Реферат: Гітара в історії розвитку музичної культури

Так були вирішені відразу дві проблеми. Звук самої струни, не посилений декою, занадто слабшав і з залу не чутний, так що з подвійним сприйняттям тембру було покінчено: усе посилення йшло тепер тільки електронним шляхом. Припинився і паразитний зворотний зв'язок: якщо раніш голосне звучання динаміків впливав ззовні на деку, те тепер її не було.

Незабаром стало очевидним, що нема чого зберігати в електрогітари зовнішній вигляд, схожий зі звичайною гітарою. Так зникла й обичайка, а оскільки струни, звукознімач і перемикачі повинні були на чомусь триматися, електрогітара знайшла замість старого корпуса новий, що представляє собою товсту дошку. У цьому новому корпусі через його масивність не виникали ніякі коливання, корпус був нейтральний і в утворенні звуку не брав участі.

Видалення традиційного корпуса було для електрогітари прогресивним кроком, але воно ж принесло і деякі незручності. Тепер гітарист, вправляючи будинку, змушений був користатися підсилювачем — адже дошка не резонує. І тоді разом з гітарами-дошками стали випускати так називані напівакустичні електрогітари. Їхній корпус не має настільки яскравими резонуючими здібності, як корпус звичайної гітари, тому на естраді такий інструмент зберігає майже усі властивості гітари-дошки.

Зате гітарист одержав можливість вправлятися і репетирувати, не включаючи апаратуру: для домашніх занять полуакустична гітара і без електроніки дає звук достатньої голосності. Зараз в ансамблях використовуються і гітари-дошки, і напівакустичні — кому що більше подобається.

Так поступово оформилися основи конструкції і зовнішній вигляд електрогітари. Але удосконалювання її продовжується дотепер.

Ми говорили вже, що винахідник першої електрогітари прагнув тільки підсилити тихе звучання інструмента. Однак з розвитком електроніки з'ясувалося, що на шляху від звукознімача до динамік можна дуже широко варіювати тембр і характер звучання інструмента, уводити різні ефекти, додавати звуку вібрацію. Якщо раніш електрогітарі вистачало тільки підсилювача, то зараз додалися і темброблок і спеціальні пристосування — наприклад, квакушка, бустер, ревербератор.

Але електрогітара зберегла здатність впливати на тембр ще і від струни. У звичайній гітарі тембр залежить від того, у якім місці защипується струна. Ближче до підставки він виходить більш гострим, сухуватим, а ближче до грифа — м'яким. Ця якість збереглася й в електрогітарі: на багатьох інструментах установлюються три і навіть чотири групи звукознімачів — одна в підставки, інша в грифа, третя (і четверта, якщо вона є) між цими двома. Підключаючи одну якусь групу звукознімачів, а інші залишаючи бездіяльними, гітарист одержує різний тембр. А можна уключити всі, але неоднаково підсилювати коливання від них, підбираючи потрібні співвідношення. Для цього рукоятки регуляторів звукознімачів установлені прямо на корпусі інструмента, під рукою у виконавця.

Електрогітарист може керувати і вібрацією звуку. Власне, вібрація, якщо потрібно, створюється в темброблоці, варто тільки натиснути відповідну кнопку. Така вібрація називається автоматичною, і впливати на неї безпосередньо вже не можна. Тому в деяких електрогітарах застосоване ще одне цікаве пристосування: струни в підставки кріпляться не як звичайно, а до валика, що може повертатися навколо осі за допомогою важеля. Виконавець, витягаючи звук, одночасно розгойдує важіль, валик при цьому ледве повертається туди і назад, натягаючи і послабляючи струни, і звук виходить вібруючим. Така вібрація, на відміну від автоматичної, називається виконавської. Нею вже можна керувати як завгодно — скажемо, починати звук звичайно, а продовжувати вибрируюче, чи навпаки.

Іноді на електрогітарі встановлюється зацікавлений пристрій — глушитель. Це металева пластина з приклеєним до неї тонким поролоном. Коли глушитель включений, пластинка піднімається над поверхнею корпуса і поролон доторкається до струн. Звучання інструмента стає уривчастим, оскільки коливання струн гасяться глушителем відразу після вібрації.

