Реферат: Роман Олеся Гончара “Собор”

Образ Лободи — Нечуйвітра має глибокий символічний зміст. У ньому живе дух славного козацтва, любові до рідної землі, досвід невтомного майстра-сталевара і нинішнього гро­мадського охоронця Скарбного від губителів природи. Він ві­дійшов у вічність між чистими водами і зеленими плавнями рідного краю.

Ідейне звучання роману поліфонічне. Письменник зосередив увагу на філософських, історичних, моральних, етичних, еколо­гічних проблемах. У творі розвінчано психологію духовного браконьєрства, викрито зловісні наміри безбатченків-руйначів національних святинь, витворених розумом, серцем і руками нашого народу упродовж тисячоліть.

У романі досягнуто єдності слова і змісту, високого рівня образно-художньої майстерності.

Письменник не ставив собі за мету занурюватися в глибини релігійної моралі. Для нього образ храму-собору — це перед­усім нетлінна пам'ятка козацького зодчества. Гончар дорожить і духовним генієм запорозького лицарства, і його патріотич­ними подвигами як у битвах з ворогами, так і в будівничо-мистецькій царині. Наші предки увічнили себе в неповторній красі цієї споруди, яка зачаровувала колись, чарує і тепер кожного, хто побачить її зблизька чи здалеку, хто заглибиться в мудрий задум цієї «гордої поеми степового козацького зодчества». І мимоволі ставимо перед собою далеко не просте запитання, яке так хвилювало Миколу Баглая: «А в чому ж твоя душа увічнить себе, де вони, поеми твої?»

Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман звер­нений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудували, а що зруйнува­ли: «Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?»

Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед мину­лим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національ­ні святині — такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зро­бимо в своєрідну естафету поколінь — ця проблема стосується кожного з нас. Як священну пам'ять маємо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.

«Собор», позначений публіцистичним, полемічним пафосом, закликає плекати і оберігати духовні скарби, історичну, куль­турну, будівничу спадщину українців. Водночас у романі роз­вінчуються такі негативні прояви сучасності, як бюрократизм, бездуховність, нігілістичне ставлення до української культури, споживацькі тенденції, дух руйнування, нехтування народними звичаями, народною піснею, почуттями патріотизму.

«Собор» — звучить як симфонія величі народу, його творчо­го генію, як високохудожнє слово митця.