Реферат: Ясунарі Кавабата

- Служить, служить, так боюся, зачахне він тут з туги. Таке це уже

місце. Шкода, зовсім адже ще молодий парнишка.

- Зовсім молодий, маленький навіть. Ви уже, пан начальник,

доглядіть за ним, повчіть його, прошу вас!

- Гаразд, догляджу. Так він поки нічого, здоровий, з роботою справляється...

А у нас тут скоро сама гарячий час наступить. У минулому році такі сніги були, острах! І без кінця сніжні обвали. Всі поїзди тут застрявали. Так і стояли на шляхах. Жителям ближніх сіл роботи подвалило - вони день і ніч варили рис для пострадавших.

- Пан начальник, здається, ви дуже тепло одягнуті? А брат писав, що досі навіть без жилетки ходить.

- Я-то? Тепло - на мені цілих чотири кімоно. А молодим що? Як наступлять холоди, вони, знай, сакэ тягнуть. А потім простуджуються, валяються там... - Він махнув ліхтарем у бік казенних будинків.

- Як, невже і мій брат пити початків?

- Так немає...

- Пан начальник, ви вже йдете?

- Так, до лікаря мені треба. Поранився я.

- Ой, ось нещастя-то!..

Начальник станції - хоч на ньому понад кімоно було ще пальтом – повинне бути, не хотів затримуватися і базікати на холоді. Вже повернувшись спиною, він сказав:

- Ну, щасливо тобі доїхати!

- Пан начальник, скажіть, а зараз брат не на чергуванні? - Погляд

Йоко ковзнув по снігу. - Пан начальник, ви уже доглядите за ним, благаю вас!

Її голос був до болю прекрасний. Здавалося, він розсипається луною по сніжному простирадлу ночі, але не втрачає свого високого звучання.

Поїзд рушив, а дівчина не відходила від вікна. Коли їх вагон порівнявся з начальником станції, що крокував вздовж шляхів, вона знов крикнула:

- Пан начальник, передайте, будь ласка, брату, нехай в наступний вихідний додому приїде...

- Хо-ро-шо!.. - у весь голос закричав начальник станції.

Йоко закрила вікно і притисла долоні до щок, що розчервонілися.

Тут, в гірському районі, на кордоні двох провінцій, чекали снігу. Три снегоочистителя стояли напоготові. У тунелі з півдня на північ тягнулася лінія аварійної сигналізації на випадок сніжних обвалів. Для розчищання сніги були мобілізовані п'ять тисяч робітників і добровільна молодіжна пожежна команда в складі двох тисяч чоловік.

Дізнавшись, що молодший брат Йоко служить на сигнальній станції, що знаходиться під загрозою обвалу, Симамура відчув до незнакомке ще більший інтерес.

Він уявно називав її "дівчина". Він не знав, ким доводиться їй чоловік, з яким вона їхала, але трималися вони як чоловік і дружина. Проте, чоловік був хворою, і в таких випадках жінка звичайно починає залицятися за своїм супутником, і обидва вже поводяться без властивої неблизьким людям стриманість, і, чим більше жінка залицяється, тим більше походять вони для стороннього ока на подружню пару.

Але Симамура уявно відділив її від супутника і називала "дівчина" – така вона справляла враження. А крім того, він дивився на неї по-особливому, спостерігав за нею всю дорогу, і в його душі з'явилися якісь натяки на ніжність, тому йому і хотілося так про неї думати - "дівчина".

Години три назад Симамура, роздивляючись свою ліву руку, із здивуванням зазначив, що не він сам, а лише рука з всією свіжістю зберігає спогад про жінці, до якої він зараз їхав. Він, Симамура, немов би забув її, вона стала розпливчатої, невизначеної, і всі зусилля викликати в пам'ять її образ були марні. Очевидно, у рук є своя пам'ять, і не Симамура, а тільки ця рука, що не забула жіночого тепла, дотику, тягнеться до жінки. У подиві Симамура навіть підніс до очей руку, а потім просто так провів нею по віконному склу і трохи не викрикнув від подиву: на склі виник жіноче око. Нічого особливого в цьому не було, просто скло відображало що сиділа по той бік проходу дівчину. Але Симамура думав про інше, тому так і здивувався. Раніше за відображення не було - скло запітнівати від парового опалювання, але, коли Симамура провів по склу рукою, воно відразу перетворилося в дзеркало, тому що за вікнами вже згустилися сутінки, а у вагоні горів світло.

Відбилося тільки одне око дівчини, але і одне її око здавалося надзвичайно красивим. Симамура, всім своїм виглядом зобразивши дорожню тугу, протер долонею все скло.

Дівчина сиділа трохи схилившись уперед і зосереджено, майже не блимаючи, дивилася на того, що лежав перед нею чоловіка. Її погляд, її напружені плечі, здавалося, свідчили, наскільки вона серйозно до всього відноситься. Чоловік лежав головою до вікна із зігненими в колінах ногами, що доводилися на рівні грудей дівчини. Їх місця у вагоні третього класу були не прямо навпроти Симамури, а навскоси, за іншими місцями, і в склі чоловік відбивався не весь.

