Реферат: Динаміка норм банківських резервів в Україні

За допомогою кредитної рестрикції вони намагаються запобігти
"перегріву" кон'юнктури, що спостерігається в періоди економічних
підйомів.

За формою інструменти грошово-кредитного регулювання поді­ляються на адміністративні (прямі) та ринкові (опосередковані).

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту.

Під інструментами ринкового характеру розуміють способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів. Ринкові (опосередковані) інструменти відріз­няються більшою гнучкістю порівняно з адміністративними, хоча результати їх застосування не завжди адекватні наміченій меті. Проте зараз спостерігається відхід центральних банків розвинутих країн від прямих методів впливу до ринкових.

До найважливіших адміністративних інструментів можна віднести:

механізм готівкової емісії;

встановлення "стелі" кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам;;

пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, межі вартості кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки;

обмеження споживчого кредиту;

обмеження на відкриття філій та відділень;

селективна кредитна політика.

Застосування адміністративних інструментів є доцільним у тому випадку, якщо ринкові методи регулювання не приносять бажаних результатів у той чи інший проміжок часу. Адміністративні інструменти займають певне місце у практиці центральних банків розвинутих країн, а також отримали широке застосування у країнах, що розвиваються.

Розглянемо деякі з прямих інструментів регулювання централь­ним банком грошово-кредитної сфери, а саме адміністративне регу­лювання процентних ставок за кредитами і депозитами комер­ційних банків, а також здійснення селективної кредитної політики.

Адміністративне регулювання процентних ставок передбачає обмеження урядом чи центральним банком розміру верхніх меж процентних ставок за кредитами. Це призводить до збільшення попиту на кредитні ресурси банків, внаслідок чого процентна політика сприяє адміністративному розподілу фінансових ресурсів. Низькі процентні ставки стимулюють інвестиції та сприяють підвищенню ділової активності. Проте останніми роками центральні банки політику лімітування верхнього рівня процентних ставок за кредитами та депозитами застосовують усе рідше, оскільки вигоди від використання цього методу регулювання дієві лише протягом короткого періоду часу, а негативні наслідки значні. Наприклад, низькі процентні ставки депозитами сприяють розміщенню вільних тимчасових ресурсів у вигляді банківських депозитів, а в інших формах (купівля іноземної валюти, нерухомого майна, товарів, дорогоцінних металів ін.), що не дозволяє їх використовувати для фінансування інвестиційних потреб держави.

Іншим адміністративним інструментом, що також користувався свого часу Національним банком України (у 94 р.), є так звані "кредитні стелі", тобто граничні суми кредитування. У результаті комерційні банки вимушені зберігати певну частину депозитів у вигляді непрацюючих резервів, що для них невигідно. Метою застосування цього інструменту є стримування надмірної кредитної експансії.

Важливе місце в адміністративному регулюванні спрямованості кредитів займає селективна кредитна політика, яка активно використовується у країнах, що розвиваються (у деяких з них від до 80% банківських кредитів спрямовується на фінансування певних галузей економіки). Як правило, селективна кредитна політика застосовується у країнах, фінансовий ринок яких розвинений недостатньо, що не дозволяє забезпечити ефективний розподіл грошових коштів та економічний розвиток у цілому.

До основних механізмів селективної кредитної політики належать:

встановлення кількісних параметрів на кредити, спрямовані у пріоритетні галузі;

створення спеціальних фінансово-кредитних закладів, що здійсню­ють кредитування пріоритетних галузей за нижчими процентними ставками;

поширення різноманітних пільг для банківських інститутів, що надають кредити переважно пріоритетним сферам економіки.

Активне застосування селективної кредитної політики, окрім певних позитивних рис, має й негативні наслідки, що перешкод­жають нормальному функціонуванню кредитно-фінансової системи країни:

розвиток економіки ставиться в залежність від цільового кредиту­вання за пільговими процентними ставками;

значне збільшення в економіці ресурсів кредитування призводить до надмірного зростання грошової маси, що посилює інфляційні процеси;

значний попит на штучно дешеві кредити перешкоджає спрямову­вати грошові потоки на кредитування найперспективніших галузей економіки;

зміна кон'юнктури на світових ринках може негативно позначитися на певних галузях, що отримували значні обсяги пільгових кредитів (наприклад, експортоорієнтовані галузі промисловості) тощо.

