Реферат: Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби

Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Підкарпатті в багатодітній селянській роди­ні. Точніше — десь неподалік цієї дати, якою поява дитини була зафіксована при хрестинах у церковній книзі. Сталося це в полі при копанні картоплі — звичайний епізод хліборобського що­дення.

Кілька літ Павличкам довелося жити в стайні, бо хата згорі­ла, а нова зводилася поволі, зростала разом із дітьми. В пам'яті поета глибоко вкарбувалися майстерка, шурхіт пилки, запах розтятої деревини, перетворюваної на одвірок і платну, варца­бу і крокви — предмети теплі й гарні. Гуцульщина споконвік шанувала дерево — вірного супутника людини від колиски до труни. У Д. Павличка це особливе ставлення, відбите сотнями образів, посилювалося й першими дитячими враженнями.

Батько — Василь Миколайович — був чоловіком освіченим (як на свій час), вельми працелюбним та енергійним. Перейшов через фронти та війська першої світової війни, побував і в Ки­єві, і у Львові, де його засудили на розстріл, а він утік, звільнив­ши з собою і в'язнів Бригідок. Із встановленням у Галичині пілсудчини осів на дідизні, не втративши при тому інтересу до політики. Брав участь у сільських сходах, виступав у ролі на­родного адвоката, відстоюючи інтереси покривджених земляків. 1939 р. в перших лавах активістів зустрічав Червону Армію, став першим головою новоутвореного колгоспу. Працював усе життя і помер при роботі: «Якось, коли вже йому було за сім­десят, попросив у друзів своїх цигарку. Затягся й відкинув її геть. «Вже не смачна»,— сказав, і помер, стоячи, зіпершись плечима на стіну, так, ніби й смерть прийняв як роботу, а не від­починок».

Мати — Параска Юріївна Бойчук — була жінкою не­письменною, але при тому багато знала з «Кобзаря» та Франко­вих творів, до читання вголос яких щонеділі навертала дітей. Мала чудову пам'ять і смак до поезії. Д. Павличко пригадує вірші, якими вона диктувала йому листи до Коломийської гім­назії. Померла 1955 р. від тяжкої праці.

Освіта на Підкарпатті була в пошані. Та й житейський глузд підказував: малоземельні батьки нічого не могли лишити дітям у спадок, окрім знань, які прагнули дати за всяку, дуже тяжку як на селянський статок ціну.

Дмитро Павличко почав ходити до школи в Яблунів. Школа була польська, українська мова — заборонена. Конфлікти, що з цього виникали, поет пригадає згодом у нотатках «Про себе» та ще у віршах виллє гіркоту зневаженої гідності («За мову мужицьку не раз на коліна довелося у школі ставати мені...»). Він вивчить мову Міцкевича і полюбить культуру його народу, в Коломийській гімназії опанує німецьку та латинь, усе життя пожадливо й невтомно всотуватиме духовні скарби інших наро­дів та епох. І все це покріплюватиме в ньому любовне, трепетне, бережливе ставлення до рідного слова. Захист і плекання його стануть для Д. Павличка — одного з найосвіченіших україн­ських літераторів сьогодення — справою обов'язку й честі.

В тимчасово окупованій Коломиї одразу за парканом гімназії, де на той час навчався поет, фашисти розташували єврейське гетто. Звідси бранців партіями вивозили на розстріл, а ті, що лишалися, пухли від голоду. Темними ночами гімназисти прив'я­зували тягарі до привезених матерями паляниць і, розкручуючи такий молот із хліба й каменю, перекидали його на територію гетто. Вдень їх зустрічали страдницькі й вдячні погляди зчорні­лих єврейських дітей. Очі болю і сподівання. Вони запам'ята­ються назавжди.

1944 р. в числі інших заложників німці розстріляли брата Петра. Тоді вперше, схилившись на віко труни, Д. Павличко вилив свою любов і ненависть у ще дитячі, незграбні, та виболені рядки. До поеми «Вогнище», в якій цей трагічний епізод дістав філософське відбиття, було ще далеко. Та реальність — гірка й правдива — вже стала на порозі. Вона завжди притяга­тиме митця — уперед всіх фантазійних злетів та романтичних вигадок.

1948 р. Д. Павличко скінчив десятирічку. Історія вступу до вищої школи — окрема сторінка його досі не написаної авто­біографії, знаменна в багатьох відношеннях. Передовсім — широта зацікавлень, що провела поета через кілька міст, зму­шуючи його шукати застосування своїм вируючим силам. Була це й безсумнівна свобода вибору, ототожнювана самим пошукачем знань із Радянською владою, її глибоким гуманізмом.

