансамблі «Бітлз» і «Роллінг стоунз» у Великобританії, звідти він знову повертається до США, а далі стає популярним у всьому світі.

Безумовно, розвиток року тісно зв'язано з технічним, економічним, політичним і соціальним розвитком. Не з волі випадку законодавцями року стали найбільш розвинуті країни.

Корені рок-музики можна шукати в далекій древності: і в народній музиці, і в джазі, і в блюзі, але по справжньому рок став тим самим, що ми розуміємо зараз, лише в 50-х роках. Рок-н-ролл виявився тим самим засобом, який об’єднав чорних і білих підлітків, одним могутнім залпом змели расові і соціальні забобони. Два чорношкірих ідоли молоді 50-х - Літтл Річард і Чак Беррі - кожним сценічним жестом, кожним звуком своїх пісень виражали відмову коритися традиційно расистському: «Підійди-но сюди, бой». Це відмовлення безумовно приймали білі хлопці, які слухали - вони вже були підготовлені до такої музики, вони вже всмоктували в себе чорний ритм-енд-блюз, що крутили на місцевих радіостанціях. Ця музика була їхньою загальною таємницею, їх змовою проти батьків, що не визнавали кольорових.

Рок-н-рол виявився першою музичною формою, запропонованою підлітку і спеціально по ньому скроєною: до цього минулого дорослі пластинки, дитячі пластинки, але не було нічого, що виражало б сугубо підліткові надії і мрії, сугубо підліткове відношення до дійсності. Цю тягу підлітків до «іншої» музики першими помітили власники невеликих студій грамзапису, більш мобільні у виборі і схильні до ризику, ніж фірми-гіганти. А оскільки багато хто з невеликих кампаній, де записувалися чорні виконавці ритм-енд-блюза, пробавлялися ще і білим кантрі-енд-ветерном (і навпаки), то ці напрямки стали зближатися. Нове покоління охоче прийняло це зближення. «Розтління смаків», «музичний ширвжиток», «потакання самим низинним інстинктам», - ремствували музичні критики ( і в чомусь, безумовно, були праві, оскільки, крім щирих зірок, тодішньою хвилею було винесено на поверхню і багато сміття).

Рок-н-ролл розірвав мирну течію 50-х, з гиканням і свистом пронісся по мирній гладі ейзенхауерської ери. Але вже до початку 60-х дух його був зафарбований, і по хвилях радіоефиру поплили солодкі голоси Френки Авалона і Пол Анки, Конні Френсіс і Мітча Міллера ( останній не раз заявляв про свою ненависть до рок-н-ролу); музичні оглядачі почали заспокоюватися: схоже в музику поверталися закон і порядок. І все-таки через кілька років рок ожив, а до кінця десятиліття перетворився в могутню політичну і культурну силу.

До початку 60-х до повноліття наблизилося чергове покоління. Батьки цих дітей активно бороли за світ, спокій і достаток, сподіваючись, що нащадки не тільки оцінять їхнього старання, але і розсунуть обрії цього нового світу. Батьки, однак, ввійшли в нього з вантажем невиплачених боргів - вони принесли із собою страх перед атомною війною і гріх расової ненависті, а ідеали рівності і справедливості просто розтоптали в погоні за стабільністю й успіхом. Не дивно, що діти взяли під сумнів і моральні і політичні підвалини післявоєнного світу; ці нові настрої знайшли відображення в їхніх музичних пристрастях.

Пісні Ділана про расове гноблення і погрозу ядерного знищення відразу ж перетворилися в гімни, а пісня «Часи - вони міняються» пролунала першим попередження про зростаючу суспільній напруженості. Однак при всій прихильності найяснішим ідеалам фолк залишався все-таки музикою минулого, засобом спілкування політизованої інтелігенції, з неприхованою іронією, що дивилася на дитячу розвагу - рок-н-рол. Нове покоління не мало ще свого власного, унікального голосу.

