Реферат: Проблема молодої людини у суспільстві за твором Стендаля “Червоне і чорне”

Г-жа де Реналь бачила в ньому Робеспьера, але Жюльен не хотів бути Робеспьером. Зразком для нього назавжди залишився Наполеон, якому він хотів наслідувати в усьому. Спрага стати чи Наполеоном Робеспьером була особливістю молоді з бідних родин, що створювала цю епоху. Книговидавців цікавили тільки твору, у яких зображувалися палкі пристрасті, що викликали бурхливі захвати читачів і театральної публіки. «Ці почуття були необхідні молодим людям, що хотіли йти але шляху Бонапарта і Робеспьера».

Характер Жюльена Сореля був намічений ще в 1818 році, коли Стендаль писав перший варіант «Життя Наполеона» характер рішучий, похмурий, що не відволікається ніякою дитячою забавою спершу викликав ненависть усіх маленьких французів, його товаришів по школі, що розуміли його тверду рішучість як вороже відношення до їх марнославства. Наполеон, бідний, маленького росту, до того ж упевнений у тім, що його батьківщину пригноблюють французи, уникав усякого суспільства. Через десяток років характер Наполеона, його любов до самітності і відношення до навколишнього одержали вираження в Жюльєні Сорелі.

Поведінка Жюльєна визначене ідеєю природи, який він хотів наслідувати, але в реставрованій монархії, хоча б і з Хартією, це неможливо, тому приходиться «з вовками вити» і діяти так, як діють інші. Його «війна» із суспільством відбувається приховано, а робити кар'єру, з його погляду— значить підривати це штучне суспільства заради іншого, майбутнього і природного.

Жюльєн Сорель — синтез двох, начебто прямо протилежних, напрямків філософської і політичний 19 століття. З одного боку – раціоналізм у сполученні із сенсуалізмом і утилітаризмом, - необхідна єдність, без якого ні те, ні інше не могло б існувати відповідно до законів логіки. З іншого боку — культ почуття і натуралізм Руссо.

Він живе немов у двох світах — у світі чистої моральності й у світі розумового практицизму. Ці два світи – природи і цивілізації – не заважають один одному, тому що обоє разом вирішують одну задачу, побудувати нову дійсність і знайти для цього вірні шляхи.

Жюльен Сорель прагнув на щастя. Своєю метою він поставив повагу і визнання світського суспільства, що він проникнув завдяки своїй ретельності і талантам. Сходячи по сходам честолюбства і марнославства, він начебто наближався до заповітної мрії, але щастя зазнав він тільки в ті годинник, коли, люблячи г-жу де Реналь, був самим собою.

Це була щаслива зустріч, повна взаємного співчуття і симпатії, без раціоналістичних і класових перешкод і перегородок, зустріч двох людей природи — таких, які повинні бути в суспільстві, створеному за законами природи.

Г-жа де Реналь цілком віддалася своєму почуттю, але домашній учитель діяв інакше — він увесь час думав про своє суспільне становище.

Подвійне світосприймання Жюльєна виявлялося стосовно господарки будинку Реналей,— він образив її, коли вона запропонувала йому кілька луїдорів для покупки білизни і просила не говорити про це чоловіку. Г-жа де Реналь залишається для нього представницею класу багатіїв і тому ворогом, і все його поводження з нею викликано було класовою ворожнечею і повним нерозумінням її натури:

«Тепер полюбити г-жу де Реналь для гордого серця Жюльєна стало чимось зовсім немислимим». Вночі в саду йому приходить у голову заволодіти її рукою — тільки для того, щоб у темряві посміятися над її чоловіком. Він насмілився покласти свою руку поруч з її рукою. І отут його охопив трепет; не усвідомлюючи, що він робить, він обсипав жагучими поцілунками протягнену йому руку,— «але може бути,— додає Стендаль,— вони здавалися жагучими тільки г-жі де Реналь?»

Це «може бути» має подвійний сенс. Сам Жюльєн тепер не розумів, що він почував, і, мабуть, забув про причину, що змусила його ризикувати цими поцілунками. Соціальний зміст його відносин до закоханої жінки зникає, і вступає у свої права давно починалася любов.

Уже піддавшись цьому почуттю, він став міркувати, може бути, краще доглядати за подругою його господарки? Адже сама господарка тому і вибрала його в коханці, що їй зручно тут з ним зустрічатися.

Що ж таке цивілізація? Це те, що заважає природного життя душі. Міркування Жюльєна про те, як він повинний надійти, як відносяться до нього інші, що вони про нього думають, — це всією надуманою, викликаною класовою структурою суспільства, то, що суперечить природі людини і природному сприйняттю дійсності. Діяльність розуму тут суцільна помилка, тому що розум працює в порожнечі, не маючи під собою твердої основи, ні на що не спираючи. Основа раціонального пізнанн-це відчуття безпосереднє, не підготовлене ніякими традиціями, що йде від душі. Розум повинний перевіряти відчуття у всій їхній масі, робити з них правильні висновки і робити висновки в загальних поняттях.

