Реферат: Дмитро Васильович Павличко

Ці книги є продовженням тих тем і моти­вів, що посідають центральне місце в «Лю­бові і ненависті» (1953), «Моїй землі» (1955), «Бистрині» (1959)—поет почуває себе посланцем країни соціалізму, послан­цем ідей миру і дружби.

Є в творах багато деталей і спостережень, схоплених уважним оком, трапляються й надто загальні й надто прямолінійні декла­рації. Є й наївні розмірковування, що ось молода католичка ревно молиться, і аж під старість збагне даремність своїх молитв, а от поет приревнував її тепер до старого Саваофа. Наче б переливи гумору, сатири, перехід від сумного до смішного й навпаки, але все нарочите, показне.

Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йо­ту рідними Карпатами, де «булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хреб­тах горбатих», де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — «нагадує йому довбу-щука, що «не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем», де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина…

Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) за­воювали неабияку популярність серед моло­ді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реаль­ні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповне­ний громадянськими турботами.

Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги вве­чері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча «Ніж у сонці» буде «прощатися» з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в ньо­го прощення за те, що знає він тільки сим­фонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші «Про хоробрість» стверджуватиме, що не­відомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові...

У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка «Земля», а в ній цикл «Любов», що згодом дістане назву «Пахощі хвої». Це любовна драма ліричного героя поета, аналоги якій треба шукати у «Зів'ялому листі» І. Фран­ка (до речі, чи в пізнішій назві не криється вже натяк на перегук?). До того ж один вірш з циклу «Чого ти мною так гордуєш...» є прямим наслідуванням вірша — «Чого являєшся мені...» із «Зів'ялого листя». І все ж... На відміну від циклу І. Франка, що є наскрізь філософським, ліричний цикл «Пахощі хвої» соціальний. Точніше мораль­но-соціальний, антиміщанський.

Розглянутими творами не обмежується доробок Д. Павличка в жанрі поеми. Є в нього ще поема для дітей — «Золоторогий олень», написана в дусі карпатських народ­них казок. Ідея благородства і сміливості, що здатні здолати скнарість, підлість і зра­ду, пронизує цей твір. В ній багато надзви­чайно точних психологічних характеристик, колоритних описів. Моральна основа «Золоторогого оленя» спирається на принципи народної етики, в яких єдність людини і природи виступає передумовою людського життя й поведінки, виміром людини. Муд­ра повчальність розказаної автором історії корисна не тільки для дітей, яким безпосе­редньо адресована, а й для дорослих, особ­ливо в наш час, коли часто в поведінці лю­дей переважає споживацьке ставлення до природи, коли прагнення здобути «золоті роги» оленя веде за собою невиправдане знищення тваринного і рослинного світу, і ой як потрібна безкорисливість Василька, його дружба з оленем для збереження кра­си і самої ж людини від духовного очерствіння. У цьому зв'язку «Золоторогого оле­ня» треба відносити до серйозних творів поета, до його високих ідейно-естетичних здобутків. Якщо порівнювати поему Д. Павличка з «маленькою поемою» Б. Олійника «Крило», сповненою внутріш­нього драматизму (перебите крило птаха обернулося повислою рукою хлопчини), то поема «Золоторогий олень» сповнена світло­го оптимізму, вирішена в дусі фольклорної традиції, перемоги добра над злом. Водночас у творах обох поетів порушуються надзви­чайно актуальні й болючі проблеми захис­ту природи, бо ж від того, які моральні принципи в ставленні до навколишнього оточення будуть прищеплені молодому по­колінню, буде залежати майбутнє Землі.

Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких — високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Фран­кова формула «Пісня і праця — великі дві сили» виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його істо­ричного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісен­ністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні — в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ «Пісні» в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний.

Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінни­ми «плаями» та «легінями»), то музично-вокальним ефектам, що приворожують неви­багливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, тво­рів у пісенний жанр переходять вірші, спов­нені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевчен­ка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш «Клен» переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно «Цвітуть осінні тихі небеса...» А. Малишка або ж «Лебеді материнства» В. Симоненка, вже після смерті поетів.

Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилю­ють:

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Червоне й чорне в українській народній вишивці — не лише найдавніше й найпоши­реніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася наро­дом як вираження самої суті людського бут­тя, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори пе­редавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним.

Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності:

Два кольори мої, два кольори —

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Спорідненість вірша «Гаптує дівчина...» з «Двома кольорами» могла бути результатом безпосереднього впливу або спільного дже­рела. Однак ні перше, ні друге не знижує оригінальності твору Д. Павличка.

Отже, червоне й чорне вишивання висту­пає у творі П. Тичини як один із рівнознач­них компонентів загального задуму, руху ідеї — осягнення складності, драматизму людського життя і людського пізнання. На­томість герой Д. Павличка уже збагнув пе­реплетіння «двох кольорів» материнської ви­шивки — любові і журби на власному дос­віді:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Доро­га виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символі­зованих виявів. У поезії, особливо двадцято­го століття, — це один з найпоширеніших мотивів.

«Два кольори» типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подо­рожі життя, хоч автор не підкреслює мета­форичність самого образу подорожі. Постій­на націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універса­льного проходить глибоким підтекстом, ско­ріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані «Два кольори» споріднені скоріше з відомою піс­нею «Рушничок» А. Малишка. Тут мотив до­роги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві ак­центовані образні деталі: «дитинство, й роз­лука, і вірна любов». Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця сим­воліка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

Як бачимо, вірш Д. Павличка «Два кольо­ри», який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосе­редкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життє­вої і філософської проблематики. Але попри все це «Два кольори» містять у собі ту пер­возданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бу­ти повтореною, ту цілісність художньої стру­ктури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до гли­бини душі, і це є найпереконливішим свід­ченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, виши­те матір'ю на шматку полотна, а читач упіз­нає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі.