Реферат: Проблеми економіки країн, що розвиваються

Тут Мальтус випустив диявола спадання віддачі. Він доводив, що оскільки розмір Землі не змінюється, а такий фактор, як праця, збільшується, то кількість продуктів споживання може зростати лише в арифметичній , а не в геометричній прогресії.(Порівняйте 1,2,3,4...з 1,2,4,8..). Мальтус зробив такий висновок :

Якщо чисельність подвоюватиметься знову і знову, це означає, що Земля немов би сплющуватиметься раз у раз у своєму розмірі, поки не стане настільки малою щодо кількості населення , що пропозиція предметів споживання буде нижчою від рівня, необхідного від життя .

Коли закон спадання віддачі застосовується до фіксованої пропозиції такого фактора, як земля, то виробництво їжі не може задовольняти потреби експоненційного населення.

Однак Мальтус не стверджував, що населення обов‘язково зростатиме в геометричній прогресії. Він писав, що всюди, в усі часи, в усіх місцях існували перешкоди, що стримувати зростання населення. У своїх пізніших, мало відомих працях, Мальтус відійшов від своєї сумної доктрини, сподіваючись, що зростання населення буде сповільнене регулюванням народжуваності більше, ніж епідемією, голодом чи війною.[2]

Це важливе застосування спадання віддачі показує, які глибокі впливи може мати проста теорія. Ідеї Мальтуса мали широкий резонанс . Його ідеї були використані для перегляду законів про бідняків у Великобританії . Під впливом ідей Мальтуса бідність розглядається як результат лінощів.

Згідно з його підходом вважалося , що немає сенсу підвищувати добробут робітників, бо кожне збільшення заробітної плати штовхатиме їх до збільшення кількості дітей, що знову спричинить падіння рівня життя до фізичного мінімуму.

Зародки істини у доктрині Мальтуса є важливі для розуміння демографічної поведінки населення в Індії, Ефіопії, Китаї та інших країнах , де дотримання співвідношення між чисельністю населення і кількістю продуктів споживання є важливою умовою.

Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і капіталовкладення.

Більшість країн світу становлять країни, що розвиваються, які мають відносно низький доход на душу населення . Для них характерне швидке зростання населення, низька письменність і висока частка населення, що працює у сільському господарстві.

Основою для розуміння поведінки населення є поняття коефіцієнтів народжуваності та смертності. Це кількість народжувань і смертей на 1000 чоловік населення . Якщо від коефіцієнта народжуваності відняти коефіцієнт смертності , то отримаємо коефіцієнт приросту населення .

Коефіцієнти народжуваності, смертності і приросту населення для деяких країн наведені у таблиці 20-2.[2]

Ряд бідних країн Африки та Азії бідні на природні ресурси, і ті землі та корисні копалини , якими вони дійсно володіють, мають бути розподілені серед значної кількості населення. Можливо, найціннішим природним ресурсом країни, що розвивається, є орні землі. Як показує таблиця 20-1 , більшість робочої сили зайнята у сільському господарстві. Отже, продуктивне використання землі – з відповідними добривами і обробітком, сівозмінами – забезпечує зростання обсягу виробництва бідної країни. Крім того, форма землеволодіння є ключем, який стимулює фермерів робити інвестиції у капітал та технології, щоб збільшувати урожайність земель. Якщо фермери мають власну землю, вони прагнуть робити такі удосконалення, як іригаційні системи та використовувати прогресивні методи обробітку землі.

Очевидно, що руки людей однакові в усьому світі, однак працівники в розвинених країнах мають значно більше капіталу, капіталоозброєність їх праці набагато вища, що збільшує їх продуктивність.

Нагромадження капіталу вимагає відмови у поточному споживанні протягом десятиліть. Тому виникає перешкода, бо найбідніші країни і так близькі до фізичного мінімуму у споживанні. Коли країна бідна, то зменшення поточного споживання для забезпечення майбутнього здається неможливим.

У розвиненій економіці від 10 до 20% доходу йде на нагромадження капіталу, і навпаки, найбідніші аграрні країни часто здатні заощаджувати лише 5% національного доходу. Більше того, значна частина цього невисокого рівня заощаджень йде на забезпечення житлом та простими знаряддями праці зростаючого населення. Тільки мала частка доходу залишається для економічного зростання.