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу найбільш поширене у країнах з перехідною економікою, де механізми опосередкованого впливу на способи реалізації монетарної політики ще не набули достатнього розвитку. Вони дають необхідний ефект при їх використанні в комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему гро­шового обігу. Хоча у цьому випадку йдеться про інтенсивне засто­сування інструментів прямого впливу лише в обмежені проміжки часу. При тривалому застосуванні їх дієвість знижується.

Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за змістом механізми монетарної політики:

регулювання облікової ставки (процента) на позики, що надаються

центральним банком;

регулювання норми банківських резервів;

здійснення операцій на відкритому ринку; [2, 114-117]

Процентна політика як інструмент грошово-кредитного регу­лювання економіки полягає в тому, що НБУ визначає рівень про­центних ставок за ломбардними й обліковими кредитами, які він на­дає комерційним банкам у порядку рефінансування їхніх активних операцій.[1, 35]

Визначення норм обов'язкових резервів полягає в тому, що НБУ встановлює комерційним банкам та іншим кредитним устано­вам нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Роз­мір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношен­ні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національ­ному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.[1,34]

Операції з цінними паперами на відкритому ринку полягають у змінах обсягів купівлі та продажу НБУ цінних паперів: каз­начейських зобов'язань (депозитних сертифікатів), інших цінних паперів.

Таким чином, купівля НБУ цінних паперів означає емісію гро­шей, а продаж — вилучення їх із обігу.

Операції з цінними паперами на відкритому ринку вважаються найгнучкішим інструментом грошово-кредитної політики і тому ак­тивно можуть застосовуватися в регулятивній діяльності НБУ.[20, 4]

1.2. Норма обов’язкових банківських резервів як інструмент грошово-кредитної політики;

Політика обов'язкових резервних вимог — один із класичних ін­струментів, за допомогою якого центральні банки регулюють гро­шовий ринок, управляють кількістю грошей, підтримуючи темпи зростання грошової маси в заздалегідь установлених межах збіль­шення сукупної грошової маси й окремих її агрегатів. Дія цього ме­тоду полягає у зміні центральним банком норми, в межах якої коме­рційні банки зобов'язані частину залучених коштів зберігати на рахунках у центральному банку.

Обов'язкові резервні вимоги вперше були застосовані у Сполу­чених Штатах Америки. Створена у 1913 р. Федеральна резервна система передбачала, що банки резервують частину залучених кош­тів (депозитів) у встановленій нормі на рахунках у федеральних ре­зервних банках. Спочатку обов'язкове резервування мало досить вузьку мету — формування страхового фонду для виплати депози­тів. Ураховуючи функціональне призначення резервних вимог, Рада керуючих Федеральною резервною системою не змінювала норму обов'язкового резервування до середини 30-х років. Зі створенням у різних країнах розвинутої системи страхування (гарантування) де­позитів страхова функція обов'язкових резервних вимог поступово втрачає своє значення.[19, 43]

Сучасне трактування обов'язкових резервних вимог передбачає їх використання центральними банками у кількох напрямах.

Резервні вимоги використовуються центральними банками для розв'язання макроекономічних довгострокових завдань стабілізації грошового обігу та регулювання обсягів грошової пропозиції (ма­си), тобто як інструмент монетарної політики. Резервування частини коштів, залучених банками, спрямоване на обмеження їхньої мож­ливості збільшувати грошову пропозицію.

Однією із функцій банків є створення грошей. Центральний банк створює так звані сильні гроші, або грошову базу, через готівкову та кредитну емісію. Грошова база складається з готівки, що перебуває в обігу поза банківською системою, а також із резервів комерційних банків (резерви на рахунках у центральному банку й готівка в касах банків). Грошову базу (МВ) можна визначити так:

МВ = С + R,

де С — готівка в обігу; R — банківські резерви.

Комерційні банки створюють гроші в процесі депозитно-кредитної експансії, коли приріст депозитів в одному з банків приз­водить до мультиплікативного збільшення сукупної грошової про­позиції (маси) в масштабах всієї економіки. Складовими грошової пропозиції є депозити економічних суб'єктів (підприємств, органі­зацій, населення) в комерційних банках, якими вони у разі необхід­ності можуть користуватися, й готівка, що перебуває в обігу поза банківською системою. Грошову пропозицію (масу) (Мs) можна ви­значити за формулою:

Мs = С + D,

де С — готівка в обігу, D — депозити в комерційних банках.

Як видно із наведених формул (1 і 2), готівка в обігу є безпосе­редньою частиною і грошової бази і грошової пропозиції, тоді як банківські резерви тільки впливають на здатність банків створювати нові депозити, збільшуючи пропозицію грошей.

Схематично грошову базу і грошову пропозицію зображено на рис.1.2.

готівка резерви

грошова база

(МВ)

грошова

пропозиція готівка депозити

(Ms)

рис.1.2. Грошова маса та грошова пропозиція

У верхній частині рисунка показано грошову базу, а в нижній — грошову пропозицію. Обидві величини пов'язані між собою через грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор (мм) — це відношення грошової про­позиції до грошової бази:

мм = Мs/МВ = С + D / C + R; [1,38-39]

Отже, пропозиція грошей залежить від величини грошової бази і грошового мультиплікатора.

Політика обов'язкових резервних вимог використовується цент­ральними банками як засіб антициклічної або антиінфляційної по­літики. Резервні вимоги, звичайно, насамперед пов'язані з показни­ками грошової маси, і їхня взаємодія з іншими макроекономічними показниками відбувається через трансмісійний механізм впливу змін грошової пропозиції на реальний сектор економіки — на ринок інвестицій, рівень цін тощо. Враховуючи такі властивості резервних вимог, центральний банк із метою стимулювання, наприклад, інвес­тиційної активності проводить політику, спрямовану на зниження норм резервних вимог, а тимчасове збільшення норми обов'язково­го резервування за певних умов спричинює зниження інфляційного тиску, сприяє стабільності курсу національної валюти.

Резервні вимоги використовуються центральними банками як ін­струмент регулювання банківської ліквідності. Одним із показни­ків, що характеризує ліквідність, є залишки коштів (резервів) на ра­хунках комерційних банків у центральному банку. Регулюючи стан банківських рахунків, центральний банк своїми діями намагається підтримувати оптимальну суму коштів на цих рахунках. Він вилучає надлишкові або надає додаткові резерви, використовуючи різні за­соби монетарної політики. Так, підвищення центральним банком норми резервування призводить до скорочення надлишкових резер­вів у розпорядженні банків, тобто до скорочення їхньої вільної лік­відності, а зниження — навпаки, збільшує вільну ліквідність, роз­ширює можливості банків щодо проведення активних операцій.

Політика резервних вимог може мати стимулювальну спрямова­ність. Маневруючи окремими елементами механізму обов'язкового резервування, центральний банк може стимулювати розвиток окре­мих видів банків (малі та середні банки, банки, що надають довго­строкові кредити), операцій (залучення строкових депозитів), фіна­нсових інструментів тощо.

Механізм використання резервних вимог характеризується цілою низкою параметрів. Розглянемо основні з них.:

1.Порядок визначення норми обов'язкових резервних вимог. У
деяких країнах верхня межа норми резервних вимог встановлюється
спеціальними законодавчими актами.

2.База, що використовується для обчислення обов'язкових резе­рвів. Норма резервів може встановлюватись у певному процентному відношенні до банківських пасивів або активів, узагальнено або ви­бірково, тобто до загальної суми пасивів чи активів або до окремих їхніх статей. Як правило, резервні вимоги орієнтуються на стан і зростання залучених коштів, тобто пасивів, і передусім депозитів небанківського сектора .

3. Банківські активи, які центральні банки дозволяють викорис­товувати для задоволення резервних вимог.

4. Величина норми резервування та критерії її диференціації. Існують значні розбіжності у нормах резервування в різних країнах. Основний критерій диференціації — це вид депозитів, а са­ме: термін (трансакційні чи строкові депозити), валюти (національ­на чи іноземна), джерело (банківські депозити чи небанківських ус­танов), власник депозиту (резидент чи нерезидент) тощо.

5. Розрахунковий період дотримання резервних вимог (як прави­ло, від двох тижнів до одного місяця) і порядок регулювання резерв­них вимог. Центральні банки звичайно вимагають додержання ре­зервних вимог не щоденно, а в середньому за встановлений період.[1, 41-42]

1.4. Порядок формування обов’язкових банківських резервів в Україні.

Політика мінімальних резервів (як інструмент грошово-кредитної політики) використовується Націо­нальним банком України для плану­вання та регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків щодо їхніх зобов'язань стосовно залучених коштів юридичних та фізичних осіб.

НБУ, відповідно до Положення про порядок формування обов'язкових резервів для банків України, використовує норматив обов'язкового резервування як один із інструментів реалізації грошово-кредитної політики з метою контролю за грошовими агрегатами шляхом зниження (збільшення) грошового мультиплікатора.

Зобов'язання виконувати резервні вимоги виникає у комер­ційного банку з моменту отримання ліцензії НБУ на право здійснення відповідних банківських операцій. Обов'язковому резервуванню підлягають усі залучені та обліковані на балансі комерційного банку кошти юридичних та фізичних осіб як у національній, так і в іноземній валюті, за винятком коштів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отриманих від міжнародних фінансових установ.

Національний банк встановлює для різних видів зобов'язань диференційовані нормативи обов'язкового резервування залежно від природи зобов'язань (депозити, ощадні вклади, поточні рахунки клієнтів та ін.), а також строку зобов'язань чи пасивів (короткострокові пасиви, довгострокові пасиви).[14, 3-23]

Сума залишків коштів, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів, визначається за формулою середньо­арифметичної за відповідний звітний період:

,

де Ld - середні залишки коштів, що використовуються для обрахування обовязкових резервів за звітний період;

L1,2,3 - сума залишків залучених комерційним банком коштів станом на кожне число звітного періоду;

Ln - сума залишків коштів за останній календарний день звітного періоду;

n - кількість календарних днів звітного періоду регулювання;

Розраховані таким чином середні залишки залучених коштів перемножуються на норму резервування, а отриманий результат - сума мінімальних обов'язкових резервів - повинна перебувати на кореспондентському рахунку комерційного банку або (за рішенням Правління НБУ) має бути перерахована на окремий рахунок в Операційному чи територіальному управлінні Національного банку. [15, 70-77]

НБУ здійснює контроль за дотриманням комерційними банками нормативу обов'язкового резервування, порівнюючи суму, що визначена на підставі встановленого нормативу, з фактичною середньоарифметичною сумою залишків коштів на кореспондентському рахунку банку. За недотримання комерційним банком нормативу резервування до комерційного банку можуть застосовуватися такі заходи впливу:

за один випадок - письмове застереження щодо необхідності безумовного дотримання нормативу обов'язкового резервування;

за другий випадок - штраф у розмірі не більше одного процента від суми зареєстрованого статутного фонду.[2, 123-125]

У разі збиткової діяльності комерційного банку або переведення його в режим фінансового оздоровлення до нього не може застосо­вуватися такий захід впливу, як стягнення штрафу в розмірі непра­вомірно отриманого доходу, а застосовуються інші заходи впливу, передбачені законодавчими та нормативними документами НБУ.[1,47]

Отже, у сучасних умовах політика норми обов’язкових банківських резервів застосовується як один з головних інструментів довгострокового регулювання грошово – кредитної сфери Національним банком. Цей інструмент дозволяє підвищувати економічну активність, або ж стримувати її через регулювання можливостей у кредитуванні комерційними банками.

Норма обов’язкових банківських резервів встановлюється Національним банком у відповідності до активів або пасивів комерційних банків і диференціюється залежно від видів і форм. Резервні кошти зберігаються на коррахунках у Національному банку, на них не нараховуються відсотки і вони є обов’язковими до виконання.

Розділ ІІ. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в Україні :

2.1. Аналіз динаміки норми обов’язкових банківських резервів в Україні у 1992 – 2001рр :

В Україні політика мінімальних резервних вимог застосо­вується Національним банком з 1992 р. За цей період норматив резервування змінювався досить часто (табл.1). До того ж, часто змінювалися види залучених коштів, які підлягали обов'язковому резервуванню, що вкрай негативно позначалося на діяльності комерційних банків.[3, 72-73]

Таблиця 2.1.

Норми обовязкового резервування коштів комерційних банків у НБУ, %

Показник	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001
Норматив обовязкових резервів (на кінець періоду)	10	25	15	15	15	15	16,5	17	15	6-14