Реферат: Життєвий і творчий шлях Юрія Федьковича

ВСТУП

Дослідження творчості Ю.Федьковича є цікавою і повчальною для сучасників.

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, ес­тетичної принадності.

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити осві­ту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, ви­ступав за навчання в школі рідною мовою, склав «Бук­вар для господарських діток на Буковині». В ім'я «вели­кої долі» народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і згото­вити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться»! Та без пісні не міг уже жити: «Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».

1. ДИТИНСТВО І ЮНІСТЬ ПИСЬМЕННИКА

Ю.Федькович народився 8 серпня 1834 року у селі Сторонці-Путилові, що розкинулося в мальовничій гори­стій частині Буковини. У вузькій долині шуміла річка Путилівка, на лівому березі якої, в тіні смерек, стояла батьківська оселя. «Федькович, — писав Денис Лукіянович, — прийшов на світ і зріс у гуцульських горах... Які ті гори чудові, може знати тільки той, хто їх бачив і по­був у них. А хто в горах жив, той тужить за ними і не може їх забути, як рідної мами». Краса рідної землі на­завжди увійшла в мистецький світ Федьковича, прониза­ла його твори: «Нема й нема кращого світа понад гу­цульські гори. Небо над ними чисте, як дорогий камінь, смеречина зеленіє як в зимі, так літі, пташка не втихає, а хрещатий барвінок стелиться по шовкових травах, що цілу Буковину своїми запахами обвіяли».

Від старшої сестри Марії Юрій перейняв багато казок, пісень, історичних переказів. «Моя старша сестра, — згадуватиме він в автобіо­графії, — знала незраховані казки і пісні русько-народні (в нас дома, натурально, лиш по-руськи бесідувано), а же ми ся обоє так дуже любили, то я, хлопчиком бувши, раз у раз при ній ся забавляв і всі тоті співанки і казки поперейняв».

Навчався Ю. Федькович у приватного вчителя в су­сідньому селі Киселиці, а пізніше в німецькій нижчій ре­альній школі у Чернівцях. Закінчити її не вдалося, бо над краєм прокотилося 1848 року селянське повстання, очолене Лук'яном Кобилицею. Діяльну участь у цьому антифеодальному русі брали брат Юрія Іван і мати. Піс­ля придушення повстання Іван, рятуючись від переслі­дувань, виїхав до Молдавії, а за ним подався «хліба со­бі глядіти» і чотирнадцятилітній Юрій. «Нашу хату, — згадував він, — зруйнували, наше господарство спусто­шили, сплюндрували. Неня утекли до зятя... а я пішов, світом блукаючи». Працював, заробляючи на шматок хліба, спочатку у землеміра, а потім в аптекаря, розши­рював свій кругозір самоосвітою, робив перші кроки на ниві поетичної творчості. Вірші писав німецькою мовою, бо вчився в німецькій школі, «знав тільки німецьких по­етів і читав самі тільки німецькі книжки».

Антифеодальні виступи селянства, кривава сваволя цісарських властей, важка особиста доля породили в ду­ші юнака ненависть до всякого насильства, сприяли фор­муванню його демократичних переконань.

У складі 41-го полку Федькович брав участь у поході до Італії під час австро-італо-французької війни 1859 ро­ку. Саме тоді, напередодні битви, він написав перший свій вірш українською мовою «Нічліг».

Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців. Півторарічне перебування у цьому місті було надзвичайно важливим для формуван­ня літературно-естетичних поглядів письменника. Тут він познайомився і подружив з активним учасником ре­волюційних подій 1848 року у Відні, прогресивним ні­мецьким поетом Ернстом Нейбауером.

Роль Нейбауера у становленні Федьковича як поета була досить значною. Сам Федькович захоплено писав про свого німецького друга: «Вернувши уже офіцером в літі 1859 року з Італії до Черновець, пізнавємся з любим німецьким черновецьким поетом, професором Нейбауе­ром... тому-м прочитав мої німецькі думи, котрі-м ще в Молдові писав, а той ревний німецький поет так мене дуже полюбив, що я не лише вступ в його високочесний дім отримав, але він мені навіть раз сказав, що я в ліри­ці з кожним німецьким поетом мірятися можу... Но не мав я ще досі случаю тії поезії об'явити, бо не маю до того грошей, але скоро німецька часопись на Буковині ожиє, то редактор Нейбауер мене вже наперед до удільствовання запросив, і при тій оказії буду міг не лише мої німецькі думи в світ пустити, але й німецький народ з чудесною народно-руською поезією обзнакомити, до чого мене Нейбауер, читаючи деякі мої німецькі переводи з руських народних дум, якнайдужче заохочує».