Нехай країні вдалося підвищити норму заощаджень. Якщо навіть так, то необхідно багато десятиліть, щоб нагромадити кошти для залізниць, електростанцій, устаткування, фабрик та інших капітальних товарів, що є основою виробничої структури суспільства.

Капітал, що вкладений в інфраструктуру .Коли ми говоримо про капітал, ми не повинні зосереджуватися тільки на вантажних автомобілях та прокатних станах. Великі інвестиції передують індустріалізації чи навіть ефективному збуту сільськогосподарських продуктів.

Приватній економіці , щоб розвиватися, потрібний капітал, вкладений в інфраструктуру. Це великомасштабні проекти, що передують торгівлі та комерції – автомобільні шляхи, залізниці, іригаційні споруди, заходи щодо поліпшення охорони здоров’я тощо. Все це потребує значних інвестицій . Жодна мала або сімейна ферма не може збудувати залізничну мережу; будь-яке приватне підприємство не може сподіватися отримати прибуток з телефонної системи чи системи зрошення, бо вигоди від цих інвестиційних проектів поширюються на всю економіку.

Часто ці проекти приносять вигоду, що обумовлена зовнішніми обставинами, і яку приватні фірми не можуть відчути. Наприклад, районний сільськогосподарський консультант може допомогти усім фермерам у районі; або програму охорони здоров’я, запроваджуючи щеплення людей від тифу та дифтерії, захищає й тих , хто не щеплений. В кожному разі неможливо для окремої фірми визначити суспільні вигоди, бо вона не може збирати внески з тисяч або навіть мільйонів тих , хто отримує економічну вигоду.

Тому саме уряд має втручатися і забезпечувати необхідні кошти й ініціативу та гарантувати інвестиції в інфраструктуру.

5.Проблеми економічного розвитку.

Сказати, що країни повинні стимулювати швидке зростання капіталу та техніки, ще не означає відповісти на запитання, які ці ключові складові розвитку мають застосовуватися. Серед значної кількості питань, що виникають при плануванні і розвитку, зосередимося на чотирьох проблемах, які постійно постають : співвідношення між промисловістю та сільським господарством, роль експортної орієнтації, ризик надмірної спеціалізації та роль ринку.

Індусріалізація та сільське господарство.У багатьох країнах доходи міського населення більш ніж у двічі вищі, ніж сільського населення.

І в багатих країнах більша частина продуктивних сил зосереджена, зокрема, в обробніц промисловості. Отже, можна дійти , що індустріалізація є скоріше причиною, ніж наслідком достатку.

Необхідно остерігатися висновків, які спричиняють помилку post hoc. Інколи можна почути:”Багаті палять сигари, але куріння ще не робить вас багатою людиною”. У такий самий спосіб економічно недоцільною для бідної країни наполягати на створенні національної авіалінії або великого прокатного стану. Це не є фундаментальною необхідністю економічного зростання.

Урок багатолітніх спроб прискорити індустріалізацію за рахунок сільського господарства примусив аналітиків оцінити заново роль сільського господарства. Індустріалізація може бути капіталомісткою, збираючи робітників у переповнених містах, і часто створюючи високий рівень безробіття. Підвищення ппродуктивності праці у сільському господарстві, можливо вимагає менше капіталу, забезпечуючи водночас зайнятість надлишкової робочої сили.

Спавді, якби Бангладеш могла збільшити продуктивність ппраці в сільському господарстві на 20%, то це більше зробило б для вивільнення ресурсів для створення умов для відпочинку, ніж спроба створити власну металургійну промисловість, що витісняє імпортовані метали.

Зовнішня та внутрішня орієнтація.Фундаментальні питання економічного розвитку стосуються місця країни в міжнародній торгівлі . Чи повинні країни, що розвиваються самі задовідьняти свої потреби, замінюючи більшу частину імпорту власним виробництвом ? Ця політика відома як стратегія заміщення імпорту. Чи повинна країна намагатися підвищувати продуктивність і конкурентоспроможність своїх товарів, освоювати іноземні ринки та стимулювати експорт ? Таку політику називають політикою експортної орієнтації. Політика заміщеня імпорту булаь дисть популярна в Латинській Америці. Така політика найчастіше створює високі митні бар’єри навколо обробних галузей промисловості, щоб місцеві фірми могли виробляти і продавати товари, які інакше б імпортувалися . Наприклад, Бразилія встановила високі мита на автомобілі, щоб заохочити фірми складати власні автомобілі, а не імпортувати набагато дешевші автомобілі з Північної Америки та Японії.