Він проникає в спальню г-жи де Реналь. Відбувається деяке замішання. «І отут у Жюльена вилетіли з голови всі його марнолюбні бредні, і він став просто самим собою. Бути відкинутим такою чарівною жінкою показалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори він кинувся до її ніг і обхопив коліна. А тому що вона продовжувала сварити його... він раптом розридався... любов, що він до себе вселив, і те несподіване враження, яке зробили на нього її принадності, дарували йому перемогу, якої він ніколи не досяг би... своїми незграбними хитростями». Так Жюльєн Сорель з людини цивілізації перетворюється в людину природи, з почуттями природними і, отже, справді суспільними, на яких повинні виникнути закони гуртожитку. І він, ніколи до того не знав любові і ніким, не улюблений, випробував блаженство бути самим собою.

Історія взаємин між плебеєм-завойовником і аристократкою Матильдою, що нехтує безхарактерну світську молодь, безприкладна по оригінальності, точності і тонкості малюнка, по природності, з який зображені почуття і вчинки героїв у самих незвичайних ситуаціях.

Жюльєн без пам'яті був закоханий у Матильду, але ні на хвилину не забував, що вона в ненависному таборі його класових ворогів. Матильда усвідомить своя перевага над навколишнім середовищем і готова на «шаленості», щоб піднестися над нею. Але її романтика - чисто головна. Вона вирішила, що стане урівень зі своїм предком, чиє життя було повно любові і відданості, небезпек і ризику.

Надовго опанувати серцем розумової і норовливої дівчини Жюльєн може лише зломивши її гординю. Для цього треба ховати свою ніжність, заморожувати пристрасть, в розрахунку застосовувати тактику великодосвідченого денді Коразова. Жюльєн насилує себе: знову він повинний не бути самим собою. Нарешті, зарозуміла гордість Матильди надламана. Вона вирішує кинути виклик суспільству і стати женою плебея, упевнена, що тільки він гідний її любові. Але Жюльен, уже не вірячи в сталість Матильди, і тепер змушений відігравати роль. А прикидатися і бути щасливим – неможливо.

Так само як у його відносинах з г-жой Реналь, Жюльен боявся обману і презирства з боку закоханої в нього жінки, а Матильде іноді здавалося, що він веде з нею фальшиву гру. Сумніву виникали часто, «цивілізація» заважала природному розвитку почуттів, і Жюльен побоювався, що Матильда разом із братом і шанувальниками глузують з нього, як над плебеєм, що збунтувався. Матильда відмінно розуміла, що він не вірить їй. «Треба тільки уловити такий момент, коли в нього загоряються очі,— думала вона.—тоді він допоможе мені брехати».

Любов, що починається, зростаюча протягом місяця, прогулянки по саду, блискучі очі Матильди і відверті розмови, мабуть, тривали занадто довго, і любов перетворювалася в ненависть. Залишаючись наодинці із собою, Жюльєн мріяв про помсту. «Так, вона красива,— говорив Жюльєн, блискаючи очима як тигр,— я опаную нею, а потім піду. І горі тому, хто спробує мене затримати!» Так неправильні уявлення, викликані суспільними традиціями і хворим самолюбством, викликали болісні роздуми, ненависть до улюбленої істоти й убивали здорову думку. «Я захоплююся її красою, але боюся її розуму»,—говорить підписаний ім'ям Меріме епіграф до глави за назвою «Влада юної дівчини».

Любов Матильди почалася тому, що Жюльєн став аргументом у її боротьбі проти сучасного суспільства, проти помилкової цивілізації. Він був для неї порятунком від нудьги, від механічного салонного існування, новиною психологічного і філософського плану. Потім він став зразком нової культури, побудованої на іншому початок — природному, особистому і вільному, начебто навіть керівником у пошуках нового життя і мислення. Лицемірство його було відразу зрозуміле як лицемірство, як необхідність для того, щоб сховати справжнє, у моральному відношенні більш зроблене, але для сучасного суспільства неприйнятне світорозуміння. Матильда зрозуміла його як щось родинне, і ця духовна єдність викликала замилування, дійсну, природну, природну любов, що захопила її цілком. Ця любов була вільною. «У мене з Жюльєном,— міркувала Матильда, як завжди, наодинці із собою,— ніяких контрактів, ніяких нотаріусів, що випереджають міщанський обряд. Усі буде героїчним, усі буде надано випадку». А випадок тут розуміється як воля, можливість надходити так, як того вимагає думку, потребу душі, голос природи й істини, без придуманого суспільством насильства.

Вона потай пишається своєю любов'ю, тому що бачить у цьому героїзм: полюбити сина теслі, знайти в ньому щось гідне любові і зневажити думкою світла,— хто б міг зробити таке? І вона протиставляла Жюльєна своїм великосвітським шанувальникам і мучила їхніми образливими порівняннями.

Але це «боротьба із суспільством». Так само як навколишні її виховані люди, вона хоче завоювати увагу, зробити враження і, як це ні дивно, апелювати до думки великосвітської юрби. Оригінальність, який вона домагається явно і таємно, її вчинки, думки і пристрасті, що розпалюються при завоюванні «виняткової істоти, що нехтує всіх інших»,— усе це викликано опором суспільству, бажанням ризикувати, щоб відрізнитися від інших і піднятися до висот, яких нікому не досягти. І це, звичайно, диктат суспільства, а не вимога природи.