Реферат: Життєвий шлях Богдана Лепкого

Рамки провінційного містечка Бережани, віддале­ного і відірваного від центрів культурного життя Галичини, були завузькими для Б. Лепкого, тут не міг розгорнутися на повну силу його талант, не могли реалізуватися його багато­гранні літературні зацікавлення. Тому коли на початку 1899 р. у Кракові в Ягеллонському університеті було відкрито лекторат української мови і літератури, викладати ці предмети було запрошено Богдана Легшого. І от восени 1899 р. він пере­їжджає сюди з молодою дружиною Олесею, яку хтось із польських письменників, приятелів Богдана, назвав візантій­ською матір'ю божою. З Краковом відтепер буде зв'язано май­же все творче життя письменника.

Хоч Краків був наче контрастом тихим Бережанам, але са­ме цього і прагнула душа письменника, і він активно пори­нув у вир громадського і культурного життя. Молодий укра­їнський літератор швидко заприязнився з польськими пись­менниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, ці­кавився творчістю учасників літературної організації «Молода Польща», хоча далеко не у всьому поділяв їх естетичні за­сади. Живучи в Кракові. Богдан Лепкий не почував себе відірваним від українського культурного життя. Варто зга­дати, що у Краківському університеті — одному з найстарі­ших у Європі, вже в XVI столітті навчалися та й викладали і українці.

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволі чисельною, налічувала до 40 осіб. Збиралися вечорами по суботах у читальні «Просвіта», обговорювали новини літератури, співали, танцювали. Незаба­ром оселя Лепких на Зеленій, 28 стала своєрідною «україн­ською амбасадою» у Кракові. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, Михайло Жук, Вячеслав Липинський та інші відомі громадські діячі, художники, пись­менники.

По дорозі в Італію гостював у Лепких Михайло Коцю­бинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федір Вовк..,

У середовищі учасників львівської літературної групи «Мо­лода муза», до якої він теж належав, його називали професо­ром, хоч був він ненабагато старшим від Петра Карманського чи Василя Пачовського, а від Михайла Яцківа — всього на рік. Але цьому поважному професорові шматок хліба давався нелегко: крім роботи в університеті, де був на посаді лектора, доводилося викладати в приватних гімназіях, виступати з лекціями на різних курсах. А тут ще несподівано в 1901 р. помер батько, і треба було допомагати матері, що залиши­лася ще з чотирма молодшими братами і сестрами. Для лі­тературної роботи залишалися ночі, які Лепкий намагається використати максимально, залишаючись наодинці з со­бою.

Одна за одною виходять книжки його оповідань «З села» (1898), «Оповідання», «Щаслива година» (1901), «В глу­хім куті» (1903), «По дорозі життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збірки віршів «Стрічки» (1901), «Листки падуть», «Осінь» (1902), «На чужині» (1904), «З глибин душі» (1905), -«Для ідеї» (1911), «З-над моря» (1913); літературознавчі дослідження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк історії ук­раїнської літератури» (1904), «Маркіян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911), пере­клади польською мовою «Слова о полку Ігоревім» (1905, пе­реклад цей, до речі, високо оцінив І. Франко) та збірки опо­відань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906)...

Цей далеко не повний перелік видань свідчить передусім про широту творчих інтересів письменника та його винят­кову працездатність. Його власні твори починають пере­кладати польською, російською, чеською, німецькою, угор­ською та сербською мовами.

Поступово почало полегшуватися матеріальне становище (Б. Лепкий здав екзамени на професора гімназії і, крім цього, став доцентом «виділових курсів» для вдосконалення квалі­фікації вчителів).

Б. Лепкий — активний учасник громадського життя, висту­пає на вечорах, присвячених видатним діячам культури М. Шашкевичу, Т. Шевченкові, М. Лисенку, І. Франкові.

Та почалася перша світова війна...