Спеціалісти зазначають, що таке субсидіювання зіміщення імпорту обмежує конкуренцію, гальмує іннвації та підвищення продуктивності праці, утримує реальний країни на низькому рівні. Цій підхід ігнорує вигоди спеціалізації та порівняльної переваги.

Успіх політики експортної орієнтації найкраще ілюструють індустріальні країни Південно-Східної Азії. Покоління тому такі країни, як Тайвань, Південна Корея та Сінгапур, мали доход на душу населення, що становив від ¼ до 1/3 доходу нійбагатших латиноамериканських країн. Через заощадження значної частки національного доходу та спрямування його увисокоприбуткові галузі промисловості НІК Південно-Східної Азії наздогнали латиноамериканські країни наприкінці 80-х років. Секрет успіху полягав не в політиці повного вільного підприємства, оскільки уряди наспраді певною мірою втручалися у планування та господарську діяльність. Скоріше експортна орієнтація виробництва та вигодами від міжнародної спеціалізації, і отже, збільшити зайнятість, ефективно використовувати внутрішні ресурси, забезпечити підвищення продуктивності праці та небувале зростання життєвого рівня.

Нещодавнє дослідження економічних перспектив Латинської Америки доходить такого висновку щодо впливу експортної орієнтації:

експортна орієнтація є наріжним каменем стртегій усіх значних успіхів економічного розвитку – в Східній та Південно-Східній Азії, в Латинській Америці, в певні періоди в Туреччині й в інших місцях. Навіть якщо успіх був обмежений, як у Африці, країни з відносною експортною орієнтацією зробили набагато більший поступ, ніж країни з орієнтацією на внутрішній ринок.

Небезпека надмірної спеціалізації.Вже неодноразово зазначилися економічні вигоди від спеціалізації чи всередині країни, чи міх різними країнами, оскільки поділ праці забезпечує значне зростання кількості та різноманітності вироблюваних товарів. Проте чи не може країна стати небезпечно спуціалізованою ? Уявіть собі долю країни із значною перевагою у затратах на виробництво підков у 1900 році, ваакумних трубок у 1945 р., чи на створення атомних реакторів у 1975 р.

Певний рівень дивурсифікації є обов’язковим . Якщо Венесуелла експортує в основному нафту, а Замбія – здебільшого мідь, то коливання цін на цих ринках значно впливає на їх торговельний баланс та на реальні доходи .

Країни-експортери нафти найбільше вразливі до небезпеки надспеціалізації, слідом за ними йдуть виробники інших сировинних товарів.

Коли країна має надто спеціалізовану економіку розсудливе планування пропонує, що особливі зусилля потрібні зробити для диверсифікації в різних сферах, особливо в сферах, де коливання цін є незалежним до тих сфер, які є сферою поточної спеціалізації країни. Якщо попит та пропозиція кави мінливі, і якщо можна знайти надійні інвестиційні можливості у виробництві вугілля чи вирощувати квітів, то країні, такій, як Колумбія, варто обмежувати ринкову тенденцію спеціалізуватися у виробництві кави.

“Не кладіть усі боби до одного кошика” – це чудове правило як для країн, так і для людей.

Держава і ринок.. Культура багатьох країн, що розвиваються, є ворожою до ринку. Часто конкуренція між фірмами , або поведінка, що орієнтується на прибуток, є протилежною до традиційних звичаїв, релігіцних вірувань чи закріплених законом майнових прав. Проте десятиліття досвіду підтверджують, що ринки забезпечують найефективніший спосіб управління економікою та швидше економічне зростання.