Відродження рок-н-ролу почалося, до подиву багатьох, у місті, далекому від США і досить закутковому - Ліверпулі. Коли Брайн Епстайн, керуючий місцевим музичним магазином, зайшов один раз у підвальчик за назвою «Каверна», він почув у музиці ансамблю, що там грав, не тільки відзвуки тутешнього захоплення заводним життєвим ритмом Америки. У «Бітлз» вирувала лиха відвага британця-аутсайдера, який прагнув схопити таки все те, чого він дотепер був позбавлений.

Підчистивши ранню бітлівську неохайність, Епстайн-менеджер залишив у вихованцях цей бойовий дух. 9 лютого 1964 року «Бітлз» постали перед 70 мільйонами американських телеглядачів. Це була історична подія. Воно навело мости між країнами і стилями, воно ж створило нові границі - між епохами і поколіннями.

Боб Ділан все гостріше почував обмеженість своєї аудиторії, вузькість стилістичних рамок жанру. І Боб Ділан запропонував своїй старій пастві коротку програму зовсім нової, «електричної» музики. Почувши гітарні завивання, фолк-пуристи завили у відповідь, а нова музика Ділана вже вливалася живлющим струменем у рок. «Бітлз» і Ділан затрясли всю основу молодіжної культури, змінили звучання року і напрямок його розвитку, відкрили принципи, що є основними і сьогодні. Ділан політизував «Бітлз»: саме він змусив їх побачити в популярності привід для уточнення цивільних позицій, а також ідеальну можливість обнародувати власні думки про події, що хвилюють усіх. Зв'язування «Бітлз»-Ділан стала рушійною силою року 60-х. І все-таки навіть вона не вичерпувала собою весь розмах молодіжного руху.

Назустріч їм з Мемфіса виплеснувся потік різкого, «брудного» соула. Десятиліття рухалося до своєї кульмінації, наростало розжарення расових зіткнень, і музика соул - разом з такими гігантами джазу, як Майлз Девіс, Джон Колтрейн, Чарльз Мінгус чи Ерік Дольфи, - вийшла в авангард цієї боротьби; горда міць негритянської самосвідомості втілилася в ній повною мірою. Чорна поп-музика зробила такі заяви про расове звільнення, про які ще років десять назад страшно було і подумати. Але, може бути, головною перемогою того часу стало злиття двох культур: білої і чорної. Це був яскравий, святковий, злегка навіжений союз, для якого, здавалося, нічого не залишилося неможливого. У новій музиці втілилася мрія про єднання і рівність, гармонії і терпимості.

В другій половині десятиліття на рок обрушилися лиха: «Бітлз» оголосили про остаточне припинення концертної діяльності, у 1966 році Боб Ділан потрапив в автокатастрофу і на цілий рік був виключений із творчого процесу, у 1967 році за збереження наркотиків були арештовані Мік Джаггер, Кейт Річардс, Брайн Джонс - члени групи «Роллінг Стоунз».

У січні 1968 року Ділан випустив «Джон Уеслі Хардінг» - альбом, начебто б усе що ще досліджує здоров'я нації, що розпадається зсередини, але вже зовсім позбавлений фарб і зухвалий-зухвалий у своїй акустичній простоті. Цей альбом привів до повного перегляду рок-н-рольних цінностей. Знову спалахнув інтерес до блюзових гітаристів, у хіт-парадах зазвучали госпелз, одержали визнання групи акустичного звучання, якось по-новому стали відноситися навіть до виконавців кантрі-енд-вестерна. Рок-н-ролл, а пізніше так зиваний «авангард» відповідали за часом бунтам, що потрясають основи суспільства. Ален Дістер, автор книги «Англійська рок»: «Рок, який вклинився в життя суспільства, діє глибинно. Про нього судять по його поверхневих, зовнішніх проявах, по одязі, і охоче не зауважують, що приховано за цим розфарбованим фасадом: поставлені під сумнів традиційні цінності, такі як армія, політика, релігія, і виник новий погляд на взаємини між людьми ... Рок- це спілкування. Він - звукове тло цілого покоління, що ототожнює себе з ним». На початку 70-х спостерігається криза рок-сцени. Рок перетворилася в крамницю екзотичних товарів з вітриною у всю стіну. Рок стає усе більш комерційною музикою, відбувається повний відхід від духовних коренів року, породженого і створеного для бунта.