Реферат: Проза поза межами західного світу (Японія, Росія, латинська Америка ХХ ст.)

Урок-огляд ставить за мету ознайомити учнів із найбільш резонансними і вагомими здобутками ху­дожньої літератури поза межами західного світу. Доцільно цей урок побудувати у формі лекції з елемен­тами бесіди за таким планом; 1) художні здобутки японської прози XX ст.; 2) «література відлиги» в Росії; 3) латиноамериканська проза XX ст.

1. Художні здобутки японської прози

Ізольована від країн Західної Європи, орієнтована на збереження національно-культурної традиції Японія, починаючи з другої половини XIX ст., все ак­тивніше контактує зі світом ідей західної і слов'янської культур. Шлях, який проходить японська література кінця XIX - XX ст., багато в чому нагадує західний шлях літературного розвитку. В японській прозі також співіснують і змінюють один одного напрями, що є більш або менш близькими аналогами західного нату­ралізму, імпресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму.

Ясунарі Кавабата (1899-1972) був першим з японських письменників, хто отримав у 1968 р. Но­белівську премію за майстерність, яка пристрасно ви­ражає суть японського способу мислення», втілює дух національної культури.

На початку своєї письменницької біографії Каваба­та захоплюється ідеями західного модернізму і разом з іншими письменниками засновує в японській літературі напрям, що отримав назву неосенсуалізм (нагадує західний інтуїтивізм). Водночас не менш активно Кава­бата намагається дотримуватись у своїх творах національної літературної та культурної традиції, ідеї якої у подальшій його творчості стануть домінуючими, найзначнішим твором Кавабати вважається повість «Снігова країна» (1934-1947), в якій у дусі дзен-будди-стської естетики на тлі різних пір року, в чергуванні світу реальності та уявлень, зображені стосунки токійця се­редніх років Сімамури та сільської гейші Комако. Тра­диційна для Кавабати тематика - стосунки між людьми, вічні цінності буття, які розкриваються і в багатьох інших його творах 30-х років. Крім зазначеного вже твору «Снігова країна», це такі повісті, як «Тисяча журавлів» (1951), «Голос гір» (1954), «Давня столиця» (1962). В ос­нову сюжету повісті «Тисяча журавлів» покладений опис чайної церемонії - «тядо», яка є давньою національною традицією японців, що поєднує в собі елементи мисте­цтва і філософії, символізує взаємоповагу і щирість взаємин учасників цього церемоніалу («зустріч за чаєм - це та ж зустріч почуттів», за висловом Кавабати). її учасниками в повісті стають двадцятирічний службо­вець Кікудзі і вродлива дівчина Юкіко, долі яких нама­гається поєднати вчителька чайної церемонії пані Тіка-ко. За словами Кавабати, звернення до одного з найбільш шанованих на його батьківщині національних ритуалів у його повісті мало стати «пересторогою про­ти тієї вульгарності, в яку впадають сучасні чайні цере­монії». Таким чином, письменник хотів висловити своє занепокоєння з приводу того, як його сучасники став­ляться до традицій минулого, які, на думку письменни­ка, є основою духовності нації і запорукою її збережен­ня та процвітання. Цю ж думку підкреслює і винесений у назву повісті символічний образ крилатих журавлів, які зображені на кімоно Юкіко. За уявленнями японців, вони уособлюють надію, добробут і щастя, а в повісті, як пишуть критики, ця символічна деталь свідчить про авторське «звеличення національних традицій».

Ще одним визначним представником нової японської літератури був талановитий прозаїк, драма­тург, філософ і кіносценарист Кобо Абе (1924-1993). Представник модернізму (його творчість співвідносять з екзистенціалізмом) Абе увійшов у літературу на­прикінці 40-х років. Справжній успіх письменникові за­безпечили його повісті та романи, які починають з'яв­лятися з початку 50-х років: «Стіна. Злочин Карума» (1951), «Жінка в пісках» (1962), «Спалена карта» (1967) та інші. Кобо Абе насамперед відомий як неперевершений майстер філософського роману-притчі, в якому тісно переплітаються реальність і фантастика, пробле­ми усього суспільства і окремо взятої людини. У своїх творах Абе намагається звертатися до найгостріших проблем людського буття, взятих у формі їх найгострішого вияву, підкресленого у романах за допомогою фантастики та гротеску. В центрі філософської те­матики творів Абе - проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини в сучасному їй суспільстві. Суспільство постає у романах Абе як гнітю­ча і бездушна сила, байдужа або й ворожа до духовних прагнень людини. Водночас і сама людина, намагаю­чись знайти вихід із в'язниці бездуховного буття, по­трапляє не в очікуване царство свободи, а в пастку власних ілюзій, які, по суті, є продовженням тієї аб­сурдності буття, від якої вона тікає.

