Реферат: Життєвий і творчий шлях О.Кобилянської

Повість «Земля» — ця вершина реалізму Кобилянської — поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку XX століття. На думку І. Франка, висловлену 1905 р. в листі до відомого хорватського славіста Ватрослава Ягича, цей найвидатні-ший твір письменниці, «крім літературної та мовної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття» '.

Інсценізована, екранізована, перекладена багатьма мовами народів СРСР та зарубіжних країн, повість письменниці завдяки своїй великій життєвій правді, високій художності стала одним з найпо-пулярніших творів української літератури, ввійшла у світову культурну скарбницю — поруч з такими творами, як «Земля» Е. Золя, «Мужики» А. Чехова, «Селяни» В. Реймонта...

На початку 900-х рр. творчість О. Кобилянської розвивається здебільшого у реалістичному напрямі, про що свідчать такі оповідання, новели й повісті, як «Сліпець», «Через море», «За готар», «Думи старика», «В долах», «Ніоба», «За ситуаціями» та ін.

Зразки тонкого художнього аналізу селянської душі маємо в новелах «У св. Івана», «Час», «За готар» та інших. Письменниця заглиблювалася в різні душевні стани своїх героїв, зображала їх у розмаїтих соціальних і морально-етичних ситуаціях, сфокусовуючи увагу насамперед на гуманних, доброчинних рисах характеру. З цього погляду особливу увагу привертає оповідання «За готар». Благородній селянській жінці, матері-страдниці Магдалені, яка втратила чотирнадцять дітей, авторка протиставляє образ черствого, користолюбного духовного пастиря. Якийсь страшний фатум тяжить над Магдаленою, її переслідують невимовні страждання: одне за одним гинуть діти, мати почорніла з горя, «Смерть і слабість у хаті все повиживали»,— наголошує письменниця. Але душею Магдалена лишилася благородною жінкою, готовою пожертвувати всім для врятування незнайомого їй селянина-заробітчанина, якого знайшли напівмертвим на межі села (на готарі). У ставленні до конаючої на

1 Франко І. Зібр. творів: У 50 т.— Т. 50.— С. 282.

16

морозі «чужої» для села людини виявляється страшна черствість, абсолютна байдужість священика-скнари і, навпаки, безмежна душевна доброта простої жінки — бідної, прибитої своїм ненастанним горем. Для священика знайдений на морозі напівживий незнайомець — тільки чужинець, якийсь волоцюга, «лише клопіт для села; загине, то й ховай даром, трудись за бог зна які гріхи...». Тому духовний пастир умиває загребущі руки від дармового клопоту, наказує ще живу людину перетягнути за межі свого села, хай чуже село дає з ним раду. «За готар,— прошептав зимним, хитрістю переповненим голосом.— Затягніть його за готар... Сусіднє село нехай собі з ним голову б'є...»

Прагнучи розширити сферу своїх художніх пошуків, письменниця звертається до розробки деяких абстрактно-символічних тем і образів («Акорди», «Хрест», «Місяць» та ін.), підпадаючи під певний вплив модерністських течій. Але ці моменти в творах О. Кобилянської не були панівними, сама ж письменниця аж ніяк не вважала себе однодумцем теоретиків і адептів «чистого», безідейного мистецтва. В листі до О. Маковея від 15 грудня 1902 р. вона категорично заявляла: «А щодо мене, то я ніколи декаденткою не була і не буду, бо мені всякий декадентизм противний». ' Зрештою, в реалістичному ключі витримана -збірка оповідань О. Кобилянської «До світа» (1905) та її повісті, що вийшли друком у цей час.

Одним із видатних творів письменниці є повість реалістичного звучання «В неділю рано зілля копала...», в основу якої покладено мотив романтичної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Певний поштовх до написання цього твору дав болгарський письменник П. Тодоров, оповідання якого містять художні інтерпретації народнопоетичних образів і мотивів і який, за словами О. Кобилянської, звернув її увагу на народні пісні, їх багатство і свіжість. Звернення до народнопоетичного джерела збагатило художню палітру письменниці, музикальні, ліричні інтонації її прози. У повісті, в її ідейно-художній концепції органічно поєдналися два начала — реалістичне й романтичне. «Особи — це типи з дійсного життя, які я пізнала в горах: циганку Мавру, старого Андронаті, її батька, Гриця, одного молодого знаного мені одинака-гуцула, а решту домалювала фантазія»,— свідчить О. Кобилянська в автобіографії «Про себе саму». Романтична стихія ріднить цю повість з пізніше написаною драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня», з гуцульською поемою-піснею в прозі М. Коцюбинського «Тіні забутих предків».

