Реферат: Іван Антонович Цюпа - невтомний трудівник пера

Першим великим художнім полотном Івана Цюпи став роман «Брати» (1950). Наступне видання цього твору — значно перероб­лене—побачило світ під назвою «Назустріч долі» (1955). В романі письменник відобразив широку картину життя трудящих західно­українських земель та їх прагнення до возз'єднання з Радянською Україною, показав здійснення цих мрій і прагнень у незабутні вересневі дні 1939 року, розповів про героїчну боротьбу героїв свого твору з фашистськими окупантами і націоналістичними за­проданцями в роки Великої Вітчизняної війни, про нашу Перемогу й щасливе життя, яке прийшло на землю Галичини.

З глибоким знанням матеріалу, вірогідно і в більшості випад­ків художньо переконливо веде оповідь письменник про життєві шляхи героїв, про активну діяльність комуністів у тяжких умовах панування на західноукраїнських землях пілсудчиків, а пізніше гітлерівців.

Основний лейтмотив роману — вірність. Вірність своїй радян­ській землі, вірність соціалістичним ідеалам, вірність рідному на­родові, вірність у людських взаєминах, вірність у коханні. Тому цей роман, що пізніше був виданий у Москві, дістав у перекладі на російську мову назву — «Верность».

Не лишив байдужим читача й роман «Вічний вогонь» (1960-1962). В ньому письменник ставить одну з важливих проблем сучасності: місце і роль молоді в сьогоднішньому житті.

Лейтенант комуніст Гордій Чуприна напередодні останнього свого бою, в якому він поліг смертю героя, пише листа своєму малолітньому синові Максиму, звертається до нього як до дорос­лого:

«Пам'ятай, синку, в житті нічого легко не дається. Ти ростеш без батька, Максимку, а може статися й таке, що залишишся сиро­тою. Хочу тобі сказати в цю хвилину нашої розмови, яким би я хотів бачити тебе, коли ти виростеш, станеш повнолітнім. Насам­перед будь добрим, сину. Доброта робить людину щедрою... Будь працьовитим. Тільки праця приносить щастя людині. Навіть тоді, коли вона маленька й непомітна. Треба, щоб у серці твоєму завжди горів вогонь жадоби до життя, а не жевріло якесь тління; без справжнього горіння немає життя».

Письменник не оминає і певної складності в ідейно-моральному формуванні характерів героїв, становленні їхніх життєвих прин­ципів і поглядів.

Вказавши на окремі художні недоліки, критика загалом пози­тивно оцінила роман «Вічний вогонь».

Особливе місце в творчому доробку Івана Цюпи посідав роман «Грози і райдуги» (1961). Ця історико-революційна художня хро­ніка утверджує письменника в повоєнній радянській літературі як досвідченого романіста. Твір здобув широку популярність, неодно­разово перевидавався українською і російською мовами, дістав ви­соку оцінку критики, читачів, письменників.

«Роман «Грози і райдуги»,— писав у листі до автора Олександр Корнійчук,— справив на мене прекрасне враження. Книга схвилю­вала мене перш за все великою правдою, глибоким знанням мате­ріалу, чудесними, живими образами безсмертних борців за Радян­ську владу».

Роман «Грози і райдуги» — героїчна епопея про життя україн­ського села початку 20-х років. Це розповідь про боротьбу за зміц­нення Радянської влади на селі, про боротьбу за хліб, проти голоду й тифу, про героїчні бойові і трудові будні комуністів.

Матеріалом для твору послужило саме життя. Письменник від­творив історичні події тих років — роботу X з'їзду партії, розгром кронштадтських заколотників, засідання V Всеукраїнського з'їзду Рад, зустріч селян з Г. І. Петровським та ряд інших.

Велику увагу приділив автор змалюванню образу представника українського пролетаріату, комуніста Романа Гайдима — голови ревному в Осокорах.

Романа Гайдима ми бачимо в найрізноманітніших життєвих обставинах. Складне його особисте життя. Щиро покохав він На­талку, яку мати силоміць видала заміж за куркульського синка, і змушений терпіти не лише люту ненависть своїх класових воро­гів, а й відчувати недовіру та підозріливість надто «пильних» окремих своїх товаришів. Та Гайдима залишається чесним і прин­циповим комуністом в усіх своїх помислах і ділах, вірним і відда­ним у коханні.

Повнокровними художніми образами постають перед нами й усі члени родини незаможника Артема Царенка — сам Артем, голова комнезаму, найменший його син Василько, старший син Платон, хоробро б'ється з махновцями, і Юхим, вартовий біля гамазею з хлібом для голодуючих.

На важких життєвих перехрестях зустрічаються герої роману, але мужньо долають усі перешкоди. Сини й дочки допомагають своїм батькам. У селі Осокорах створюється комсомольський осе­редок, секретарем якого обирають молодого робітника цукроварні Василя Лимаря. Сільським комуністам допомагає секретар повіт­кому партії Павло Порайко. Активну участь у боротьбі з куркуль­ством та бандами беруть незаможники Матвій Прибиймуха, Гри­горій Скирда, Харитина Чабан та інші, з якими ми зустрічаємось на сторінках роману. Одні з героїв гинуть у кривавій боротьбі, інші відважно продовжують їхню справу, треті знаходять у собі муж­ність порвати зі своїм колишнім середовищем і пов'язують своє життя з революцією, починають боротися за утвердження її ідеа­лів. Письменник переконливо показав, як під могутніми і всеперемагаючими ударами великої соціальної грози впав прогнилий су­спільний лад.