Окремі елементи орієнтованої на ринок політики були описані вище. Важливі її елементи включають експортну орієнтацію в торговельній політиці, низькі мита і небагато кількісних обмежень, легкий вхід на ринок та вихід з нього, підтримку матого бізнесу , заохочення конкуренції. Крім того, ринки працюють нацкраще в стабільному макроекономічному середовищі, в якому податки є прогнозованими, ціни стабільними, а державний бюджет збалансованим. Водночас уряд відіграє життєво важливу роль в інвестуванні та підтримці здорового економічного середовища. Уряд повинен підтримувати законність та порядок, забезпечувати дотримання контрактів та орієнтувати свою регуляційну діяльність у напрямку конкуренції та інновації. Уряд часто відіграє провідну роль в інвестуванні в людський капітал через освіту, охорону здоров’я , де він не має порівняльної переваги. Уряд повинен зосередити свої зусилля у сферах, де існують виразні ознаки невдач ринку, і повинен демонтувати регуляційні перешкоди приваному сектору у сферах, в яких він має порфвняно невигідне становище.

6.Сучасні підходи до економічного розвитку.

Протягом десятиліть економісти дуже цікавилися економічним зростанням . Дальший виклад – це монтаж важливих ідей, розвинених останнім часом. Кожна теорія робить спрбу описати, як країни розвивають закляте коло бідності та починають крутити всі чотири колеса прогресу.

Зліт. Історія людства довга, а ера економічного зростання настала тітьки недавно. Протягом більшої частини історії людства життя було впроваджено високопродуктивну виробничу техніку. Значна нерівність у доходах дозволила небагатьом перетворювати заощадження у нагромадження капіталу. Економічне зростання почалося. Розрив між ранніми періодами та Промисловою революцією був таким драматичним, що вчені , такі як У. Ростоу, розвинули теорію стадій економічного зростання. Одна зі стадій, виділених Ростоу, називається зліт (за аналогією з літаком, який може злетіти тоді, коли досягне критичної швидкості).

Різні країни мали свій зліт в різний час: Великобританія – на початку XVIII ст., США – близько 1850 р., Японія – в 1910 р., а Мексика – після 1940 р.

Зліт забезпечується “провідними секторами”, такими, як швидкозростаючий експорт або галузь, що забезпечує величезну економію внаслідок зростання масштабів виробництва. Коли ці провідні сектори починають швидко зростати, відбувається процес самопідтримуваного зростання (зльоту). Зростання веде до збільшення прибутків; прибутки реінвестуються; капітал, продуктивність праці і доходи на душу населення різко зростають. Формується продуктивне коло економічного розвитку.

Гіпотеза відсталості. Другий підхід наголошує на міжнародному аспекті розвитку. Як уже зазначилось, бідніші країни мабть важливі переваги порівняно з піонерами на шляху індустріалізації. Країни, що розвиваються, нині мають змогу черпати капітал, досвід та технологію передових країн. Ця гіпотеза, розвинута Олександром Гершенкроном з Гарварду, твердить, що сама відносна відсталість може допомогти розвитку. Відсталі країни можуть купити сучасне текстильне устаткування, ефективні насоси, чудове насіння, хімічні добрива та медичні препарати. Внаслідок цього вони можуть опиратися на технологію розвинених країн. Країни, що розвиваються, нині можуть зростати швидше, ніж Британія чи країни Західної Європи у 1780 – 1850 роках.

Збалансоване зростання. Гіпотези зльоту та відсталості привернули увагу дослідників та експертів. Проте необхідно повернути назад і оцінити історію, щоб побачити, чи відповідають ці гіпотези фактам. Ряд спеціалістів вважає, що зростання є збалансованим процесом, коли країни поступово рухаються вперед. За цим підходом, економічний розвиток скоріше скидається на черепаху, що повільно рухається, ніж на зайця, що біжить ривками, і відпочиває, коли втомиться. Ці три підходи зображено на графіку 20-3. Ту ми бачимо, як зліт, гіпотеза відсталості та збалансоване зростання можуть проявитися в трьох країнах: розвиненій – А; країни з середнім доходом – В; країни з низьким доходом – С.

Який з цих трьох поглядів може найточніше пояснити історію? Нобелівський лауреат Сімон Кузнець дослідив історію тринадцяти розвинених країн, заглиблюючись аж до 1800р. Він зробив висновок, що модель збалансованого зростання найбільше відповідає їх історії. Він не виявив значних падінь чи піднесень у економічному зростанні.

