Реферат: Стендаль (1783 – 1842)

У 1826 році Стендаль писав свій перший роман – «Арманс»(1827) де зображує сучасну Францію, її «вище світло», дозвільну, обмежену в інтересах, що думає тільки про свої вигоди аристократію. Однак і цей твір Стендаля незважаючи на свої художні вартості, не привернуло увагу читачів.

Те був один із самих важких періодів у житті Стендаля. Політичний стан країни повалило його в зневіру, матеріальне становище дуже важке: робота в англійських журналах припинилася, а книги не давали майже ніякого заробітку. Особисті справи приводили його в розпач. У цей час йому запропонували скласти путівник по Риму. Стендаль з радістю погодився і за короткий термін написав книгу «Прогулянки по Риму» (1829) – у формі розповіді про подорож в Італію невеликої групи французьких туристів.

Враження від сучасного Рима лягли в основу повести Стендаля «Ванина Ванини, чи деякі подробиці щодо останньої венти карбонаріїв, розкритої в Папській області». Повість вийшла у світло в 1829 році.

У тому ж році Стендаль почав писати свій роман «Червоне і чорне», що зробив його ім'я безсмертним. Роман вийшов у світло в листопаду 1830 року з датою «1831». У цей час Стендаля вже не було у Франції.

У середовищі заможної буржуазії панує користь і бажання наслідувати вищих класів, - самобутні і політичні вдачі можна знайти тільки серед народу. Пристрасті можна помітити, тільки коли вони прориваються в якому або вчинку, караному законом. От чому в очах Стендаля «Судова газета» є важливим документом для вивчення сучасного суспільства. Цікавлячу його проблему він знайшов у цій газеті. Так виникло один із кращих творів Стендаля: «Червоне і чорне». У підзаголовку роману коштує «Хроніка XIX століття». Під цим «століттям» варто розуміти період Реставрації, тому що роман був початий і в основному написаний до Липневої революції. Термін «Хроніка» позначає тут правдиве оповідання про суспільство епохи Реставрації.

Чудово характеризував цей роман М. Горький: «Стендаль був першим літератором, що майже на інший день після перемоги буржуазії почав проникливо і яскраво зображувати ознаки неминучості внутрішнього соціального розкладання буржуазії і її тупувату короткозорість».

28 липня 1830 року, у день Липневої революції, Стендаль із захватом побачив на вулицях Парижа триколірний прапор. В історії Франції наступила нова ера: до влади прийшла велика фінансова буржуазія. Стендаль швидко розгадав у новому королі Луи – Пилипі ошуканця і душителя волі, а колишніх лібералів примкнувшим до Липневої монархії, вважав ренегатами. Проте, він став клопотати державній службі і незабаром став консулом Франції в Італії, спершу в Трієст, а потім у Чивита-Веккию, морський порт поблизу з Римом. У цій посаді Стендаль залишався аж до своєї смерті. Велику частину року він проводив у Римі і часто їхав у Париж.

У 1832 році він почав свої мемуари про перебування в Парижеві з 1821 по 1830 рік – «Спогад еготиста», у 1835 – 1836-м – велику автобіографію, доведену тільки до 1800 року – «Життя Анри Брюлара». У 1834 році Стендаль написав кілька глав роману «Люсьен Левен», що також залишився незакінченим. У цей же час він зацікавився випадково знайденими ним старими італійським хроніками, що вирішив обробити в невеликі повісті. Але і цей задум одержав здійснення тільки через кілька років: перша хроніка «Виттория Аккорамбони», з'явилася в 1837 році.

Під час тривалої відпустки в Парижеві Стендаль надрукував «Записки туриста» – книгу об свої подорожі по Франції, а ще через рік вийшов у світло роман «Пармский монастир», у якому відбилося його чудове знання Італії (1839). Це було останнє надруковане їм добуток. Роман, над яким він працював останні годи свого життя, «Ламьель», залишився незакінченим і був виданий через багато років після його смерті.

III Світогляд Стендаля.

Світогляд Стендаля в загальних своїх рисах склалося вже в 1802 –1805 роки, коли він з великим захопленням читав французьких філософів XVIII століття – Гельвеция, Гольбаха, Монтеск'є, а також їх більш-менш послідовних спадкоємців – філософа Дестюта де Траси, творця науки про походження понять, і Кабаниса, лікаря, що доводив, що психічні процеси залежать від процесів фізіологічних.

Стендаль не вірить в існування бога, у релігійні заборони й у загробне життя, відкидає аскетичну мораль і мораль покірності. Він прагне кожне поняття, що зустрічає в житті й у книгах, перевіряти даними досвіду, особистим аналізом. На основі сенсуалістичної філософії він будує і свою етику, вірніше, він запозичає її в Гальвенция. Якщо існує лише одне джерело пізнання – наші відчуття, то варто відкинути всяку мораль, не зв'язану з відчуттям, що не виросло з нього. Бажання слави, заслуженого схвалення інших, на думку Стендаля, - один з найдужчих стимулів поводження людини.

