Реферат: Про особливості висвітлення проблем мовної імпліцитності з логічного погляду

Отже, важливість всебічного дослідження проблеми імпліцитності не тільки не знімає, як здалося В.Багдасаряну, питання про експліцитність («вираження думки в мові взагалі»), а навпаки, виявляє такі моменти експлікації, без з’ясування яких важко очікувати несуперечливого висвітлення певних аспектів прихованості семантики, тих додаткових імпліцитних компонентів смислу, що забезпечують поглиблення, розширення інформативності знакових лінгвоодиниць у мовленні, комунікативній діяльності. У праці зосереджено увагу й на інших проблемних питаннях: на недоцільності ототожнення власне імпліцитного з його аналогами, серед яких і значення в цілому щодо знака [2, с.13] та на розрізненні видів прихованого за характером і широтою контексту, а також за тим, чи усвідомлює автор імпліцитне або ж не усвідомлює його [там само, с.8-9]. У дослідженні лише окреслено проблеми, які потребують грунтовного висвітлення, однак це не применшує важливості багатьох виділених В.Багдасаряном питань для подальшого вивчення імпліцитності.

Поряд із з’ясуванням сутності імпліцитного дослідник аналізує випадки, у яких простежується приховане, окреслюючи межі поширення імпліцитного. При цьому перелік таких випадків охоплює різні лінгвальні та логічні явища, факти, однак сам аналіз не містить певної класифікацієї чи розрізнення видів (типів) прихованого. Побіжно охарактеризовано й проілюстровано вияви імпліцитного.

1. Скорочення (“об–во” – “общество”). 2. Абревіатура. 3. Переносне вживання слів. 4. Уживання загальних іменників в одиничному смислі. 5. Займенник. 6. Вираження додаткових думок на основі лексичного значення слів, зокрема лексем на зразок “только”, “также”, “кроме”, “следовательно” тощо. 7. Поняття в своєму визначенні й поділі. 8. Логічний наголос. 9. Питання. 10. Неповне речення. 11. Односкладне речення. 12. Ентимема (умовивід, у якому одне з його суджень виражено імпліцитно). 13. Умовивід (дослідник привертає увагу до того, що не тільки в ентимемах, але й у звичайних умовиводах засновки імпліцитно містять думку, виражену у висновку). 14. Математична задача. 15. Наведення прикладу (останній наводиться не сам для себе, а для підтвердження іншої думки, яку він представляє). 16. Певне знання у поєднанні з іншими знаннями (адресат, щоб здобути з наявного в авторському мовленні знання імпліцитну інформацію, поєднує це знання з іншими своїми знаннями, внаслідок чого імпліцитне у вигляді можливості стає реальним, здобутим і зрозумілим). 17. Дипломатична мова. 18. Деякі особливі випадки того, що є зрозумілим само собою (наприклад, якщо людина стверджує чи заперечує щось про об’єкт, то незалежно від істинності чи хибності думки, само собою є зрозумілим те, що людина вважає об'єкт таким, що реально існує). 19. Художнє слово (імпліцитне виступає як специфічний засіб створення художнього слова і виявляється не тільки в дотепах, але в будь-якому жанрі художньої літератури, народній творчості) [там само : с.29–64].

У монографії В. Багдасаряна “Проблема имплицитного (логико-методологический анализ)” висвітлено також стан дослідження імпліцитного, згадано публікації таких авторів, як Т.Спільман [18], І.Гальперін [5], В.Кухаренко [12], хоча на час виходу в світ цієї монографії(1983), побачили світ інші наукові праці, які стосуються безпосередньо проблеми імпліцитного.

Дещо грунтовніше В.Багдасарян аналізує праці В.Мороза [13; 14], вбачаючи головну заслугу вченого в тому, що він «ставить питання про імпліцитне в цілому, в загальному плані, про необхідність дослідження його як особливого явища» [2, с.19]. Водночас простежуємо певну непослідовність оцінювання згаданих праць, бо їх «тільки умовно можна вважати працями, присвяченими спеціально імпліцитному як такому» [там само, с.20].

Звернемо увагу на висвітлення проблеми імпліцитного у праці “Думка і речення” В.Мороза [13].

Зокрема, учений переконує, що «з’ясування співвідношення думки і речення тісно пов’язане з аналізом того явища, яке прийнято називати домислюванням» [там само, с.5]. При цьому він уважає російський термін «подразумевание» недостатньо точним для окреслення всього того, що «не отримує вираження при формулюванні речення, але міститься в самому акті мислення», однак не пропонує іншого терміна.

Критично розглядаючи деякі засади синтаксичної теорії речення (передовсім традиційні уявлення про його головні й другорядні члени) та підхід логіків і мовознавців до трактування домислювання тільки як усвідомлюваного феномена, дослідник доводить, що поступальність у розв’язанні деяких синтаксичних та логічних проблем значною мірою залежить від визнання неусвідомлюваного характеру цього явища. Він акцентує увагу на тому, що “вчення про думку дає підстави лише умовно розрізняти судження і речення. Зовнішнє мовленнєве оформлення судження називається реченням, а речення з його прихованими компонентами становить собою судження” [там само: с.13 114]. Зближення граматики з логічною наукою певною мірою залежить саме “від розроблення питання домислювання при передаванні результатів руху думки” [там само: с.6].