Зауважте одну важливу відмінність між цими трьома теоріями. Теорія зльоту твердить, що є зростаюча розбіжність між країнами (окремі летітимуть швидко, тоді як інші не зможуть відірватися від землі.) Гіпотеза відсталості прогнозує конвергенцію, а підхід Кузнеця передбачає приблизно постійну різницю. Статистичні дані, що наведені у таблиці 20-3, показують, що сталося певне зближення рівнів розвитку передових країн і країн, що розвиваються, в останній чверті століття (хоча розвиток окремих країн значною мірою відхилявся від середнього) – наведені темпи зростання найбільше відповідають концепції збалансованого зростання.

Динаміка економічного зростання та технологічні зміни.

Як зазначилось, за минулі десятиріччя країнам, що розвиваються, вдалося досягти певних результатів в економічному розвитку. У постколоніальний період значно підвищилися темпи економічного розвитку, почала здійснюватися індустріалізація цих країн. За темпами зростання ВНП у 80 – 90-ті роки вони не поступалися розвинутим країнам з ринковою економікою, а в окремі роки навіть значно випереджали їх.

Так, за оцінками, наприкінці 80-х – початку 90-х років у країнах, що розвиваються, спостерігалися найвищі в світі темпи зростання ВНП. Проте варто звернути увагу на два принципових моменти. По-перше, така тенденція була пов’язана не тільки з високими темпами зростання країн, які розвиваються, а із вкрай низькими темпами зростання ВНП у розвинутих країнах з ринковою економікою й глибоким спадом у країнах, що переходять до ринкової економіки.

По-друге, за середніми темпами зростання країн, які розвиваються, криється дуже істотна регіональна й групова диференціація .

У 60 – 70-х роках країни Латинської Америки були в числі тих, хто мав високі темпи зростання економіки, а у 80-ті роки тут спостерігалося найменше (у регіональному розрізі) зростання ВНП. Лише на початку 90-х років у регіоні з’явилися перші ознаки пожвавлення економіки, знизилась інфляція, покращали перспективи врегулювання заборгованості. Хоч макроекономічні показники стали стабільнішими , ВНП на душу населення цих країн на початку 90-х років був, як і раніше , нижче рівня 1980 р.

Різко знизилися темпи зростання економіки за останнє десятиріччя і в африканських країнах, у 1981 – 1987 рр. вони становили лише 1,8% на рік, у наступні роки дещо зросли. Однак вони були , як і раніше, нижчими, ніж темпи зростання населення, тому у 1980 – 1990 рр. в Африці спостерігалося абсолютне скорочення виробництва на душу населення в середньому на 0,9% на рік.

Країни Азії серед країн, що розвиваються, характеризуються найвищими темпами економічного зростання за останні 30 років. Незважаючи на деяке зниження динаміки зростання у 80-х роках, цей показник більш як у два рази перевищував аналогічний показник Латинської Америки.

Проте й серед азіатських країн спостерігалися різні тенденції економічного розвитку. Країни Західної Азії нафтового буму 70-х років у 80- ті роки відчули серйозні труднощі у зв’язку з падінням цін на енергоносії . У 90-ті роки до них додалися негативні наслідки воєнних дій у Перській затоці. За останні 20 років найбільш динамічним регіоном у світовій економіці є країни Південно-Східної Азії. Вони зуміли досягти у 80-ті не тільки дуже високих середніх темпів зростання ВНП (у середньому більше , ніж 8% на рік ), а й забезпечили небувале високе зростання ВНП на душу населення (6 – 7 % на рік ). Така ж тенденція зберігається й у 90-х роках.

Завданням країн, що розвиваються, є досягнення стабільних темпів економічного зростання . На динаміку їхнього ВНП істотно впивають світові економічні цикли. У період світових економічних криз (середина 70-х років, початок 80- х , початок 90-х) темпи зростання тут також знижувалися .