Згодом погляди Стендаля еволюціонували: деяку байдужність до суспільних питань, характерне для нього в епоху Імперії, перемінилося палким інтересом до них. Під впливом політичних подій і ліберальних теорій під час Реставрації Стендаль став думати, що конституційна монархія є неминучим етапом на шляху від деспотизму Імперії до Республіки і т.д. Але попри все те політичні погляди Стендаля залишалися незмінними.

Характерна риса сучасного французького суспільства, думав Стендаль, - лицемірство. У цьому провина уряду. Це воно примушує французів до лицемірства. Ніхто у Франції вже не вірить у догми католицизму, але всякий повинний приймати вид віруючого. Ніхто не співчуває реакційній політиці Бурбонов, але усі повинні її вітати. Зі шкільної лави привчається лицемірити і бачить у цьому єдиний засіб існування і єдину можливість спокійно займатися своєю справою.

Стендаль був жагучим ненависником релігії й особливо духівництва. Влада церкви над розумами йому здавалося найстрашнішою формою деспотизму. У своєму романі «Червоне і чорне» він зобразив духівництво як суспільну силу, що боре на стороні реакції. Він показав, як виховують майбутніх священиків у семінарії, прищеплюючи їм грубо утилітарні й егоїстичні ідеї і всіма способами залучаючи їх на сторону уряду.

Вплив творчості Стендаля на подальше развитие літератури було широке і багато образно. Причина цієї світової слави полягає в тім, що Стендаль з надзвичайним проникненням розкрив основні, ведучі риси сучасності, що роздирають його протиріччя, що борють у ній сили, психологію складного і неспокійного XIX сторіччя, усі ті особливості взаємин людини і суспільства, що були характерні не для однієї тільки Франції.

З глибокою правдивістю, що робить його одним з найбільших реалістів, він показав рух своєї епохи, що звільняється від уз феодалізму, від панування капіталістичної верхівки, що пробивається до ще неясних, але неминуче манливим демократичним ідеалам. З кожним романом зростав розмах його зображень, і суспільні протиріччя з'являлися у великій складності і непримиренності.

Улюблені герої Стендаля не можуть прийняти ті форми життя, що склалися в XIX столітті в результаті революції, приведшей до панування буржуазії. Вони не можуть примириться з тим суспільством, у якому феодальні традиції потворно розрахувалися з «чистоганом, що восторжествував,». Проповідь незалежності думки, енергії, що відкидає безглузді заборони і традиції, героїчного початку, що намагається пробитися до дії у відсталому і грубому середовищі, приховано є присутнім у цьому революційному по своїй природі, захвативающе правдивій творчості.

От чому і тепер, через стільки років після смерті Стендаля, його добутку читають у всіх країнах мільйони людей, яким він допомагає розуміти життя, цінувати правду і бороти за краще майбутнє. От чому і нашим читачем він визнаний як один з найбільших художників XIX століття, внесшим неоціненний внесок у світову літературу.

«Червоне і чорне»

Блискучим намічених творчих установок став роман Стендаля «Червоне і чорне» (1830). У своєму вимислі письменник йшов від самого життя – случаючи із судової хроніки, на який він один раз наштовхнувся, переглядаючи газету; замітка і послужила основою для події канви стендалевской «хроніки XIX століття», як повідомляв підзаголовок книги. Привівши юнака Жюльена Сореля, сина теслі – учорашнього селянина, у вороже зіткнення з хазяїнами життя монархічної Франції, один раз уже сметенной хвилею революції і знову ухитрившейся продовжити свої дні у виді режиму Реставрації, Стендаль створив оповідання, трагедійність якого – трагедійність самої тодішньої історії.

Будинок глави провінційного містечка, семінарія, особняк паризького вельможі – три сходинки кар'єри обдарованого честолюбного простолюдина в «Червоному і чорному» і разом з тим три шари влада імущих.

Мешканці закуткового Верьера, відкіля Сорель родом, поклоняються одному всемогутньому кумирові – грошовому мішку. Нажитися – найчастіше шляхами несправедливими – поспішають усі: від тюремника, що вимогают «на чай», до «батьків міста», що оббирають округу. Відкинувши станову пиху, місцеві дворяни, на зразок пана де Реналя, мера і власника гвоздильного заводу, витягають доходи з джерел, якими колись гидували. А на зміну цим «власникам замків», що суперничають у вульгарності зі справдешніми міщанами, уже йде ділок іншої закваски – спритний безрідний шахрай і продувна бестія Вально, що не гребує тим, щоб обкрадати бідняків з будинку піклування. Царство безсоромних хапуг, що плазують перед королівською владою доти, поки вона підгодовує їхніми подачками, - така наскрізь обуржуазнена провінція в Стендаля.

У семінарії, куди попадає потім Сорель, готуються духовні пастирі цієї череди рвачів. Тут шпигунство вважається доблестю, зречення від самостійної думки – мудрістю, рабська послужливість і бездумна слухняність – вищою доблестю. Обіцяючи своїм учням, порятунок на небесах до того ж ситість на землі, єзуїти готують сліпих у своїй запопадливості служителів церкви, покликаних уселяти повагу до «святості» трону й існуючого жизнеустройства.