Одну з головних причин недостатнього аналізу домислювання В.Мороз вбачає у певному підході до нього: “Домислювання ж, що не охоплювалося свідомістю; не визнавалося ні в логіці, ні в психології, бо не було і відкритого приводу підозрювати наявність прихованих сторін мислення” [там само: с.7]. Цим також можна пояснити несприйняття домислювання деякими мовознавцями, хоча вони постійно стикалися з його виявами, бо мають справу з осмисленими мовленнєвими висловлюваннями, а питання про зміст останніх ніколи в мовознавстві повністю не знімалося.

Учений полемізує із тими мовознавцями, що не поділяють висновків О. Пєшковського щодо статусу висловлювань на зразок російських “Покойной ночи!”. Дослідник зазначає: “О.М. Пєшковський не мав рації, коли вважав домислювання, наявне в ньому [наведеному висловлюванні – Л.Н.], безпосередньо вловлюваним свідомістю, але безумовно мав рацію, говорячи про його компоненти, яких бракує. Зрозуміло, в розгорнутому вигляді воно буде таким: “Я желаю тебе (вам) покойной ночи” [там само: с.21].

Неусвідомлюване домислювання, за В.Морозом, «трапляється не тільки в силогізмах, але й у будь-якому реченні» [там само, с.17]. Він твердить: «Говорячи або думаючи, ми хоч і наводимо частини судження в скороченому вигляді, та в нас є знання, що випущено, навіть якщо воно безпосередньо й не усвідомлюється» [там само, с.20].

Аналіз окремих типів неповних, односкладних речень та деяких аспектів судження й поняття дав змогу ученому поставити питання про необхідність розрізнення ближчого й віддаленого домислювання. Перше стосується вираження тої самої думки. У разі його виявлення речення стає «більш поширеним» [там само, с.17]. Друге – виходить за межі певного речення. Ці «приховані сторони думки, якщо це необхідно з метою аналізу, також можуть бути виявлені в мовленні, але не в одному і тому ж реченні» [там само, с.17-18]. Тобто у цьому випадку йдеться про несформульовані знання, що «є обов’язковим фундаментом для появи будь-якого речення» [там само, с.36]. Таке розрізнення частково перетинається з розмежуванням (у пізніших власне мовознавчих працях) імпліцитності у вузькому значенні цього терміна та його широкому трактуванні, згідно з яким її вважають явищем, що супроводжує психічний процес творення думки й судження (маються на увазі насамперед фонові знання, або пресупозиція, що впливає на оформлення і розуміння висловлювання) [20, с.133-118].

Навіть побіжний аналіз праці В.Мороза «Думка і речення» засвідчує, що викладені в ній міркування, спостереження і висновки є важливими для розуміння сутності домислювання, певні аспекти якого виявляються в мовленнєвих (комунікативних) процесах і з лінгвістичного погляду інтерпретуються в межах теорії імпліцитності. І хоча дослідник не послуговується терміном «імпліцитне», а окремі положення викликають певні застереження, немає достатніх підстав для того, щоб не брати до уваги цієї праці.

І В.Багдасарян, і В.Мороз аналізують певні аспекти прихованого, поєднуючи логічний і певною мірою мовознавчий підходи – логіко-лінгвістична інтерпретація, оскільки увага зосереджується на смисловій імпліцитності висловлювань, а також на функціональній семантиці інших знакових лінгвовеличин.

Категорія імпліцитного розкривається в площині співвідношення мислення й мови як особливий непрямий (посередній) спосіб вираження думки, який спирається на прямий, експліцитний, а також як прихований (глибинний) шар домислюваного змісту, який носії мови осягають у комунікативних процесах за допомогою експліцитного, контексту та інших чинників.

Саме домислювання (у трактуванні В.Мороза насамперед неусвідомлюване) висувається на перший план і вважається явищем, яке значною мірою виявляє специфіку імпліцитного.

Аналізовані праці не вичерпують широкого кола власне лінгвістичної проблематики імпліцитності. Деяких мовознавчих аспектів імпліцитного (наприклад, морфологічного й дериватологічного) дослідники, праці яких проаналізовано, не торкаються.

Однак це не применшує важливості тих концептуальних положень, на які спираються В.Мороз та В.Багдасарян, осмислюючи суттєві особливості імпліцитного, і які можуть стати базою для теоретичного узагальнення різних, власне мовознавчих, підходів до розв’язання багатогранної проблеми імпліцитності.

Список використаної літератури:

1. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. М., 1966.

2. Багдасарян В. X. Проблема имплицитного (логико-методологический анализ). Ереван, 1983.

3. Бацевич Ф. С. Співвідношення типів смислової імпліцитності в мові (на матеріалі російської мови) // Мовознавство. 1993. №1.