Така ситуація змальована в романі Абе «Людина-коробка» (1973). Втеча від суспільства тут відбувається в екзотичний і, на перший погляд, навіть сміховинний спосіб: людина одягає на себе картонну коробку, яка доходить їй до пояса. Здавалося б, звичайне дивацтво, але у філософській площині воно призводить до кар­динальної перебудови всієї психології, всього способу мислення людини-коробки, яка по-новому починає дивитися на світ, новими, вільними від нього, від його абсурду і жорстокості очима. З часом людей-коробок на вулицях міста стає все більше, але інші, «звичайні» люди, їх просто не помічають, вони для них - пусте місце, яким, за великим рахунком, є для них й усе інше їхнє оточення, усі люди, з якими вони спілкуються, підтримують зв'язки, але насправді долі яких їм бай­дужі. Таким чином, метафоричний образ коробки, яку на себе одягає герой, стає тут духовним символом відчуженості людини взагалі. Таким е невтішний висно­вок письменника щодо концепції людського буття. Водночас у романі є й оптимістичний символ. Це ого­лена жінка, що символізує життя в його природній чис­тоті, не спотвореній складними соціальними супереч­ностями. Ця жінка-життя в романі виступає як натяк на ту символічну силу, що здатна врятувати людину від абсурдності її буття за умови, що сама людина знайде в собі сили звернутися до неї за допомогою, вирвати­ся з полону власних життєвих ілюзій.

2. «Література відлиги» в Росії

Значним явищем літературного процесу середини XX ст. стала також і так звана «література відлиги» в Росії— це непідцензурні літературні твори, які виходи­ли за межі канонів офіційної літератури, наслідували кращі традиції російської літератури XIX - початку XX ст. (це був немовби місток, перекинутий від «срібного століття» російської літератури), відрізнялись воле­любним духом і піддавали безкомпромісній критиці не­гативні явища епохи сталінізму. Слово «відлига» щодо культурних і літературних процесів, які відбувались у цей період у СРСР, уперше вжив у 1954 р. письменник Ілля Еренбург, характеризуючи зміни, що наступили по смерті Сталіна в 1953 р. «Відлига» торкнулась більшою або меншою мірою всіх аспектів культурного життя країни, але найбільш яскраво засвідчила себе в поезії кінця 50-60-х років, у яку в цей час приходить ціле сузір'я талановитих поетів, їх називали «дітьми XX З'їзду», поколінням 60-х або просто шестидесятника­ми. До цього покоління належать такі поети, як Роберт Рождественський, Борис Слуцький, Володимир Соко­лов, Олег Чухонцев, Белла Ахмадуліна, Юрій Казаков, Юнна Моріц, Олександр Городницький, Олександр Кушнер та інші, з числа яких найбільш резонансними і яскравими особистостями є Андрій Вознесенський та Євгеній Євтушенко.

Євтушенко писав про А.Вознесенського (нар. в 1933 р.), що той «увірвався в поезію, на відміну від багатьох з нас, відразу - з блискавичністю феєрверку». З перших своїх поетичних збірок «Парабола» (1960) і «Мозаїка» (1960) Вознесенський намагається ствер­дити активну громадянську позицію, пов'язану з без­компромісною критикою моральних та ідеологічних вад сучасного йому суспільства. Цими ж мотивами пронизані і його наступні збірки - «Сорок ліричних відступів з поеми «Трикутна груша» (1962) і «Антисвіти» (1964). У творах 70-80-х років Вознесенський звер­тається до злободенних соціально-політичних проб­лем сучасності, таврує аморальність і бездуховність, закликає до чіткої і войовничої громадянської позиції (збірки «Ахіллесове серце», 1966; «Тінь звука», 1970; «Випусти птаха», 1974; «Вітражних справ майстер», 1976; «Спокуса», 1978; поема «Рів», 1986). У творчому доробку поета є й вірш, присвячений Т.Шевченку («Крізь стрій»). Поезія Вознесенського характери­зується метафоричністю та експресивністю, словес­ною новизною, підкресленою увагою до ритмічного та звукового оформлення.

Дослідник творчості Є. Євтушенка (нар. в 1933 р.) писав про нього: «Як поет, він народжений суспільною ситуацією середини 50-х років. Від цього часу і назавж­ди у його творчість увійдуть публіцистичні, суспіль­но-політичні мотиви. Він буде постійно претендувати на роль виразника справедливих народних уявлень про демократію...» (Є.Сидоров).

Євтушенко ввійшов у поезію численними збірками: «Розвідники прийдешнього» (1952), «Шосе Ен­тузіастів» (1956), «Яблуко» (1960), «Ідуть білі сніги» (1969), «Співаюча дамба» (1972), «Зварювання вибу­хом» (1980), «Майже насамкінець» (1985), поемами «Станція «Зима» (1956), «Казанський університет» (1970), «Мама і нейтронна бомба» (1982), «Фуку» (1985). Поезія Євтушенка, як узагальнює її змістовну суть Є.Сидоров, - «заримована кардіограма серце­биття країни, інколи містифікована неточністю поетич­ного інструмента, не завжди суб'єктивно чесна, щира. Його вірші, буває, втрачають у гармонії, цілісності, ес­тетичній вишуканості, але часто виграють в актуаль­ності, злободенності, атакуючи навально, з ходу». Сам поет також підкреслював, що одним з головних зав­дань сучасної поезії є її високе громадянське покли­кання. Євтушенку належить знаменитий вислів: «Поет в Росії більше, ніж поет». Критики виділяють такі харак­терні риси поетики Євтушенка, як використання де­талі, афористичність, дидактичність і риторичність. Євтушенко - майстер асонансної рими (побудованої на співзвуччі наголошених голосних звуків), яку часто називають «євтушенківською». їх особливо багато у вірші «Бузок» (1957): «за полночь - за плечи»; «неистинно - из дому»; грусть - грубость» і т.д.