Розвиток електрогітари перетерпіло ще один важливий етап: поділ інструмента для виконання різних партій. Так виникли соло-гітара, ритм-гітара, бас-гітара. Відповідно з'явилися і розходження в пристрої. Ритм-гітарі не потрібно так широко варіювати тембр, як соло-гітарі, тому на ній найчастіше

установлюють тільки одну групу звукознімачів чи в кращому випадку дві. Не потрібна їй і виконавська вібрація звуку, так що струни можна кріпити звичайним способом, без валика з важелем. Немає на ритм-гітарі і глушителя. А басу-гітарі досить всього чотирьох струн, але гриф у неї і самі струни довше, щоб можна було одержувати більш низькі звуки.

Треба сказати, що електрогітарі взагалі дуже повезло. Майже відразу слідом за гітарою конструктори стали електрифікувати й інші струнні інструменти — домру, мандоліну, скрипку, арфу, але жоден з них не знайшов такої популярності, як електрогітара, і зараз їх можна зустріти лише в оркестрах, спеціально підібраних з електроінструментів. А електрогітара не тільки одержала найширше поширення, але і стала родоначальницею нового жанру естрадної вокально-інструментальної музики. Точніше, нового різновиду, тому що сам жанр існував задовго до виникнення електрогітари. Узяти хоча б бродячих співаків, що акомпанували собі на якому-небудь інструменті — їхній теж можна вважати представниками вокально-інструментального жанру.

Однак, говорячи про надзвичайну популярність електрогітари, не можна не сказати і про серйозні проблеми, зв'язаних з нею. Тільки в нашій країні існує біля ста п'ятдесятьох тисяч професійних, напівпрофесійних і самодіяльних вокально-інструментальних ансамблів. Це величезна цифра. Ніякий інший вид музичного колективу не може і мріяти про таку масовість. А тим часом гарних, оригінальних ансамблів завжди було дуже мало. Чому?

Поділ гітари на три амплуа значно полегшило освоєння інструмента. Вести на електрогітарі тільки мелодію, чи тільки ритм або бас набагато простіше, ніж грати на класичній гітарі, де все це сполучається в руках одного виконавця. На електрогітарі, особливо басової, уже через два-три місяця після початку занять можна досягти задовільних результатів. От і виходить, що більшість ансамблів стало організовуватися з непрофесійних музикантів і навіть не із самодіяльних — адже самодіяльність теж вимагає величезної праці. Ансамбль є, але немає культури виконання, немає достатнього смаку, немає вимогливості в доборі репертуару. Сучасна електронна апаратура з її звуковими ефектами стала підмінювати особистість музиканта. Іноді огріхи виконання ховаються ще і неймовірною, приголомшуючою голосністю. От що писав відомий радянський конструктор електроінструментів Андрій Олександрович Володин: «Приходиться тільки пошкодувати, що захоплення надмірною голосністю, доступної електрифікованому й електричному інструментам узагалі, і зокрема електрогітарам, досить часто перетворюється в руках «ентузіастів» у якусь дику самоціль, що заслоняє власне музичні можливості цієї нової техніки».

Зрозуміло, проблеми цей не загальні, і зовсім не винувата в них електрогітара як інструмент. Багато виконавців не піддаються спокусам полегшити собі життя за допомогою техніки, і майстерність їх на естраді можна оцінювати найвищими мірками.

Висновок.

Було багато сказано про історію, будову та різновиди гітари, але вернемося до звичайної гітари і на закінчення скажемо ще про одну найціннішу якість – вона може бути найінтимнішим з музичних інструментів. Хтось відмітив, що любий інший інструмент порушує тишу, а гітара її створює.

Можливий й тому така велика кількість бажаючих освоїти гітару для себе, для вузького кола рідних та друзів.

Використана література.

О. Іванов-Крамской “Школа гри на шестиструнній гітарі”.

С. Газарян “Розповідь про гітару”.

С. Газарян “В світі музичних інструментів”.