Реферат: Робота над словом у хорі

План

Робота над дикцією.

Вокалізація літературного тексту.

Дихання і артикуляція.

Робота над дикцією.

Спів – це вид музичного мистецтва в якому музика органічно пов’язана з словом. Дикція – це чітка вимова слів у співі та в розмовній мові. вона полягає в активній вимові приголосних звуків, що сприяє більш чіткому формуванню голосних. Вимова приголосних має бути чіткою, короткою, і виразною від неправильної і не чіткої вимови приголосних губиться виразність слова, зміст виконуваного твору, і якість звучання голосу.

У формуванні мовних та співацьких звуків велику роль відіграє Артикуляція. Та частина голосового апарату де формуються звуки мови називається артикуляційною, а органи які входять до його складу – артикуляційними органами. До них входять ротова порожнина, язик, піднебіння, нижня щелепа, глотка, гортань. Робота цих органів направлена на утворення звуків мови (голосних, приголосних), називається артикуляцією. Мовноартикуляційний апарат повинен бути завжди вільний від скованості, натуральним, естетичним. Важко поєднувати чітку вимову слова і бездоганну дикцію (легато). Коли рухаються органи голосового апарату, спів набуває великої легкості і ясності. Чітка і правильна робота артикуляційних органів створює добру дикцію і навпаки. Співоча дикція залежить від правильного формування голосних. Усі початкуючі співаки, невміло користуються своїм голосовим апаратом. Причиною є користування при співі мовними навиками роботи артикуляційного апарату. Тому чітка вимова звуків вимагає постійного тренування артикуляційного апарату. Слід зазначити що надмірне підвищення активності артикуляційного апарату може вивести вокальну вимову з позиційного звучання, а текст твору зробити штучним і неприроднім.

Питання дихання, дикції і артикуляції.

Дослідження процесу співочого дихання показали, що неможливо строго розподілити типи дихання в співі. Існуючий полі дихання на верхньореберне, нижньореберне (діафрагматичне) і грудне дуже точний. Розмова може йти про примусову участь в процесі співочого дихання тої чи іншої частини дихального апарату.

У практиці співочого дихання головне місце посідає нижньореберне дихання при якому тиск повітря регулюється рухами діафрагми при вдиху в видиху. Діафрагма як відомо, в організмі людини ділить грудну і черевну полоси. В процес раціонального виховання і використанні діафрагма перетворюється в м’язисту (мускулисту) тканину яка регулює силу тиску видихаючого повітря, і стає опорою вокального звуку. При нижньореберному діафрагматичному диханні вдих і видих регулюється діафрагмою – її рух вперед, а не всередину з такою інтенсивністю, яка необхідна при виконанні звуків чи фраз різної динаміки. Видих при цьому отримує направлення вверх і в той же час викликає коливання голосових складок.

Кожний вдих повинен бути коротким, а видих (довгим) (тягучим). Якщо співак чи учасник хору вміє правильно використовувати опору на діафрагму. Володіння правильним нижньореберним диханням при опорі на діафрагму, надає великі переваги над іншими способами дихання. Звуки на опорі діафрагми далеко відлунні їх чути в будь-якій динаміці звучання чи навіть в найвіддаленіших кутках величезних за розмірами приміщень.

За освоєнням вокально правильних навичок повинні слідкувати керівники наукових хорів, а також викладачі спеціального диригування, які провіряють виконання голосом окремих партії хорового складу. Кожний керівник хору зобов’язаний володіти знаннями і вокальними навичками. Крім того треба пам’ятати що виконання хорової партитури вимагає правильного і виразного донесення до слухача його тексту. Тому необхідно з великою увагою відноситися не тільки до вокального виконання, а й до виконання чіткої дикції і артикуляції. Виконання окремих голосних в процесі співу чи при розпірці хору сприяє розвиванню і покращенню якості звуку, но не чіткої дикції. Більш ефективним способом виховування дикції являється поєднання (приголосних і голосних (спів по складах) тому, що кожна голосна після приголосної виділяється ясніше. В такому разі для розвитку доброї дикції в хорі цілеспрямовано використовувати розспівку словами з розучуваного тексту.

Виховання хорового співака-ансамбліста.

Щоб створити хор художнього значення, необхідно укомплектувати його співаками-ансамблістами. Помилкою було б гадати, що для співу і хорі, який претендує на звання художньої одиниці, досить мати лише голос і слух. Ні наявність голосу і слуху становить тільки одну з необхідних умов для того, щоб бути учасником хору. Пояснимо це наочніше. Для того, щоб організувати оркестр, необхідно мати не тільки ті або інші музичні інструменти, але й людей, які повністю володіють мистецтвом гри на них. Кожному зрозуміло, що для цього майбутнім оркестрантам треба вчитися.

Теж саме потрібно й хоровому співакові, і він повинен оволодіти так званою виконавською технікою.