Зі свого місця Симамура відмінно бачив дівчину, що сиділа наискосок, але старався не дивитися в її сторону, йому було ніяково. Коли він сідав в поїзд, краса дівчини, якась прохолодна і пронизлива, уразила його, але в ту ж мить він побачив бліду, жовту чоловічу руку, що стискала її руку, і вирішив, що дивитися незручно.

Відображене в склі обличчя чоловіка справляло враження спокою і умиротворенности, можливо, тільки тому, що він дивився на груди дівчата. Так і взагалі, здавалося, весь він, зломлений хворобою, виділяв якусь ледве помітну, але сладостную гармонію. Йому під голову був підкладений шарф, вільний кінець якого прикривав його рот і щоки, а як тільки він наповзав на ніс, дівчина, не дожидаючись просячого погляду чоловіка, м'яким рушенням його поправляла. Вона робила це нескінченно часто і абсолютно природно, і що спостерігав на ними Симамура чомусь приходив від цього в роздратування. А ще вона весь час поправляла поділ пальта, що укутувало ноги чоловіки. І також природно, без всякої нарочитости. Очевидно, вона втратила уявлення про весь навколишнього і вся була спрямована в нікому незнану, свою далечінь. У Симамури створилося враження, неначе не чуже горе він бачить, а нескінченні фокуси якогось дивного сну. Можливо, тому що він бачив це відображеним в дзеркальному склі.

У глибині дзеркала струмував вечірній пейзаж, тобто не сам пейзаж, а також його відображення, і обидві відображені картини напливали подвійним кадром, як в кінофільмі. Між фоном і дійовими особами був відсутній яка б те ні було зв'язок, примарна иллюзорность дійових осіб і хиткий біг пейзажу розчинялися один в одному і створювали містичний мир символіки. Це відчуття було настільки сильним, що Симамура застиг від захоплення, коли на

обличчі дівчини раптом спалахнув вогник, що засвітився десь в полі.

Після заходу сонця небо над далекими горами ще зберігало бліду розоватость і пейзаж за віконним склом ще не повністю розплився у імлі. Але у пейзажу залишилися тільки контури, фарби зникли, і все навколо:

гори, поля - здавалося дуже сумовитим, обыденным, позбавленим яких-небудь примітних крес. І все ж була в цьому пейзажі деяка пристрасна напруженість, як в невловимому потоку почуттів. Через обличчя дівчини, звичайно.

Відображене в склі обличчя закривало частину пейзажу за вікном, але навколо постійно мигтіли образи вечора, і тому обличчя здавалося прозорим. І все же неможливо було через безперервне мигтіння пересвідчитися, чи дійсно прозоре це обличчя. Створювалася ілюзія, що вечірній пейзаж біжить не на задньому плані, а прямо по обличчю дівчини.

У вагоні було не дуже ясно і дзеркало було нетеперішнім часом, воно не відкидало світла, не давало виразного зображення. І Симамура, що дивився в дзеркало, поступово забув про нього, він бачив тільки дівчину, що пливе в потоку вечірнього пейзажу.

Саме в цей момент на обличчі дівчини і спалахнув вогник. Відображений вогник був слабим і не погасив справжнього вогника за вікном, але і той, справжній, не погасив свого відображення. Вогник проплив крізь її обличчя, однак не освітив його - це був холодне, далеке світло. І все ж зіниця раптом спалахнув в той момент, коли вогник наплив на відображений в склі око, і це був вже не око, а прекрасний, загадковий, фосфоруючий світляк, що пливе в хвилях вечірніх сутінків.

Йоко не помічала, що за нею спостерігають, вся її увага була поглинена хворим. Але якби навіть вона обернулася в сторону Симамури, вона б побачила не своє відображення в склі, а що дивиться у вікно чоловіка і все одно б нічого не помітила

Спостерігаючи крадькома за дівчиною, Симамура абсолютно забув, що веде себе по відношенню до неї не дуже-то красиво. Його принадила ірреальність дзеркала, що відображало вечірній пейзаж.

Можливо, через цю ж ірреальність він раптом відчув себе персонажем якоїсь повісті і проникся ще більшим інтересом до дівчини в той момент, коли вона - також надзвичайно серйозно - заговорила з начальником станції.

Коли поїзд відійшов від станції, темрява за вікнами стала непроникною.

Дзеркало, як тільки зник потік пейзажу, втратило свою магічну силу.

Правда, красиве обличчя дівчини все одно в ньому відбивалося, але в цій красі була прозора холодна ясність, незважаючи на ніжну турботу, що виявляється дівчиною до свого супутника, і Симамура не став більше протирати запітніле скло.

Але цікавості Симамури було призначено спалахнути ще раз: дівчина і її супутник зійшли на тій же станції, що і він. Симамура навіть обернувся до них, немов вони мали до нього якесь відношення, і його погляд питав: що ж далі? Але він тут же присоромився своєї поведінки, зовсім уже непристойної, так і холодне повітря, що обдало його на платформі, подіяв отрезвляюще. Не дивлячись більше в їх сторону, Симамура перейшов шлях перед паровозом.