Реферат: Східнослов’янська держава - Київська Русь
Які існують походження Давньоруської держави?
До питання про походження Київської Русі вперше звернувся легендарний літописець Нестор понад вісім століть тому у “Повісті минулих літ”. Воно є одним з найзаплутаніших у вітчизняній і світовій історіографії. Перші спроби знайти відповідь на це питання були здійсненні ще середньовічними хроністами, які почали пов’язувати ранню історію Русі з відомими їм народами Східної Європи – скіфами, кельтами, сарматами, аланами. У середині ХVІІІ ст. німецькі історики, члени Петербурзької Академії Наук Г.Байєр та Г.Міллер обґрунтували концепцію норманізму. Посилаючись на літописну легенду про прикликання варягів на Русь, ці вчені висунули тезу про скандинавське походження Давньоруської держави. Рішучим опонентом і палким критиком норманізму став М.Ломоносов.
У 20-х рр. ХХ ст. на основі численних історичних, археологічних та мовних джерел науковці світу віддали перевагу “варязьському фактору” у становленні державності русів. Однак це не поставило крапку в багатовіковій полеміці. Офіційна радянська історіографія назвала норманську теорію політично шкідливою, оскільки вона на визнавала здатності слов'янських народів створити незалежну державу своїми власними силами.
Спробою кардинально змінити напрям пошуку стала хозарська гіпотеза, яка виводила коріння Київської держави з Хозарського каганату. Її автор, професор Гарвардського університету (США) О.Пріцак, запропонував взагалі відмовитися від концепції слов’янського походження Русі. Однак ця версія не витримує критичної перевірки. Розкопки стародавнього Києва переконливо свідчать про місцеву слов’янську самобутність його матеріальної культури.
Які передумови виникнення Київської Русі?
Поява феномена Давньоруської держави у ІХ ст. на теренах Східної Європи – результат взаємодії різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, а й сивої давнини.
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен – дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VІІІ – ІХ с. набирає силу процес об'єднання племен та їх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення – племенні княжіння та їх федерації.
Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя східнослов’янського суспільства роль “варязького елемента”; постійна загроза з боку Хозарського каганату.
Які етапи пройшла у своєму розвитку Давньоруська держава?
Період Київської Русі – один із доленосних в історії України, адже саме в цей час відбулись кардинальні зміни у суспільному житті східних слов'ян (становлення власної давньоруської державності, остаточне хрещення, двохсотрічне монголо-татарське іго та ін.), які на багато сторіч визначили динаміку та напрям розвитку українських земель.
Історію Київської Русі умовно можна поділити на три етапи:
І етап. Виникнення і становлення Давньоруської держави (перша половина ІХ – кінець Х ст.). Зародження державності. Перші спроби християнізації. Боротьба київських князів із місцевою родоплемінною верхівкою за консолідацію держави. Суттєве розширення кордонів держави. Встановлення контролю над шляхом “із варяг у греки”. Формування феодальних виробничих відносин.
ІІ етап. Піднесення і розквіт Київської Русі (кінець Х – середина ХІ ст.). Завершення процесу об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Зміцнення державності під впливом державних реформ (воєнної, адміністративної, релігійної). Поява кодифікованого права (“Руська правда”).
ІІІ етап. Політична роздрібненість Київської Русі (кінець ХІ – середина ХІІІ ст.). Напади кочівників. Міжусобні війни. Посилення відцентрових тенденцій. Ослаблення держави.
У 1249 р. монголо-татари штурмом оволоділи Києвом, що засвідчило остаточний розпад Київської Русі.
4) Чому вибір зупинився на християнстві і як воно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі ?
Запровадження християнства на Русі безумовно було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства в подальшому спричинила і цілий ряд негативних процесів і тенденцій.
Динамічні та драматичні події, пов'язані з запровадженням нової релігії, що відбувались протягом трьох років (988, 989, 990) волею літописця спресовані в один – 988 р. В цілому ж християнізація Русі тривала декілька століть.
Як же вплинуло прийняття християнства на подальший розвиток Київської Русі?
Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу і формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян. Християнство, сформоване як релігія класового суспільства, фактично освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та всю феодальну систему, адже існування християнської небесної ієрархії було ніби віддзеркаленням ієрархії феодального суспільства. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед богом, чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних рухів, у тому числі антифеодальних.
Православ’я стало надійним грунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.
Під впливом християнства відбулась докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави. Характерною рисою язичницького світогляду було обожнення природи. язичництво пригнічувало людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством Бога надприродною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, звільнивши людину від цього страху. Поступово відбувається зміна акценту у релігійній вірі: він переноситься із зовнішнього світу на внутрішній світ людини, яка отримує повну свободу вибору та поведінки, справедлива розплата за які чекає у потойбічному світі. Такі якісні зміни помітно вплинуло на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною мірою пом’якшились стосунки між людьми, засуджено звичаї родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.
Нова віра надала імпульсу розвиткові писемності, літературі, архітектурі та мистецтва.
Разом з тим прийняття християнство візантійського зразка стимулювало появу цілого ряду негативних тенденцій та процесів.
Православна церква не стала гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавності владі. Саме візантійська модель християнства дала змогу руським самодержавцям підім’яти під себе духовну владу.
Прилучення до багатств світової культури мало обмежений характер. На противагу країнам Західної Європи, а також слов’янським державам – Польщі та Чехії, - де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилась слов’янською мовою. Безумовно, це сприяло швидкому поширенню нової релігії серед слов’янського населення, разом з тим помітно звужувало русло культурного потоку, адже прилучення до світової культури йшло головним чином через слов'яномовну літературу з Болгарії, Сербії та частково через грецькі книги, що перекладалися на Русі. Фактичне усунення на тривалий час з поля зору руської еліти цілих пластів латиномовної літератури суттєво заважало процесам накопичення знань та обміну інформацією, тим самим сприяючи наростанню певної культурної замкненості країни.
Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим. З моменту прийняття Руссю християнства до падіння Візантії у ХV ст. Під натиском турків ця імперія фактично не виходила із стану перманентної кризи. Криза політична рано чи пізно викликає кризу духовну. Поширені в ХІІІ – ХV ст. настрої бродіння, вплив містицизму, проповідь аскетизму, відчуженості від життя були симптомами кризи візантійської духовної еліти, що не зуміла піти далі засвоєння античної спадщини, осмислити сучасні їй суспільні процеси і тому залишилась відірваною від загальної течії світової суспільною думки. Потенціал візантійського цивілізуючого впливу поступово згасав, продукуючи замість енергії та новаторства традиціоналізм та консерватизм. Наслідками цього стали занепад шкільної та гальмування універсальної освіти, обмеження духовної свободи, а отже, стійка тенденція відставання від Заходу у багатьох сферах суспільного життя.
2. Феодальна роздрібненість Київської русі. Галицько-Волинське князівство у ХІІ – ХІV ст.
Період феодальної роздрібленості (ХІІ – ХІІІ ст.) – закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздрібненість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція. Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо).
Явище роздрібненості суперечливе і неоднозначне. З одного боку, воно зумовило втрату державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, з іншого – стало підгрунтям формування великого землеволодіння, прогресу у сільському господарстві, піднесення міст, значного зростання чисельності населення, розвитку східнослов’янської культури.
Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинське князівство стало її спадкоємцем і ще протягом ста років зберігало і уособлювало на міжнародній арені східнослов’янську державність.
Що зумовило процес феодальної роздрібненості?
Кінець ХІ – середина ХІІІ ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздрібненості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави, набирають сили відцентрові тенденції. Вже у ХІІ ст. на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у ХІІ ст. утворилося 12 князівств (земель), то їх кількість на початку ХІІІ ст. досягла 50, а у ХІV ст. – 250.