Реферат: Василь Стус. Життя і творчість

Цей біль — як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Біль прочитується в рядках, де він не згадується словом, але він становить їхню головну суть:

Давно забуто, що є жити.

І що є світ, і що є ти.

(«Цей біль — як алкоголь агоній...»)

Або:

...і збавлений вік проліта схарапудженим птахом...

Мотив болю особистого переплітається з болем всезагальним.

Соціальні обставини зводять до мінімуму можливості реалізації твор­чої особистості, все потужніше звучать ноти песимізму, безнадії і ро­зуміння життя як не життя, а животіння між буттям і смертю.

Що буде завтра? Дасть Біг день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже — гибій, отоді вже гибій,

простуючи до смерті навмання.

(«Скінчилися останні сподівання...»)

Чи в іншому вірші:

Сто твоїх конань, твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто ecu? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець, і сам на сам.

(«Сто дзеркал спрямовано на мене...»)

Підкреслимо, що ці настрої поет висловлює у віршах збірки «Весе­лий цвинтар», писаних ще на волі, але дзеркала поетового самоаналізу висвітлюють його стан самотності, німоти, його душі «в сльозах», зреш­тою стан високодуховної особистості в умовах духовної і національної кризи в тоталітарному суспільстві.

Під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, в концта­борах, на засланні Василь Стус використовував найменшу можливість, щоб писати, читати, перекладати. Формально йому не було заборонено писати, але фактично його за це переслідували, відбирали написане. Дякуючи друзям, чимало його творів збереглося, потрапило на волю, і за кордоном, коли вже не стало поета, була видрукувана збірка «Палімпсести» (видавництво «Сучасність», 1986). Про неї Стус говорив: «У новій збірці — вірші, написані між 1971 — 1977 роками. В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя». Сама назва символічна і багатозначна. Палімпсестами називалися пергаменти, з яких стерто первинний запис і зроблено новий, але крізь нього іноді можна розпізнати старий. Отже, йдеться, можливо, про співвідношення нового і старого, а водночас і про підтекст, що прочитується у філософських узагальненнях, алегоричних образах. Характеризуючи цю збірку, українсь­кий літературознавець з діаспори Юрій Шевельов писав: «Стус не добирав літературного епіграфа до своїх «Палімпсестів». Не добирав, бо не мав змоги добирати, писавши у варварських обставинах радянських в'язниць і таборів, під кожночасною загрозою конфіскації і знищення написаного й дикої кари за вдіяний «злочин». Не мав він так само змоги циклізувати свої поезії, пересівати їх, відсортовувати цілком довершене від начерків для майбутнього. Списуючи свої рядки крадькома й лихоманкове, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені найдрібнішими літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось діста­лися поза мури його вужчої і його ширшої всерадянської тюрми, якось потрапили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному слову».

У віршах періоду ув'язнення і заслання — будні політв'язня: «Вже цілий місяць обживаю хату...», «Така хруска, така гучна уся моя кімна­та», «Усе моє життя в інвентарі розбите і розписане по графах»; гостре відчуття самотності, приреченості: «Невже оце ти й є, бідо, що стала посестрою щастя?», «Чотири вітри — полощуть душу...» і несхитне ба­жання вистояти:

Потрібен ангел помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,

не дасть зотліти в пеклі дорікань

великосвітніх.

Поет підтверджує передбачення власної долі:

Сховатися од долі — нe судилось.

Ударив грім — зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти — все, що снилось

як смерте снування й життєсмерть.

Посилюються передчуття смерті: «Ми твої коханці, смерте: життя нам світить крізь туман», «Тюремних вечорів смертельні алкоголі» і тут же: «А сто мерців, обсівши серце, ждуть моєї смерті, а своєї волі».

В особистому прочитується всезагальна біда, в якій звучить мотив історичної долі України:

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Образ України постійно в думках поета, в його поетичному слові. Він майже розпачливо запитує: «І як ти озовешся — з такої німоти?» Відповідь в іншому вірші, співзвучна з Шевченковою, приголомшує:

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог — з-перед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенств.

Поетова любов до Вкраїни стає його невигойною раною, незатихаючим болем і гнівом водночас. І виникають в чужині візії рідної землі: «За мною Київ тягнеться у снах...»; у вірші «Знову друзів додому веду...» в ідилічну картину життя вривається усвідомлення, що «ані жити немає, ні вмерти, ані вільно дихнути нема!». А в образах «голосної Біди», що голосить, коня, що ірже на зорі, вовка, що виє «в голодні висі» (вірш «Вже вечір тіні склав у стоси») прочитується гнітюча соціальна атмосфе­ра тоталітарного суспільства, яку з надзвичайним трагізмом переживає поетична натура. Вірші збірки — це як єдиний твір, у якому гнів, біль, розпач, краса і любов, але над усім превалює безвихідь:

Який бездонний цей горішній сон!

Яка блакить — зелена і тривожна!

Ні тобі збожеволіти не можна,

ані зродити із грудей прокльон.

Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суд­дями і не набратися «скверни, ненависті, прокльону, каяття». Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти чесно до кінця мучениць­кий шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається, хоча б у смерті, адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні «Двоє слів читачеві»: «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».

Остання поетична збірка Василя Стуса «Птах душі» творилася по­етом під час другого ув'язнення, її склали три сотні віршів. Написане за ніч під час щоранішнього ретельного трусу відбиралося в автора, якому заборонялося писати. Але він, незважаючи ні на що, писав, перекладав. Як свідчать Євген Сверстюк, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, «до останку залишались з ним найближчі — Ґете, Рільке».

На вимогу поета повернути твори, йому відповідали, що все спалено. Так це чи ні?

Листопад 1989 року приніс Україні відкриття її сина — поета-борця, котрий загинув ще 1985 року на Уралі у спецтаборі для політв'язнів. Та лише тепер, коли перезахоронювали його тіло на Батьківщині, у Києві, на Байковому цвинтарі, приходило пізнання великої особистості і тяжкої втрати, якої зазнала українська культура, українська духовність. І скільки таких втрат упродовж століття!