Сюжет твору розгортається двома взаємозв'язаними лініями: перша, реалістична — трагічна доля циганки Маври, яка карається за подружню зраду, поневіряння її батька, музики Андронаті, який покинув табір; друга, романтична — кохання Гриця, сина Маври, до Тетяни й Настки, засноване на мотиві відомої народної пісні. У своїй розробці мотивів народної пісні О. Кобилянська уникла мелодраматизму, створивши життєво переконливі образи циган і мешканців гуцульського села. Кожен з персонажів твору наділений індивідуальними рисами характеру: Гриць пристрасний, але хисткий і роздвоєний у своїх почуттях, Настка — м'яка, лірична натура, Тетяна —• горда, одчайдушна, як і її любов, що «ваги не знає». У кожного з героїв по-своєму трагічно складається життя, над ними всіма тяжить «гріх» Маври, яку звабив угорський шляхтич, а потім кинув на поталу циганського табору. Трагічна доля Маври тяжіє над Грицем, який виріс у чужих людей, не зазнав материнської ласки. Кобилянська, змальовуючи трагічні долі своїх героїв, не раз ставить питання: хто винен? І хоч чіткої відповіді вона не дає, але підводить до думки, що винне те зло, та соціальна нерівність, які роблять нещасливими Мавру та Андронаті, без вини винен і Гриць, який, всупереч народній моралі, кохає двох дівчат.

«В неділю рано зілля копала...» — один з найпоетичніших і найлі-ричніших творів О. Кобилянської, хоч він і сповнений глибокого драматизму. Ліричного характеру значною мірою йому надають одухотворені письменницею картини природи, якими вона досягає великого емоційно-художнього впливу на читача, поетичні інтонації її мови.

Подальша творчість письменниці проходила в умовах лихоліття першої світової війни, яка трагічними акордами відбилася не лише в прозі О. Кобилянської, а й О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшини, Катрі Гриневичевої та інших письменників, в умовах боярсько-румунського поневолення краю, коли українська культура, зокрема література, переслідувалася, заборонялася. Ті суворі випробування, що випали на долю письменниці, позначилися на її творчості. Роздуми й переживання періоду першої світової війни знайшли своє художнє відбиття в нарисах та оповіданнях «Юда», «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки», «Сниться», «Назустріч долі», «Зійшов з розуму», написаних 1915—1923 рр., що силою свого трагізму не поступаються новелам антивоєнного циклу Василя Стефаника й Марка Черемшини.

Письменниця шукала свого підходу до зображення картин народного горя, часто вдаючись до такого художнього засобу, як сповідь-самовираження героя, що надає її творам життєвої безпосередності, емоційної наснаженості. Формою епістолярного жанру О. Кобилянська майстерно скористалася в творі «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки». Цей художній документ з часу війни не можна читати без глибокого хвилювання. Сповідь засудженого на смерть безневинного солдата-українця австрійської армії вражає нас трагізмом, приреченістю долі. Крізь призму сну (до цього засобу письменниця зверталася неодноразово) прорізаються, ніби висвітлені прожектором крізь темінь ночі, жахливі картини воєнної дійсності, наближаючи страшний кінець воїна, засудженого до розстрілу «за зраду». І тяжкий сон, і страшні картини реальної дійсності — все зливається в цьому творі у єдину цілість, переростаючи в посмертний реквієм за живим ще солдатом. Пафос твору — в осудженні людиновбивства, війни, зокрема австро-угорських військових інституцій, їх кривавої жорстокості. Заглиблюючись у психологію людини, приреченої на смерть, замислюючись над трагічною долею цієї жертви війни, О. Кобилянська осуджує суспільну несправедливість, національний гніт. Воїна-українця, який не знає німецької мови, судить австрійський польовий суд, не бажаючи слухати його виправдань: «Я хотів боронитися, але не розумів добре їх мови, так само, як і вони моєї не розуміли. Воєнний суд невмолимий, скорий, як вогневий кріс. І я, і моя матірня мова — ми обоє втратили нараз грунт під ногами»,— з невимовним болем сповіщає засуджений на смерть дружині в своєму останньому листі.

Інший характер має драматичний символічний ескіз «Сниться». Перед читачем постають дві пристані; одна — із змученими війною, нелюдськими стражданнями солдатами; друга — із жінками та дітьми, що в розпуці чекають з фронту своїх чоловіків, батьків, братів. І одні, й другі — страдники, жертви ненаситного молоха. Крізь алегоричний серпанок оповіді, завуальовані символікою образи проступає, як світло з тьми, утверджувана письменницею ідея минучості воєнного лихоліття, перемоги розуму над силами безумства. Крізь гук гармат могутньо лунає заклик матерів, дружин і дітей до воїнів — швидше вернутися до мирної праці. Відповідь: «Ми вернемося...», «Ми будемо»— сповнена віри в мир, у безсмертя народу.

Надбанням антивоєнної прози О. Кобилянської є оповідання із символічною назвою «Назустріч долі». В центрі твору — образ дівчини Настки, її роздуми й переживання під час війни, глибокий душевний потяг до свого рятівника — солдата російської армії, українця 3 Наддніпрянщини. Оповідання пройняте почуттям любові до єдинокровних братів-наддніпрянців. У свідомість малої Настки входить український степ, народжується почуття духовної спорідненості з ним. «Мала Настка думає про степ, про багато, багато зір на небі, про місяць, що пливе поволі або не рухається, думає про свого спаси-теля...» з Наддніпрянщини. З цією думою йде назустріч своїй долі.