Стійкість зростання визначається не тільки зовнішніми , а й внутрішніми факторами. Тиск традиційного сектора економіки, який функціонує на слабкій технологічній базі , структурні диспропорції та кризи, дезінтеграція національної економіки, вузькість внутрішнього ринку, інші причини (політична нестабільність, стихійні лиха) зумовлюють те, що економічне зростання країн, що розвиваються вкрай нестійке.

Для підвищення темпів зростання економіки велике значення має оптимізація питомої ваги фонду нагромадження у ВНП. Норма нагромадження , тобто питома вага у ВНП тієї вартості , що призначена для підтримки й розширення виробництва, за незмінності інших факторів(НТР, продуктивність праці тощо) визначає параметри економічного зростання.

У країнах-експортерах нафти у зв’язку із зростанням прибутків від експорту енергоносіїв у 70-ті роки спостерігалася дуже висока частка нагромадження у ВНП (понад 60%). У другій половині 80-х років вона істотно знизилась – не перевищувала 25%. Інша тенденція характерна для решти країн, що розвиваються. Норма нагромадження тут підвищилася з 22% на початку 70р. до 28% у 1990р.

Підвищення частки нагромадження має свої межі тому одним із завдань економічної політики цих країн є встановлення оптимальної, тобто економічно обгрунтованої пропорції між частиною вироблюваного продукту, що нагромаджується, й частиною, яка споживається. Важливим засобом досягнення стабільних темпів зростання є посилення ефективного використання фонду нагромадження, зростання капіталовіддачі, підвищення продуктивності праці. Однак роль цих факторів у прирості виробництва країн, які розвиваються , поки що невелика. За рівнем продуктивності праці ці країни істотно відстають від розвинутих країн з ринковою економікою. Характерно, що розрив практично не зменшується. Так, в першій половині 70-х років валове виробництво на одного працюючого у країнах, що розвиваються, становило 7,4% від рівня розвинутих країн з ринковою економікою, в першій половині 80-х років – 7,8% , а наприкінці 80-х – тільки 6,9%. Аналогічно тенденція й у латиноамериканських країнах(відповідно 26,7%, 26,9%, 25,6%.).

Низький рівень продуктивності праці вказаних країн відображає їхню загальну соціально-економічну відсталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, відсталістю структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТР, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Крім фундаментальних факторів: населення, природних ресурсів та капіталовкладень – четвертим важливим фактором є технологія. Тут країни, що розвиваються, мають одну потенційну перевагу: вони можуть сподіватися мати вигоду від запровадження технологій передових країн.

Копіювання технологій. . Бідним країнам не потрібно відшкодовувати сучасних Ньютонів для відкриття закону всесвітнього тяжіння. Їм не доводиться повторювати повільні повороти Промислової революції, вони можуть купити трактори, комп’ютери, потужні верстати.

Японія та Сполучені Штати яскраво демонструють це своїм історичним розвитком. Японія приєдналася до промислової гонки пізно. Тільки наприкінці XIX ст. вона почала посилати своїх студентів за кордон вивчати західну технологію. Японський уряд активно стимулював темпи зростання, будуючи залізниці та комунальні підприємства. Покладаючись на пристосування іноземних технологій, Японія переміщувалася на свою нинішню пропозицію – другу найбільш промислово розвинену державу.

Випадок із Сполученими Штатами є прикладом для надій решти країн світу. Лише у 30-ті роки Америка справді досягла передових рубежів у сфері фундаментальної науки. Проте протягом століття вони застосовували технології, що розроблялися іншими.

Ключові винаходи, що були використані в автомобілі, майже всі були зроблені за кордоном. Проте це не стало на перешкоді фірмам “Форд” та “Дженерал моторс”, щоб застосувати іноземні винаходи і перевищити за продуктивністю решту країн світу.

Приклади Сполучених Штатів та Японії показують, як країни можуть мати успіх, застосовуючи зарубіжну науку та технології до місцевих ринкових умов.

Висновок.

Економіка не є точною наукою. Все ж вона є більш ніж мистецтво.

Економіка – живий і еволюціонуючий предмет. У кожну епоху вона повинна розгадувати нові загадки і постійно стикатися з необхідністю вибору в суспільній політиці .

Макроекономіка досліджує поведінку економіки в цілому. Вона цікавиться діловими циклами, безробіттям та інфляцією, а також динамікою обсягу національного виробництва і життєвого рівня у довгостроковому періоді.