Тема Жовтня та громадянської війни — одна з провідних в українській радянській прозі. Досить згадати такі твори, як «Артем Гармаш» Андрія Головка, «Кров людська — не водиця» Михай­ла Стельмаха, «Перекоп» Олеся Гончара, «Світанок над морем», «Рік народження 1917» Юрія Смолича та ряд інших. Належне місце серед них займають і твори Івана Цюпи — героїчна повість «Через терни до зірок» (1966), документальна повість-балада «Грона червоного глоду» (1967) та роман «Мужній вершник» (1973).

Головний герой повісті «Через терни до зірок»— син великого українського письменника Михайла Коцюбинського Юрій. В цій книжці органічно сплавилися історична достовірність фактів і твор­чий політ думки автора.

«Через терни до зірок» читається з інтересом, бо письмен­ник веде розповідь динамічно й пристрасно, з любов'ю до своїх героїв, завжди лишається вірним життєвій та історичній правді.

Хвилюють сторінки, на яких читач зустрічається з В. І. Леніним, що особисто знав Юрія Коцюбинського, з визначними діячами Комуністичної партії — Миколою Скрипником, Володимиром Затонським, Дмитром Мануїльським, Євгенією Бош, Миколою Подвойським та вірними друзями героя повісті — Віталієм Примаковим, Григорієм Кропив'янським. Не полишає байдужим читача і особисте життя героїв, вірне кохання Віталія Примакова І Оксани Коцюбинської, мальовничі описи природи, вдало вкраплені в роз­повідь сторінки спогадів.

Розробляючи тему громадянської війни, письменник заціка­вився ще одною героїчною постаттю того часу — Данилом Саму-сем, колишнім секретарем Чернігівського губкому комсомолу, потім командиром Червоного козацтва. Коротке, як спалах, життя Да­нила Самуся — молодшого друга і побратима Юрія Коцюбинсько­го і Віталія Примакова — визначило й жанр твору «Грона чер­воного глоду» — повість-балада.

Емоційно, художньо-поетично розповів Іван Цюпа про «чер­воного козака Данила», який прожив винятково героїчне, надто коротке життя. З юнацьких днів і до останнього подиху він був зв'язаний з революційною боротьбою, брав активну участь у боях з гетьманцями та кайзерівськими окупантами, а потім — битви на різних фронтах за Радянську владу на Україні. Кіль­кома смертями умирав герой. І лише на Збручі впав із вірного бойового коня, щоб назавжди лишитися в пам'яті співвітчиз­ників.

Письменник продовжує і далі плідно працювати в художньо-до­кументальному жанрі. Дарує читачам спочатку повість «Добро-творець» (1971), а потім роман «Мужній вершник» (1973).

У повісті «Добротворець» художньо-достовірно змальовано об­раз відомого вчителя-новатора, члена-кореспондента Академії педагогічних наук, Героя Соціалістичної Праці Василя Олександ­ровича Сухомлинського.

Значного творчого успіху досяг письменник у романі «Мужній вершник», відзначеному 1974 року республіканською комсомоль­ською премією імені М. Островського. Цей твір —про мужнього вершника революції Миколу Островського — відразу став популяр­ним серед читачів як старшого покоління, так і молодого комсо­мольського племені.

«...Роман Івана Цюпи «Мужній вершник» з великою худож­ньою силою відтворює героїчне життя М. Островського. Цінність нового твору І. Цюпи полягає в тому, що він глибоко біографіч­ний, в ньому немає вигаданих подій, осіб. У той же час він напи­саний барвистою, художньою мовою, а тому легко читається. Роман «Мужній вершник» учить сучасну молодь любити своїх героїв, любити свою Батьківщину і не забувати про славне бойове минуле нашого народу»,— писали про роман члени Ради ветеранів комсо­молу з Горлівки.

Хвилюють сторінки розповіді про перебування в Сочі хворого Миколи Островського, коли його відвідують сестра і брат Володи­мира Ілліча Леніна — Марія Іллінічна та Дмитро Ілліч; про «виїз­не засідання» бюро міськкому партії, що слухає, як «один із чле­нів партії працює на нелегкій літературній ниві, бореться на ідеологічному фронті»; розповідь про нагородження Миколи Островського орденом Леніна та приїзд до нього делегації московських письменників, проведення радіопереклику міст, присвяченого цій події коли в ефірі пролунали його схвильовані слова:

«Коли б хто-небудь спитав мене, яке найбільше щастя в людини, я відповів би: найбільше щастя в людини — це пра­цювати в нашій великій Радянській країні, боротися за справу соціалізму, бути в передових лавах комсомолу, в лавах партії Леніна...»

Іван Цюпа завжди прагне бути в самій гущі життя. Його можна зустріти то на Поділлі, то в Карпатах, то на Волині. А найча­стіше — на Полтавщині. Кожної весни чи літа письменник виру­шає до рідних сіл і хуторів, що розкинулись у межиріччі Ворскли і Псла, в степи за Диканькою, що течуть зеленою повінню хлібів аж до Зінькова, Гадяча й Миргорода. Бо ж це — рідна сторона письменника, яку він гаряче любить, радо зустрічається з її тру­дарями, пише про них свої твори.