Воєнні події застали родину Лепких в курортному селищі Яремча на Гуцульщині. Та швидко тут стало небезпечно. В яремчанському готелі залишилися третій том історії української літератури та історична драма «Мотря», які про­пали, бо готель незабаром злетів у повітря.

Спершу через Карпати Б. Лепкий з родиною пробрався до Угорщини, де місяць пробув у містечку Шатмарі, а звідти через Пешт подався до Відня. Столиця донедавна бундюч­ної Австро-Угорської імперії геть втратила свій колишній шарм, перетворилася на вавілонське стовпотворіння. Звід­ки тільки не було тут людей! От і Лепкий зустрівся неза­баром з приятелями «молодомузівцями» Петром Карманським та Василем Пачовським, а також з Ф. Колессою, В. Щуратом, О. Кульчицькою, К. Студинським та іншими дав­німи знайомими. Почали налагоджувати видавничу справу — видавати брошури, календар, народний буквар, збірники пі­сень...

Та восени 1915 р. Лепкого мобілізовують. Відомого немо­лодого вже письменника послали б на фронт, якби друзі не подбали про його призначення для культурно-освітньої роботи в табір серед військовополонених.

Незабаром Лепкий опинився в Німеччині. Умови утримання полонених тут були кращі, ніж в Австрії. Деякий час був у містечку Раштадті, а потім у 1916 р. перебрався до Вецлара.

Тут був розташований табір, де було розміщено десять тисяч військовополонених українців.

Праця в таборі була нелегкою. Хоч німецьке населення ставилося до полонених доволі прихильно, вчорашні сол­дати вороже сприймали і культурно-освітню роботу, і створен­ня ремісничих майстерень і називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами.

В 1917 р. поет навідує рідні краї. Через Відень і Львів добирається до Бережан, відвідує Жуків. Всюди розруха, руїни, злидні, всюди людське горе. "Знову повертається до Вецлара, а згодом (у 1920 р.) пере­бирається до Берліна, де займається літературною працею, стає співробітником видавництва «Українське слово», видає цілу бібліотеку творів української класики та сучасної лі­тератури.

Події війни знайшли відображення у багатьох поетичних і прозових творах Б. Лепкого. Передусім у великій поемі «Бу­ря» (на жаль, залишилися тільки фрагменти), циклах «Іntermzzо», оповіданнях і нарисах «Вечір», «Дзвони», «Душа», «Свої» та інші.

У 1925 р. Лепкий повертається до Кракова (при сприянні давнього "приятеля, відомого письменника Владислава Оркана), де стає професором Ягеллонського університету. Зно­ву розгортається творча праця та видавнича діяльність. Та коли настає літо, тягне його в рідні краї. У 30-ті роки письменник щороку приїздить у с. Черче недалеко від м. Рогатина, де можна було не тільки відпочити, а й підлікуватися цілющими грязями. Виявом любові й шани до Б. Лепкого було те, що в 1933 р. сільська громада Черчого збудувала для нього будинок (який назвали «Богданівкою»), де він мав можливість жити й працювати.

Навколо письменника гуртувалася молодь, проводилися літературні вечори, на яких звучали поезії Т. Шевченка, І. Франка, самого Б. Лепкого, лунали пісні. Польська окупа­ційна влада проводила каральні акції проти культурних за­ходів українського населення, які не оминули й Черчого. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї» і розганяли учасників вечора. «Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент. Письменник заявив свій про­тест представникові влади проти брутального ставлення до сільської дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць відпровадили додому, про його поведінку дізналося увіверситетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприєм­ності».

Після окупації Польщі фашистською Німеччиною стано­вище письменника стало особливо важким: він втратив по­саду в Краківському університеті. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Кракові на Раковецькому цвин­тарі. В 1972 р. на його могилі було встановлено барельєф, а його ім'ям названо одну з вулиць міста.

Але створеного Б. Лепким забуття поглинути не може. Він своє життя, свій талант присвятив рідному народові, зба­гаченню його культури, літератури.