Реферат: Життя та творчість Дмитра Павличка

Все це — розділи великої книги, художнього гуманістичного роздуму, що протистоїть навалі життєвих суперечностей та ентропічному холоду байдужості. Перейняти світ емоцією, за­барвити ставленням і значить для поета олюднити його, що возвеличує образ самої людини, утверджує торжество розуму. З цієї точки зору Д. Пав личко є чи не найпослідовнішим антропоцентристом нашої поезії, а його полум'яна лірика в цілісності своїй — глибоко епічною. Суть цього пафосу розкривають рядки 1961 р.: «Я тимчасовий, та мусить пройти вічність крізь мене».

На зламі десятиліть провідною для Д. Павличка стає гро­мадянсько-публіцистична лірика, звернена до головних політич­них явищ доби, проблем миру, інших народів і країн. З одного боку, глобальність мислі продиктована самим часом, могутнім стартом НТР, по-новому побаченою малістю голубої Планети. З другого боку, загострене соціально-філософське бачення знаходить більше простору за межами внутрішнього життя країни, ніж у них, виливаючись часом в енергійну, але абстраго­вану публіцистичність: «Слово — на чати! // Дружба — па­роль! // Кривді промчати // Тут не дозволь! // Очі ворожі // Гострі, як ніж. // Ти на сторожі // Правди стоїш».

Подібні інтонації переважають у книгах «Бистрина» (1959), «Днина» (1960, відзначена у 1961 р. Республіканською комсо­мольською премією імені Миколи Островського), «На чатах» (1961). Шугаючи в буттєвих піднебессях, поетичне слово Д. Пав­личка насправді тяжіє до реальності, соціальної конкретності.

Творчою радістю роботи з живим матеріалом забарвлені картини з життя революційної Куби, зібрані в книзі «Пальмова віть» (1960).

Особливий смак до відточеної думки відчувається в циклі «Салям алейкум» (1961). В поетиці Д. Павличка закріплюються інтонації та форми, притаманні поетичній східній традиції, зовнішня врівноваженість яких таїть вибухову афористичну суть («Кров одмиває вимушену зраду,// Невимушена зрада — пляма вічна»; «Щасливий той, хто бачив, мрію,// Але не до­торкнувсь її»). Сувора зосередженість злютовує вірші, присвя­чені боротьбі за мир, настроєні на тривожні згуки, що перекочу­ються меридіанами планети,— «Жест Нерона» (1962). Задана самою назвою, а далі й віршем, історична ремінісценція гово­рить про серйозність і трудність проблеми, що й виділяє лірику Д. Павличка з-поміж багатьох полегшених і бадьористих творів на тему миру: «На світі більше куль, аніж сердець!// На світі більше мін, ніж томиків поезій!// На світі більше бомб, аніж будинків!». Вихоплений з руху буднів, зловісний, не обірваний історією жест Нерона рішуче повертає поезію Д. Павличка зі звіданих висот декларацій (в ряді випадків художньо вдалих) до реальності.

Поет ніби перейшов за три моря, оком гуманіста окинув небо­краї XX століття, висловив своє розуміння соціально-етичних ідеалів і заразом відчув потребу поглиблення багатьох істин, їх нового параметрування дійсністю. Багато що відходило в сферу ілюзій, соціальної романтики, натомість вигромаджувалися брили проблем, які вимагали осмислення. Тут коріння «Грано-слова» (1968), книги виняткової художньо-філософської сили, з багатьох точок зору етапної.