Вимоги до співака хору.

Під виконавською технікою треба розуміти ось що: вміння вільно розпоряджатися своїми голосовими даними, тобто давати найтонші відтінки у висоті звука, силі його і характері, витончення вміння співати інтервали й гами; розвинене гармонійне чуття, нерозривно пов’язане з чуттям ансамблю; вміння сприймати і передавати ритм виконуваного твору і різноманітні його відтінки; розвинене і покірне волі співака дихання; добру дикцію, музично-теоретичну грамотність, яка давала б можливість сприймати даний музичний матеріал не тільки природною музичною інтуїцією, але й цілком свідомо.

Вже перелік усіх елементів, що входять до складу поняття „виконавської техніки” переконує нас у тому, що співакові-ансамблістові треба серйозно вчитися.

Уміння володіти голосом набувається наполегливою роботою над вихованням його природних даних. Інакше, кажучи, співак повинен навчитися подавати з максимальною точною інтонацією, красивий, співучий звук, який має бути „закритим”.

Це вміння набувається шляхом практичного показу з боку вчителя. але спів нерозривно пов’язується з диханням. Від дихання залежать сила, тривалість, і рівність звуку. Тільки вправи і свідомі спостереження над процесом дихання дадуть можливість співакові підкорити його своїй волі. Важка і наполеглива праця приведе до вміння швидко настроювати голосові складки на даний тон, тобто дасть можливість досягти вокальної, технічної гнучкості і вільності у відтворенні звуків, що швидко йдуть один за одним.

Найважливішим моментом у різноманітних досягненнях вокальної техніки співака, базою, на якій будується його технічна дозрілість, є чистота інтонації. Орган, який керує і контролює інтонаційну точність, є слух вокаліста. Отже, розвиток і виховання слуху – це одна з найістотніших передумов для досягнення вокально-ансамблевої техніки.

Робота над чіткою вимовою при співі вокалізів.

Співання вокалізів на голосні або із закритим ротом можна проводити так:

Співають тоніку, динаміку і верхню тоніку, тривалістю по дві долі в помірному темпі на одне дихання. Перед співом вокалізів слід показати, як треба правильно розкривати рота, виконуючи той або інший голосний звук.

Інакше кажучи, необхідно подбати про правильну артикуляцію голосних.

Голосна А. при її вимові рот розкрити настільки, щоб можна було поміж передніми зубами покласти великий палець ребром. Під час співання вокалізів або поточного репертуару треба всіляко дбати про подачу звука бездоганної інтонаційної точності і прийнятого тембру, вимагати так званого закритого звуку. Як це досягається – ні розповідями, ні описами не пояснити. Обов’язково слід практично показати закрити звук і так званий „білий”. Сприяти закритому звукової до деякої міри може держання підборіддя трохи вниз. Можна вказати ще один засіб для здобуття закритого звуку, а саме: спочатку подати звук (першу мить) затуленим ротом, а тоді, швидко його розтуливши, артикулювати потрібний голосний звук.

Голосний О. Губи трохи випнуті вперед

Голосний У. При його артикуляції губи сильно випнуті вперед.

Голосна І. Рот майже закритий, а губи трохи відтуляються від передніх зубів.

Голосна Е. Рот набуває положення напівусмішки. Цей часто артикулюють неправильно, отже при співі вокалізів чи взагалі при подачі якогось слова з наголошенням „е” треба бути дуже й дуже уважним. Вокалізи на голосні із затуленим ротом поступово ускладнюються. Від співання головних ступенів (тоніки, домінанти і верхньої тоніки) можна перейти до арпеджування маж.тризвуку і співу гам. Згодом вводиться спів арпеджованого домінант (7) акорду і його розв’язання – технічного тризвуку.

Цей момент треба використати, як початок виховання гармонічного чуття.

Всі вправи у вокалізах співають у спокійному темпі, а згодом набирають швидкого.

Через деякий час можна використати мінор, спочатку арпеджуючи тонічний тризвук і домінантсепт, а згодом і гаму всіх трьох видів (натуральний, гармонічний, мелодичний мінор).

Гами треба співати в різних розмірах і ритмах.

Наприклад:

Подані вправи можна співати, сульфеджуючи або локалізуючи на який-небудь голосній, або на складі: ма, ба, та, ту, і т.д.

При співання складів необхідно вимагати чіткої і твердої, з підкресленням, вимови приголосних м, б, д, т і т.д.

Гаму співають спочатку До мажор і До мінор, а згодом корисно співати гами тих тональностей в яких написано твори, що вивчаються. Дуже корисно співати елементарні секвенції. Взагалі у виборі початкових вправ надається широке поле для педагогічної винахідливості керівника.

Беручи до уваги склад хору, його особливості і вокально-технічну підготовку, можна вправи й вокалізи комбінувати на всі способи, маючи при цьому одну мету – виховати з співаків хору артистів-ансамблістів.