Нейбауер надав молодому письменнику велику мо­ральну підтримку, вселив у нього віру в поетичне покли­кання, ввів буковинського митця в коло своїх знайомих, серед яких була й Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. В домі Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським, після якої поет по-ново­му глянув на свою творчість українською мовою 2.

Стати на шлях служіння українським словом трудо­вому народові допомогли Федьковичу представники про­гресивної молоді — А. Кобилянський, К. Горбаль, Д. Танячкевич. Вони познайомили письменника з творами української літератури, надсилали йому українські пе­ріодичні видання, заохочували писати рідною народною мовою. 1862 року у Львові вийшла збірка «Поезії Іосифа Федьковича», яка відразу здобула визнання читачів. «Його пісні, поміщені в тій книжці, — писав І. Франко,— розійшлися по всій Галичині, їх співали гімназіальні уче­ники й міщани; вже в 1867 р. я чув деякі в Дрогобичі; інші держаться досі по різних полках в устах вояків».

У час виходу своєї першої збірки поезій Федькович перебував у глухому угорському містечку Кезді-Васаргелі. Він рвався «межи свої люди», щоб служити «гаряче улюбленому народові піснею і співом». У поета появля­ється бажання взяти до рук ліру чи кобзу і «ходити, спі­ваючи цілим руським краєм». А понад усе в нього міцніє прагнення розірвати пута жовнірської неволі, відчути себе вільною творчою особистістю, злитися з народом: «...Неволя! а я бажаю свободи, свободи, милий брате! Дай мені кавалок хліба сільського, дай мені свиту, а за­раз скину свої золочені шати і буду хлопом, мужиком, але буду слобідним». Життя згодом розвіє ці примарні сподівання поета на волю. Та поки що він домагався свого.

1863 року Федькович вирвався нарешті з цісарської армії і повернувся до рідного села. Вдихав жадібно чис­те гірське повітря, милувався Чорногорою, а серце кри­вавилося народним та власним горем. Щоб заробити на прожиття, письменнику довелося «до ціпа та до, коси» взятися. З листів видно, як йому було важко: «Я по на­двір'ю, ба вожу гній, ба плоти пересипаю, а в хаті нема нічо, бо ненька день на ногах, а два в постелі, — дуже нездужають», «сіна нема, худібка пропадає, весна ся припоздила, верхами сніг у хлопа, пани за вівці друть... податки страшні».

Смерть матері ще більш ускладнила становище по­ета. 24 січня 1864 року він писав у листі до Д. Танячкевича: «У суботу по Новому році поховав я свою неньку стареньку, ту мученицю-удову, а сам оставсь сиротою на­віки... Аж тепер я знаю, як то люди плачуть!»

З простими людьми ділився Федькович своїм нещас­тям, знаходив у їхній мові розраду для себе. Не відріз­нявся від них ні одягом, ні мовою, ні звичаями. Ось як він сам описував свій зовнішній вигляд: «...Волос дов­гий, вус підстрижений; у будень ходжу собі у постолах, у сивих гачах, в байбараці з голубими шнурами, в угор­ськім капелюсі, а в неділю — в чоботях, в чирчикових гачах, в прошиванім сардаці, в кресаці з бляхов та з огальоном, сорочка вишивана, а черес новий у 5 пряжок».

В простих людях Федькович вбачав носіїв народної мудрості, високих принципів моралі, душевної краси, ес­тетичної принадності.

Цих людей, що хоч і бідно жили, але мали щире сер­це, Федькович всіляко захищав від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами. Дослідник творчості Федьковича Осип Маковей з цього приводу за­уважив: «Люди ходили до нього, як бджоли, а він їм ка­зав: «Грунта, ліси, полонини, що ви мали до 1848 p., ва­ші! Ви бороніться, тримайтеся, а я буду провадити про­цеси». Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів і «що сказав мужикам, то було святе, радив розумно і багато доброго зробив громадам». Се­ляни обрали його війтом, висували на посла до крайо­вого сейму.

Багато зусиль доклав Федькович, щоб поширити осві­ту серед трудящих. Він був шкільним інспектором, ви­ступав за навчання в школі рідною мовою, склав «Бук­вар для господарських діток на Буковині». В ім'я «вели­кої долі» народної змагався, працював, творив, долав неймовірні труднощі Скільки гіркоти, болю в його словах: «Мені не до співання, коли треба самому і згото­вити собі, і випрати, і ще і від ворогів огризаться»! Та без пісні не міг уже жити: «Я не писав би таки зовсім нічого, коби не тота моя натура. А то прийде на мене часом така година, що хоч чи не хоч, а мусиш писати!» І стелилися на папір гіркі поетові думки про згорьованих трударів, про доблесть і відвагу народних месників. У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою «Дезертир», підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867—1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав «Слово о полку Ігоревім».