Для самого Д. Павличка «Гранослов» — вияв цілісної естетики, грунтованої на реалістичному образі, діалектичному розвитку думки від конкретного до загального. Поняття «філо­софічність» зроджує в пам'яті багато імен, однак це зовсім не нівелює їх своєрідності. Так, від гіркотної конечності життя внуртовується в його солодку розкіш Л. Первомайський, формули вищих істин спостерігає в буденні В. Мисик... Д. Павличко пра­цює з «глиною» життя, мне її, випалює в горнилі різних, су­джень; йому конче потрібна придолонена густота реальності, якою поет оволодіває водномить, покладаючи на неї виражальні функції. Рефлексія, чуттєве нюансування, серпанкова багато­значність, раптовий відрух асоціацій — все це тамується в не­видимому «дотворчому» акті, в надрах завершеної, формально дисциплінованої картини. Типовим прикладом е портрет А. Ма­лишка:

Якби був зерном — те зерно б не розтерли,

Ярилася б нива камінна врожаєм.

Якби був горою, то тільки Говерлою,

Якби був рікою, то тільки Дунаєм.

(«Малишкові»)

Багато значив «Гранослов» і для української поезії. Ця книга продовжувала лінію інтелектуальної лірики, до певної міри підваженої і тривіальними розумуваннями в класичних формах, і метафорично звихреними новаціями молоді, яким не раз бра­кувало власне життєвої посутності. Сама проблема новатор­ства, яку в полемічних герцях інтерпретували то в суто ідеоло­гічному, то в суто стильовому аспектах, виносилася «Гранословом» на матеріалістичний грунт. Творчий приклад Д. Павличка свідчив про те, що істинні художні відкриття зумовлюються осмисленням нових, незайманих життєвих сфер. «Гранослов» стане знаменником великого творчого злету десятиліття, поєд­нає і узгодить традиційний вірш В. Симоненка з карколомним асоціативним рядом І. Драча, емоційну стихію М. Вінграновського із сольфовим співом І. Жиленко. Рідкісне розмаїття індивідуальних форм і стилів примириться на спільному грунті новоосвоюваних життєвих материків.

Після цієї книги вже не так важитиме спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки, міра правди. Істо­рично складеться так, що «Гранослов» стане в ряд найяскраві­ших літературних явищ, які будуть останнім піком 60-х, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної активності суспільного життя, названий нині періодом застою. Звісно, будуть у ньому свої озоріння й відкриття, крізь товщу догматиз­му та байдужості літературна думка пробиватиметься до дже­рел життя і правди, готуючи майбутнє прозріння. Та «Грано­слов» лишиться одним з найбільших світил, під яким усі нерів­ності літературного поступу, всі його западини, злами та вершини бачитимуться з особливою ясністю.

Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття вино­шувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилу­ченої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свіч­кою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій «пізнього» А. Малишка, і «Крапля» В. Мисика, і «Про хоробрість» Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася «фізика» і «лірика», закладалися підвалини гума­ністичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Пав­личко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне «я» із вічним всесвітом («Космос»).

Земна велич людини розкрилася в «Гранослові», втихомирю­ючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,— ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,— а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозу­міти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:

Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.

І лазять бджоли по запалій щоці,

А він лежить собі, як неживий.

Очі його, немов чорні рубці,

Зашиті сивою ниткою вій.

Не ворухнеться його рука —

нехай беруть собі карий мед

Дідусь мій до смерті своєї звика,

Як звикає до слави поет.

(“Біля вуликів на землі...”)

Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до сві­домості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пори­ваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті «Лук», у віршах «Очі твої злочинно-гречні», «Моя гріховнице пречиста». Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного «Молитві» Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.

Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші «Аутодафе» (тепер публікується під назвою «Ян Гус».) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш «В кабінеті Леніна», вперше після «Гранослова» пропоно­ваний читачеві. Низкою інвектив («Манекени», «Страх» та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. «Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,— пише Ф. Неуважний,— ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей — правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечно­сті праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєд­нання в поетичному слові «раціо» та «емоціо». Це буде макси­мальне твердження, виражене у вірші «Navigare necesse est!», що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в «Contra spem spero» чи І. Франком у «Semper tiro». Слушно підмічена гро­мадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінюва­ти того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступально­сті чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це — спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розши­рюючи і саме їх коло.