Д. Павличко подав документи до Станіславського медичного інституту (зараз м. Івано-Франківськ), але відсутність потріб­ної довідки з військкомату та — суто емоційне — запах йодо­форму в похмурих коридорах (а за вікном цвіла, аж задихалася, липа!) ураз поламали ці наміри й привели юнака на фізичний факультет Чернівецького університету. Щоправда, не далі приймальної комісії. Але щось у цьому спалахові інтересу до основ світобудови було невипадкове, органічне для його натури. Воно уконкретнилося в рішенні стати студентом філософського факультету Київського університету, потвердженому блискуче складеними іспитами (філософією захоплювався давно, «Ді­алектику природи» Ф. Енгельса проштудіював іще в школі). Але стати студентом КДУ Павличкові теж не довелося — його не прийняли на тій підставі, що він був галичанином. У міні­стерстві змогли допомогти лише запискою до ректорату Львів­ського університету, де однією фразою зазначалося, що ім'ярек дозволяється прийняти на історичний факультет. І знову — мандри. Цього разу «зайцем», на дахах вагонів (гроші давно вийшли); чекання в приймальнях, сподівання. За браком місць на історичному Д. Павличко став студентом української філо­логії (відділ логіки й психології). Людина і космос, матерія і час — усе це замкнулося для нього на рідному слові, його нез­глибимій суті.

Випадок у Київському університеті не захитав ні моральних, ні суспільних поглядів Д. Павличка. Та й не було це для нього першим студеним повівом соціальних суперечностей, здатним пригасити палахкотіння молодої душі. Романтичні ілюзії ніколи не мали над поетом особливої влади; смислом і загадковістю повнилася для нього сама реальна дійсність. Та й доля не роз­щедрилася на «сни рожевого дитинства», а тим паче юності.

Від осені 1945 р. до весни 1946 р. Д. Павличко був ув'язнений у Станіславі по сфабрикованому звинуваченню в причетності до бандерівських злочинств. У ті роки рвійність у викритті всі­ляких «змов» та «груп» не була дивиною, особливо на західних, нещодавно возз'єднаних землях України. Комісія з Москви визнала безпідставними висунуті проти групи підлітків звину­вачення, але баланди покуштувати довелось.

А «на волі» чигала інша кривда — школярів, які запізна по­верталися додому, перестрівали бандерівці, допитуючись, чи бува, не комсомольці. Про кого таке дізнавалися — тих катували і страчували. Такою була дійсність. Надивився Д. Павличко і на повішених активістів, і на заподіяні «лісовиками» пожежі. Зблизька спізнав «лице ненависті», лице націоналістичного звірства, запам'ятав його на все життя.

Отак гартувалася нетерпимість до всякої соціальної неспра­ведливості, перегинів, якими б гаслами вони не прикривалися. Кожний прояв націоналізму завжди кликатиме поета до бою за рівність усіх народів, казенна бездушність і сваволя глибоко обурюватимуть його людську гідність. Як зізнається нині поет, до XX з'їзду КПРС він був внутрішньо готовий, особа «вождя всіх народів» ніколи не викликала захвату. Навіть на юнацький розсуд Сталін і його практика ніяк не сполучалися з кличною і дорогою ідеєю комунізму.

Ще будучи в університеті, Д. Павличко керує літературною частиною Львівського ТЮГу, з 1953 р.— навчається в аспіран­турі під керівництвом академіка М. Возняка. Однак поетична творчість відсунула наукову роботу на другий план, і дисерта­ції він так і не захистив. Гадаю, аби нині, як колись, було при­йнято присуджувати науковий ступінь за сумою праць, Д. Пав­личко із сотнями своїх блискучих літературознавчих і критич­них студій одержав би вищий.

Від 1957 по 1959 рр. Д. Павличко керує відділом поезії журналу «Жовтень», наступних п'ять років — на «творчих хлібах». Переїхавши до Києва 1964 р., поет якийсь час працює в сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка (за його робо­тами поставлені фільми «Сон» — у співавторстві з В. Денисенком, та «Захар Беркут»). 1966—1968 роки віддані роботі в секретаріаті правління СПУ, а потім знову «творчі хліби» і ве­лика, може, не так за часом, (1971—1978), як за покладеними зусиллями робота на посаді редактора журналу «Всесвіт». І тепер Д. Павличко вважає його своїм дорогим дітищем (цілий ряд всесвітньовідомих письменників уперше прийшли до українського читача саме зі сторінок цього журналу). Секретар СП СРСР від 1986 р., з 1988 р.— секретар правління СПУ. І про­тягом усього часу — численні відрядження, поїздки за кордон, участь у роботі багатьох делегацій та комісій, товариств, редко­легій тощо. Таким у загальних рисах виглядає трудовий шлях Д. Павличка, а на творчий — мусимо повернутися від початку.

1 січня 1951 р. в газеті ЛДУ «За Радянську науку» був опуб­лікований перший, як вважається, вірш Д. Павличка «Дві ялин­ки».

Перша книжка Д. Павличка «Любов і ненависть» (1953) тому й стала першорядним явищем молодої музи, що принесла поезію громадянськи стривожену і гострокутну. Звеличення радян­ського сьогодення виростало зі свідомості учорашньої нужден­ності, а тому не мало казенної заданості. Воно прямо адресува­лося народу, що здолав стихію власництва й темноти, зажив благородно і сміло:

Мене також чекала згуба,

Нужда і безробіття вир —

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.

Наприкінці 50-х поезія Д. Павличка увіходить в сталі про­блемно-тематичні річища, які пронижуть усі наступні книги поета. Виходячи на перший план чи відступаючи вглиб худож­нього континенту, вони будуть наповнюватися й тужавіти фі­лософським нуртом. Творчий розвиток поета видаватиметься рідкісне рівним і висхідним, хоч матиме, безперечно, винятково зоряні години.