Реферат: Німецький романтизм в літературі 19 століття

Німецький романтизм є взагалі надзвичайно багатим і значущим явищем. Йозеф фон Ейхендорф, Людвіґ Уланд, Адельберт Шаміссо, Вільгельм Мюллер залишили глибокий слід у світовій літературі.

Цілою епоху у німецькій і світовій поезії уявляє собою творчість Генріха Гейне . До своєї “Книги пісень” ( 1827 ) поет включив поетичні цикли, які він публікував із 1821 р. – “Страждання юнака”, “Ліричне інтермеццо”, “Повернення на батьківщину”, “Північне море” та ін. Ліричний герой “Книги пісень” є молодим чоловіком то іронічно насмішливим, то романтично захопленим, але які б почуття його не переймали, він завжди зберігає романтичне протиставлення між собою і “цивілізованим” суспільством вірнопідданих німецьких філістерів, яка складається з “гладких чоловіків” і “гладких дам” на “гладенькому паркеті”, і до яких поет звертається у “Мандрах Гарцем” із такими словами: “Я хочу піднятися в гори, і там сміятися над вами”. Якщо ранні німецькі романтики через романтичну теорію знаходили шлях до підняття над матеріальним світом, то Гейне, також, як і Гофман, віртуозно володіючи прийомом романтичної іронії, і не намагається врятуватися від реальності і її жорстоких законів. Гейне порівнював себе з Атлантом, який тримає на своїх плечах усі злигодні світу. Поза жартами і гумором його поезій відчувається жорстока туга за справжнім життям, жадання вирватися за кордони суспільства, яке душило його. Взагалі “Книгу пісень” присвячено невдалому коханню до кузини Амалії, дочки значного гамбургського банкіра, в домі якого вимушений був жити юний Гейне. Звідси й назва збірки, яку поет запозичив в Петрарки ( “Канцоньєре” в перекладі означає “Книга пісень” ) і тим самим приєднався до багатовікової традиції оспівування недосяжної Мадонни. Правда, Мадонна Гейне нагадує ренесансні взірці доволі віддалено. Поет не заперечує – він закохався у досить обмежену і звичайну дівчину, але інших не має. Існує наступна думка: Гейне опустив кохання з небес на натертий паркет гамбургської вітальні, і сам боляче вдарився об цей паркет. Звичайно, кузина Амалія не могла віддано покохати поета, який не мав хисту до комерційних справ. Та й не в дівчині справа. Як писав один із перших рецензентів збірки, відомий письменник Карл Іммерман, зміст ранніх поезій Гейне лише зовнішньо зводиться до любовного переживання: “Але тільки ми поглянемо на справу більш докладніше, ми з’ясуємо, що свідомість поета турбують набагато сильніші мотиви, ніж любовна невдача, і що бідна дівчина, якій він так сердито докоряє, терпить за гріхи інших”. “Книга пісень” давно вже набула значення не тільки німецького, а й світового шедевру, вона підводить підсумок під розвитком німецького романтизму. Іншою визначною книгою молодого Гейне є збірка прози “Дорожні картини” ( 1826 – 1831 ). Гейне був природженим поетом, і коли звертався до прози, залишався поетом у прозі. Гнучкість і розкутість мовлення, ліризм, усі ці завоювання романтизму – від Вакенродера до Гофмана – органічно сприйняв Гейне. Найбільшою популярністю користувалися перша частина книги ( “Мандри Гарцем” ) і друга новела другої частини ( “Ідеї. Книга Лє Гран “). В “Мандрах Гарцем” ліричний герой піднімається ( як в буквальному, так і в переносному смислі ) над мандруючими поряд із ним бюрґерами, які вульгарно і в’юнко екстатують з приводу заходу і сходу сонця у горах, і при цьому ретельно дбають про всі умови туристичного контракту. Вони сприймають горну країну, яку оспівує поет, на рівні туристичного проспекту, і поет без жалю залишає їх далеко позаду. Центральною картиною фраґменту “Ідеї. Книга Лє Гран “ є картина дитячих спогадів поета про перебування війська Наполеону у його рідному Дюссельдорфі у 1806 р. Образ “народного імператора” набуває романтичного ореолу. Хоча Бонапарт виступає скоріш фоном, ніж головним героєм твору. Його проїзд головною алеєю палацового парку показано у піднесено-романтичному ключі ( “дерева у тремтінні схилялися до нього… а зверху, у синьому небі, з’явилася золота зірка” ). Картина появи Наполеону у Дюссельдорфі нагадує євангельську картину народження Христа (благоговіння природи, небесна зірка ), і, безумовно висловлює демократичні настрої молодого поета. Але головним героєм фраґменту є все ж таки не Бонапарт, а простий барабанщик Лє Гран, з яким подружився малий поет, і який вчив хлопця французькій. Першими словами, яким навчив ліричного героя Лє Гран були – “свобода”, “рівність”, “братерство”, і це залишилось в душі Гейне на усе подальше