Реферат: Сучасна мовна ситуація в Україні

Мовно-культурна сфера сьогодні перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, довільні журналістські версії, міфи та міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію явищ і коректність понять. На всі лади оперуємо поняттям «російськомовне населення», але де наукові дослідження, в яких було б розкрито зміст цього поняття під кутами зору статистичним, культурологічним, соціолінгвістичним, соціопсихологічним, мотиваційним — тобто показано його масштаби, реґіональну локалізацію, якіс-не наповнення, діапазон виявів і градації, ситуаційну зумовленість, вплив на якість культурного життя суспільства і на перспективи української культури й українства взагалі. А тим часом у засобах масової інформації дедалі напористiше виступають самозвані речники так званого «російськомовного населення» як нібито монолітної новонаціональної групи, що одностайно відторгається від української мови і тільки й мріє про приєднання до Росії, звичайно ж, у формі «слов’янського союзу». Більше того, дедалі організованіше лунають голоси про страждання «ро-сійськомовного населення», якому, виявляється, в Україні забороняють користуватися російською мовою. «...Тепер нам забороняють вживати рідні мови навіть у повсякденні. Такого вже давно немає ніде у світі. Окрім «європейської» країни України», — читаю днями в одній газеті, більша частина тиражу якої, до речі, виходить російською мовою. Не називаю газети і авторки, бо це типова для певного кола заява. Але хотілося б побачити бодай одну людину, якій в Україні забороняють говорити по-російському — чи то в повсякденні, чи то «на свята».

З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі, ще радянського походження, статистичні дані про національний склад населення України, — тоді коли демографічні дослідження останніх років засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що ідентифікують себе як українці.

Знову намагаються надати «наукової» транскрипції допотопним імперським настановам. Так, у посібнику для студентів, аспірантів і викладачів російських вузів «Введение в языковедение» (автори А. М. Камчатнов, Н. А. Ніколіна. — Москва, 1999, вид-во «Флинта», вид-во «Наука») повідомляється таке: «К восточнославянской группе (слов’янських мов. — І. Дз.) относится русский язык с четырьмя наречиями: 1) великорусским (основные диалекты «северновеликорусский, южновеликорусский, западновеликорусский), 2) малорусским (основные диалекты — средненадднепровский, слобожанский, степной), 3) белорусским (основные диалекты — северо-восточный, юго-западный, полесский), 4) червонорусским (основные диалекты — галицийский, карпатский, буковинский)» (див. назване видання, с. 199).
Це вже нас готуються «мочіть» поки що вербально (попередня «теоретична» зачистка)...

Зразком політичної тенденційності може бути недавня заява Міністерства закордонних справ Росії про нібито утиски в Україні російської мови, яку Міністерство, слідом за деякими російськими газетами, називає рідною мовою більш як половини українців. Крім фантазії авторів, тут «спрацювало» й елементарне змішування зовсім різних понять — «рідна мова» і «мова повсякденного вжитку». Мільйони українців під тиском обставин справді користуються в суспільному, а часто й приватному побуті російською, але рідною вважають українську і не мають наміру від неї відмовлятися. Навіть багато хто з тих, що нею не володіють, жалкують про це і хотіли б, щоб їхні діти не зазнали такої кривди. Це проблема, яку ще мають дослідити соціолінгвістика, лінгвопсихологія і педагогіка, — як і те явище, яке можна назвати вимушеною російськомовністю: коли люди, які добре володіють українською мовою і хотіли б нею користуватися, через різні зовнішні обставини не можуть цього зробити.
Аналізу потребує і поняття двомовності, яке в нас парадоксальним чином узяли на озброєння принципові одномовники — ті, хто не знає і не хоче знати української мови, тоді як ті, кого вони називають націоналістами, власне і є двомовними, бо володіють і користуються обома мовами. Хочете двомовності — будь ласка: опановуйте й українську мову, а не розколюйте суспільство за мовною ознакою. Коли ж говорити про двомовність у ширшому аспекті, то треба бачити принципову різницю між іманентним культурним білінгвізмом та ідеологічно запрограмованою двомовністю радянського типу, якій призначалася роль перехідного етапу до тріумфальної одномовності. Це питання в нас недостатньо досліджене, як і низка не менш важливих: вплив руйнації національної мови на духовно-психологічні та соціальні параметри суспільства; функціонування та розвиток мови в параметрах елітарного мислення та масового вжитку; функціонування мови як кардіограма історичного буття нації; можливості і форми впливу національно-культурної політики держави на мовну практику різних верств суспільства; зрештою — міра впливу державного статусу української мови на мовну дійсність.

Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося, зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави — вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина стане «прозорішою», але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею — в Україні таки.
У зв’язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо «національних меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи, — як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв’язки використати не для політичних інтриг, а для роз’яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам механічно нав’язують.

Звичайно, це не знімає з української держави обов’язку піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов’я, гагаузів, а найтяжча — у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.

І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона функціонуватиме як мо-ва повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе».