Реферат: Принцип колегіальності в медицині

Саме медицина в кращих своїх моральних зраз­ках і намаганнях концентрує й наочно уособлює кон­цептуальні принципи та засади професійної колегі­альності, тобто фахової взаємоповаги, порозуміння та водночас вимогливості до практичної роботи лікарів заради інтересів хворого. На важливості шанобливого ставлення лікаря до знань та навичок більш досвідче­ного колеги наголошує Гіппократ у своїй класичній "Клятві". Цей постулат лікарювання красномовно за­уважено й у "Факультетській обітниці" молодих вітчиз­няних лікарів перед початком самостійного шляху. Варто зазначити, що принцип колегіальності загалом ґрунтується й проголошує повагу до будь-якої думки в процесі надання медичної допомоги (скажімо, під час консиліуму), незалежно від офіційного статусу лікаря. Власне, консиліум — то не обов'язково зіткнення про­тилежних міркувань трьох-чотирьох спеціалістів або якийсь формальний акт чи процедура.

Вельми цікавим нам здається уривок зі спогадів славнозвісного академіка Миколи Дмитровича Стра-жеска. Він згадував історію видатного клінічного від­криття — одного із перших прижиттєвих діагнозів тромбозу вінцевих судин, тобто перших щаблів учен­ня про інфаркт міокарда та ішемічну хворобу серця ще в період, коли не застосовувалась ЕКГ. Цей епізод М. Стражеско наводить, розповідаючи про свого вчи­теля, генія світової терапії, професора Василя Парме-новича Образцова.

"Звичка в Образцова була така. Прийшовши до терапевтичного відділення в Олександрійській лікар­ні (нині Центральна міська клінічна лікарня в Києві у районі Бессарабського ринку — Авт.), він в інтерна насамперед запитував, скільки є нових хворих, на що вони хворіють, і відразу йшов до них. Одного разу він наблизився до пацієнта, який потрапив до лікарні з приводу жорстокого болю в ділянці груднини. Сві­домість його була потьмарена, пульс майже не про­мацувався. Образцов сів напроти, почав спостеріга­ти, потім досліджувати, слухати. Він запитав інтерна: "Як ви гадаєте, що у хворого?" Той, як кажуть, бовк­нув: "Ревматизм груднини". Образцов примружив лі­ве око (це була його манера) й продовжував сидіти біля хворого, нічого не кажучи. Скепсис на його об­личчі проглядався чітко.

Начебто про себе я зауважив: "А може то заку­порка вінцевих артерій серця?". Образцов крутнувся здивовано, подивився на мене й сказав: "Ви, мабуть, вгадали".

Запам'ятаємо цю дивовижну височінь колегіаль­ності. Великий лікар погодився з думкою молодшо­го колеги. Відтак, у клініці В. Образцова справді па­нували товариськість, пильна увага до припущень і наукових осяянь. Отже, маємо діагностичний успіх на тлі колегіальної згуртованості!

Таким чином, колегіальність у медичному колекти­ві є одним із наріжних принципів, які регулюють вза­ємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.

На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непо­одинокі випадки прикрого нехтування даним профе­сійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність пору­шують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським вислов­люванням, як, наприклад: "Вам встановили помилко­вий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легко­важне, випадкове паплюження професіоналізму ко­леги шкодить і справі, й пацієнтові. Адже чи буде від­відувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?

Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.

Натомість вслухаємося у формулу відомого хірурга-гуманіста Поділля Людвига Івановича Малиновсько-го, яку наводять у книзі "Лікарі-вінничани" О. Голя-ченко й В. Чорний. Л. Малиновський, який збудував у Вінниці губернську земську лікарню й оперував безліч разів, не брав із хворих жодної копійки. Ха­рактеризуючи свою хірургічну діяльність, він якось зауважив: "Оскільки я неодноразово мав щастя до­магатися одужання, правда, як виняток, при захво­рюваннях, які колеги оцінювали як безнадійні, то й не відступлю від звички оперувати всіх у межах ана­томічної досяжності й не таких, що агонізують".

Зверніть увагу на те, що, незважаючи на винят­кові хірургічні перемоги, Л. Малиновський не ганить колег ...

Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдо­сконалення й навіть самопожертви. Згадаємо відомо­го лікаря-інтерніста, засновника провідної російської терапевтичної школи, окрасу світової науки Сергія Петровича Боткіна. Любові й поваги колег та хворих він домігся виснажливою працею. Врешті-решт, вона призвела до тяжкої "ангіни пекторіс" у видатного лі­каря й передчасної його смерті. Та жодного разу він не поступився своїм обов'язком.

Взірцевим було ставлення професора С. П. Бот­кіна до молодих колег. Це доводить його промова на урочистому акті у Військово-медичній академії 7 грудня 1887 р. "День, коли держава й суспільство приймають у своє середовище нових співробітників на загальну користь, — зазначив С. П. Боткін, — увін­чується публічними урочистими зборами всіх членів академії, її учнів, її почесних членів й почесних гос­тей, з участю близьких і рідних вихованців. За дав­ньою академічною традицією, конференція академії доручає одному із професорів виголосити промову з цього приводу. У цьому році таку честь надано мені.

Маємо перед собою молодих товаришів, які роз­починають практичну діяльність, стоячи перед сус­пільством, де будуть працювати нові сили, я набрався сміливості викласти перед високоповажним зібран­ням загальні основи клінічної медицини, що склалися в мене ...".

"Молоді товариші... Нові сили ... Високоповажне зібрання ..." — Так звертається С. П. Боткін до юних колег ...

Вельми цікавими в сенсі унормувань моральності лікаря в колективі нам здаються роздуми відомого львівського вченого-онколога професора Анатоля Іва­новича Гнатищака. У статті "Психологія основ хрис­тиянського світогляду, зокрема етики" (Медична га­зета України. — №7 — 8. — 1997) він пише: "Створення позитивного світогляду відбувається через страждан­ня, життєві невдачі, вимагає широкої самокритики, на які повинна опиратися віра. Христос вимагає без­межної любові до Бога й обмеженої до самого себе...". Такий альтруїзм, почуття самопошани, дотримання свого слова, обіцянки, відповідальність за сказане і зроблене — все це обмежує і навіть виключає саму думку чинити зло. Анатоль Гнатищак зазначає: "Прав­дива, щира і висока повага до людей, намагання жи­ти за принципом правди, добра, краси і любові до ін­ших вимагає жертовності й сильної волі, до чого не всі здатні. Провідною психічною настановою для вті­лення етичних норм у повсякденне життя є вміння бачити себе збоку, сократівське "пізнай_самого_себе", і самопожертва Сократа має щось спільне із самопо­жертвою Христа, хоча Сократ дуже любив життя, але не більше, ніж честь та правду".

Нам здається, що це істотні штрихи до портрета самого Анатоля Гнатищака. І тут вбачається христи­янський погляд на особистість лікаря в суспільстві, на повагу до інших, домінанти честі й правди, які є неодмінним підґрунтям самоповаги.

Все на користь хворого — ось провідний тезис клініки. Із цього випливає положення, що ретроспек­тивне не завжди можна оцінити: правильність при­значень, які були зроблені хворому іншим лікарем. Кожний лікар у встановленні діагнозу або у виборі призначень виходить із конкретних обставин, оцінки ним особливостей індивідуальності хворого і багатьох інших чинників. У випадках із історії хвороби, які ви­даються на руки пацієнтові, лікар переважно буває змушений писати (з метою запобігання психічній травмі, а також збереження лікарської таємниці) по­м'якшений діагноз або навіть свідомо неправильний (коли мова йде про пухлини або деякі інші захво­рювання). Через це читати медичні документи, які написані іншими лікарями, треба з розумінням, не порушуючи при цьому принципів колегіальності і ме­дичної етики. Наведемо повчальний приклад таких дій лікарів. Ці дані вивчені одним із авторів посібни­ка і наводяться вперше. Восени 1939 р. письменник М. О. Булгаков, лікар за фахом, захворів на важкий нефросклероз. Хвороба мала несприятливий перебіг. Його консультували професори О. Герке, М. Рапопорт, доктори М. Захаров й А. Арендт. Ось їхнє резюме: "Громадянин Булгаков М. О. страждає на початкову стадію атеросклерозу нирок з явищами артеріальної гіпертензії й потребує 3-місячного лікування в під­московному санаторії із застосуванням фізіологічних методів лікування, дієтичного харчування й відповід­ного піклування."

Це обережне висловлювання — "початкова ста­дія" — було вжито, гадаємо, не випадково. Учасники консиліуму розуміли: М. Булгакова вочевидь заціка­вить їхній запис, і вони, аби зберегти надію на оду­жання, знайшли менш бентежний варіант висновку. То була "свята неправда" й водночас прояв колегі­альності.

Регель називав спроби скинути з рахунка все, що зроблено іншими, "недорозвинутим напруженням принципу" і вважав, що таке явище властиве недозрілим особистостям. Саме у вмінні оцінити зроблене попередниками він вбачав моральну зрілість кожної людини.

Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікар­ські помилки потрібно обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпи­мо ставитися до думки іншого лікаря, а у разі по­треби ввічливо пояснити хворому причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни його іншим, доцільність дообстеження, приз­начення нових діагностичних процедур. Апломб, са­молюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти ко­легу шкодять як самому лікарю, так і медицині.