життя. Поета навіть не лякали криваві злочини революції, він виправдовував їх і з задовільненням вчився виконувати на барабані “Червоний марш гільотини”. У 30-х рр. починається новий етап творчості Гейне. У травні 1831 р. він емігрує до Франції, і до кінця життя мешкає в Парижі, де стає духовним посередником між німецьким і французьким суспільством, публікує низку публіцистичних праць ( “До історії релігії і філософії в Німеччині”, “Романтична школа” та ін. ). Гейне був людиною абсолютної свободи, і тому, навіть його вчителі, старші німецькі романтики, не викликали в нього тремтіння. Німецьку класичну філософію він вважав не тільки досягненням духу, а й могутньою руйнівною силою, докоряв Жермені де Сталь, яка у своєму трактаті “Про Німеччину” створила іділичну картину патріархальної і “святої” країни. Книга де Сталь обурювала Гейне усе життя, і пізніше, у “Визнаннях” ( 1854 ) він писав: “вона усюди бачить спіритуалізм, вона вихваляє нашу чесність, нашу добродійність, наш духовний розвиток, вона не бачить наших в’язниць, наших публічних домів, наших казарм…”. Німецька романтична школа відштовхувала Гейне своєю ідеалізацією середньовіччя, пропагандою католицизму. Хоча оцінкам Гейне, безумовно не варто довіряти як абсолюту. Його ставлення до окремих представників німецького романтизму здається занадто полемічним, у захваті заперечення й революційного руйнування поет явно грішив перебільшенням. В Парижі Гейне створює чудову новелу “Флорентійські ночі” ( 1836 ). Романтичне сприйняття Італії ( Гейне взагалі тяжів до романського світу ) чарує витонченою іронією і ліризмом. Поема “Атта Тролль” ( 1843 ) з’явилась в момент демократичного під’єму у Німеччині, який почався у 1840 р. В поемі про життя дресированих тварин Гейне висміює рабство, але підкреслює – сам він не збирається, на відміну від багатьох інших німецьких поетів того часу, зближуватися ані з однією із партій, він віддає перевагу вільній пісні романтизму. Про бажання залишитися поетом Гейне говорив і в публіцистичній праці “Генріх Гейне і Людвіґ Берне” ( 1840 ). Марксистська “Рейнська газета”, хоча й опублікувала декілька розділів “Атта Троллю”, в цілому відгукнулась на позицію Гейне образливо, звинувачуючи його у романтичному суб’єктивізмі. У 1843 р. Гейне після багаторічного розлучення з рідною землею навідується до Німеччини. В результаті з’являється поема “Німеччина. Зимова казка” ( 1844) “Зимова казка” Гейне є, безумовно, сатиричною пародією на прекраснодушні різдвяні твори, які у великій кількості з’являлись в канун свята. Різдвяна казка Гейне примушує читача не милуватися сусальною добротою під ялинкою, а із жахом дивитися на німецьку дійсність, яку поет порівнює із “дантовим адом”. Гейне непримиримо й саркастично ставиться до всіх добродійних німецьких “казок” про нового Барбароссу, взагалі до милування тими сторонами свідомості німецького народу, які провокують сліпе підкорення владі. Гейне знущається, навіть, над ідеєю побудування Кельнського собору і над народними релігійними піснями, якими так милувалися романтики старшого покоління. Ліричного героя супроводжує ліктор із сокирою, який втілює критичну думку й революційне мислення ( ! ). Зустріч ліричного героя із маленькою дівчинкою-жебрачкою на самому в’їзді до Німеччини є символічною. Худенька жебрачка, яка втілює сучасну поету Німеччину співає пісню про загробне воздаяння. Поет пропонує “нову пісню, кращу пісню” про необхідність побудування тут, на землі, не соборів, а гідних для життя простих людей умов, побудування суспільства, в якому “старанні німецькі руки” не будуть працювати на “ледаче пузо”. Але у революційний під’їм Німеччини Гейне не вірить і іронізіє над власною мрією. У 1844 р. Гейне познайомився з Марксом, але дружба продовжувалась недовго. У 1848 р., під час революційних заколотів в Німеччині, владні структури опублікували матеріали, надані французьким урядом, про таємні грошові зв’язки між Гейне і французьким прем’єр-мінистром Гізо. Поет не зміг заперечити силу документів, і діячі « Рейнської газети » розірвали стосунки із ним. Вільнолюбство Гейне не носило чіткого суспільного позначення, воно було, скоріше, антісоціальним. Поета дратував світ німецького бюргерства, який « проковтне » будь якого поета й революціонера. Про це Гейне говорить у поезії « Політичному поету » : « Раб про свободу заспіває під вечер у пиварні… ». На революційні події у Силєзії Гейне відгукнувся поезією « Силезькі ткалі ». Робітники у цьому творі представлені як нерозумна грозова маса. