Реферат: Михайло Батіг – представник літературної ниви з Тлумаччини
наші степи
не зрошували
власною кров'ю
гори
у нас було все
окрім рідної землі
4.
дев'ятсот дев'яносто дев'ять
світлових років тому
наші проводирі
сказали
щоб ми спершу
віддали чужинцям
своїх дружин
потім -
своїх синів
а після -
свою мову
5.
ми не знали
Бога
ми молились
нашим проводирям.
* * *
Іуда ішов по снігу
Вітер
рвав повіки очей
Хрестами
вростали у землю
хати
Дим лягав навзнаки
повією
щоб після
знятись до неба
І стати
святим духом
Іуда ішов по снігу
селом
Чорне вороння
камінням
падало вниз
"Ой чи є, чи нема
пан-господар дома?.."
Слова злітали
з безплідних дерев
Інеєм
за комір фуфайки
Іуда ішов по снігу
селом
босоніж спотикався
об зачинені двері сердець
Конвоїри
кидаючи жереб
ділили одяг Того
Хто мав прийти вчора
Іуда ішов по снігу
країною
п'яних пророків.
Розмова на дідовій млаці
Триптих
Груша
розказували
що на Спаса
як водиться
ще ніхто в роті
з рідних й крихти
не мав
(бабка освячувала
в церкві садовину)
я ж сидів малорічний
від дня зачаття
гріховного
як саме кохання батьків
під старою грушею
і гордо цмокав палець
знехтувавши давно
щедрими маминими грудьми
але раптом
дерево
хитре й лукаве
кинуло неподалік
свій плід
спокусивши мене малого
і змусило вперше
зіп'ястись на ноги
збоку
скрикнувши
сплеснула руками тітка
у вишиванці
неначе хотіла піднятись увись
я - йшов
розказували
це було на Спаса
ще ніхто в роті
з рідні і крихти
не мав
дід на порозі стайні
тер очі
в яких догорало літо
як догорає краса жінки
випита роками
Дід
власне
він ще ходив сам
стукався
костуром в землю
немов у дубові двері
коли вернувся
з німецького невілля
копиць вже не клав
не пас корову навіть
на мотузі
слабими грудьми
хапав повітря
мов рибина
виловлена нагло з води
його доїдала астма
але дід
ще любив запах сіна
переораної
плугом скиби землі
і все синє
від неба — до ожин
у моїх долонях
ночами
шептав "Отче наш"
та "Вірую"
І плакав тихо І страшно
через біль у тілі
й душі
надіявся що бодай
хоч з онуків
виросте щось путнє
знав достеменно
що помре
першим від бабки
переживе середущого сина
і цього року
на смуток мені
не зможе
копати копанку
Копанка
щороку
вона міліла
кришила свої ламкі береги
вкладала
грудками землі дно
мов бабка Параска
писанками
великодній кошик
щовесни
ми ішли з дідом
у самісінькій кут млаки
де він
знову
копав копанку
щодня
літом
в її прохолодній воді
я умивав
плоди груші
своє обличчя
і бабусині сни
сни
про те
як виросту
і копатиму людям
криниці
Я приходжу на дідову млаку, що пам'ятає
стару грушу і копанку з холодною водою, щоб поговорити...
Сага про сільську жінку
вона встає
коли Бог ще спить
розчісує волосся
доїть корову
будить захмелілого чоловіка
поснідавши
президент
згадує про те
з ким зустрічався вчора
що обіцяв народу
кого нагородив
помолившись
вона думає
що зварити їсти сьогодні
у що вдягнути дітей
коли заплатять
чоловікові на роботі
сільська жінка
не співає пісень
просто так
хіба захмелівши
на весіллі
на проводах
на хрестинах
президент
приймає високопоставлені
делегації
обіцяє виплатити
пенсії і зарплати
летить персональним літаком
на відпочинок
вона
народжує дітей
ходить щовесни за плугом
носить на базар сметану
просто так
сільська жінка
не співає пісень
хіба що
захмелівши
на весіллі
на проводах
на хрестинах
президент
підписує нові закони
вояджер
прямує у глиб всесвіту
Дніпро
несе свої води в море
вона
білить хату
вбирає наречену
обмиває небіжчика
аж тоді
коли Бог вже спить
сільська жінка
співає пісню.
Потяг, загублений їм часі
І.
"Агдам"
на столі
купейного столика
вгорі
лампочкою Ілліча
сонце
у шибці вікна
в конвульсіях муха
"А я з сестрою всю-ю ні-і-чку сто-ю...
маленькі руки
на Йордана
шукають пазуху матері
щоб зігрітись
і зігріти
сльози жінки
загубленої в снігах Сибіру
крихти хліба
на просмерділій
цинком статті
в газеті "Правда"
правда –
це "Агдам"
краплями крові
на губах
п'ятнадцятирічної повії
"Не-е та-а ро-о-змова-а,
не ті-ї сло-о-ва..."
пальці
вдавлюють ґудзики
в тіло
стомленого баяна
і болять пам'яттю
про святу воду
Йордан
і дорогу в країну вічних снігів
вино
на столі
купейного столика
вгорі
згаса сонце
лампочкою Ілліча
у шибці вікна
мертва муха
завтра - Перше грудня*
але спершу
повія
окраєць хліба
і пляшка "Агдаму".
II.
Він
вкривається
тінню від лампи
його думи
летять спочивати
на зорю альдебаран
його зморене тіло
хоронить
правічна лава
його очі
наповнені
зоряним пилом
і порохом
рідного поля
він
вкривається тінню
від лампи
химерний вогонь
обгорілого часу
язиком
злизує
зоряний пил
але не порох
в який він
перетвориться завтра
він дихає
зоряним пилом
незайманих досі галактик
він кашляє
сірим порохом
власного поля
його думи -
це тиф
зброярні
та авіаційні бомби
що падають
на голови остарбайтерів
двадцятий вік
потоптав його душу
мов траву-мураву
табун диких коней
він
вкривається
тінню від лампи
йому зостались
суха
дерев'яна постіль
і крихти землі
замість сліз
в ледь теплих очах
його думи
щовечора
летять
на холодну зорю
щоб поплакати.
III.
вона померла
чужим людям
залишила хату
онуку
(останньому)
почорніле срібло
узявши з собою
хвороби
вона померла
учора
післязавтра
її поховають
у родинному склепі
в якому лежить
чорна
дівоча коса доньки
те
що зосталось від неї
після заслання
авжеж
тета Марія
стомилась
тягнучи з собою
дев'ятий десяток літ
висохла
мов бадилля
пізньої осені
усміхалась
мені стражденно
з труни
так
вона стомилась
від болю
від старості
від снів
я не піду
за її труною
а стоятиму
на подвір'ї церкви
як тоді
у Великодню неділю
коли п'ятирічним
розірвав на її шиї
дороге намисто
вона померла
оплакана дощами
між чужими людьми
її поховають
у фамільному склепі
серед своїх -
доньки
сина
старшого внука
чоловіка
усіх їх
вона
схоронила
пережила
переплакала
я стою
на підніжці потяга
знаючи:
вона померла
бо хотіла
звільнити від болю світ.
* * *
На світанку
звідусіль
вони прийдуть
до мене
покладуть
у долоні
клаптик неба
заплачуть за мною
росами
скошених трав
зігріють
мою закляклу душу
теплом відмріяних жінок
на світанку
під мовчання
окільцьованих птахів
прийдете
щоб відспівати мене
але не кладіть мені