Життєвий рівень країни значною мірою залежить від її макроекономічної політики . До початку нашого століття держави мали недостатньо знань, як боротися з періодичними кризами. Проте революційна теорія Джона Майнарда Кейнса допомогла визначити ті сили, що спричиняють економічні коливання, та розробити підхід до контролю за негативними явищами у діловому циклі. Завдяки Кейнсу та його послідовникам ми знаємо, що своїм вибором макроекономічної політики, - що безпосередньо впливає на пропозицію грошей, податки чи урядові видатки, - країна може уповільнити або прискорити економічне зростання, підвищити темп інфляції чи сповільнити зростання цін , спричинити торговельний дефіцит чи активне сальдо зовнішньої торгівлі. Аналізуючи макроекономіку, ми завжди враховуємо декілька ключових макроекономічних змінних ,- найважливіші з яких – це валовий національний продукт (ВНП), норма безробіття, інфляція та чистий експорт. Це основні показники, за якими ми робимо висновок про економічний розвиток.

Ми розглянули, країни які мають поєднувати працю, капітал і технологію для швидкого зростання . Проте ця вимога швидкого зростання не завжди є реальною.

Чому одні країни розвиваються або біжать швидше від інших?

Чи бідні країни будь-коли вийдуть на дорогу швидкого економічного розвитку?

Ключ до розвитку лежить у чотирьох фундаментальних факторах : людських ресурсах, нагромадженні капіталу (внутрішнього чи імпортованого) , природних ресурсах та технології, які показано у тексті, а саме , як їх використано.

В тексті показано риси країн, що розвиваються, їхнє життя з низьким доходом. Розглянуто населення : смертність і народжуваність, як Томас Мальтус зумів показати зміни в народонаселенні.

Країни, що розвиваються є вже й не такі бідні, як нам здається. В них є природні ресурси, народ . Тільки потрібна підтримка багатших країн, направлення на той шлях , який приведе до збагачення. У багатьох країнах , що розвиваються, єдиною настійною проблемою є надто малі заощадження. Зокрема, у найбідніших регіонах дуже необхідне поточне споживання конкурує з інвестиціями за обмежені ресурси. Результатом є надто малі інвестиції у продуктивний капітал, такий необхідний для швидкого економічного прогресу.[2;ст.487] Отож, варто звернути увагу на цю проблему . Вирішити всі питання, пов’язані з нею. Вихід завжди є, сподівання на краще.

Країни, що розвиваються використовують багато напрямків для свого розвитку. Одним із таких є націоналізація іноземної валюти. Стратегічним напрямком ліквідації економічної відсталості країн світової периферії стала індустріалізація економіки, насамперед прискорений розвиток переробної промисловості з метою забезпечити умови розширеного відтворення на національній основі. Особливе значення в системі економічної політики країн, що розвиваються , має регіональне співробітництво між ними. На Американському континенті країни, що розвиваються, створили такі інтеграційні об’єднання, як Латино-американська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), Амазонський пакт та Ла-Платська група. На Близькому Сході – Арабський спільний ринок (АрСР), Ліга арабських держав. В Африці – Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК), Зона преференційної торгівлі Східної та Південної Африки (ПАТ) тощо.

Як ми бачимо робляться все для покращення розвитку країн, що розвиваються.

Таблиця 1

Валовий національний продукт
Групи країн	Населення 1989р. (млн. чол.)	Обсяг 1989р. (млрд. дол.)	На душу населення		Рівень письменності 1980р. (%)	Сподівана тривалість життя (років)	Сільське населення 1989р. (в %)
			1989р. (дол.)	Зростання 1965 – 1989 рр.(%за рік)
Країни з низьким доходом
(Китай, Індія )	2948	956	330	2,9	44	62	64
Країни з доходом, нижчим за середній
(Єгипет, Мексика, Філліпіни)	682	911	1360	2,0	26	65	47
Країни з доходом, вищим за середній
(Бразилія, Корея, Іран)	423	1207	3150	2,6	24	67	34
Країни з високим рівнем доходу
(США, Японія, ФРН)	830	14764	18330	2,4	5	76	23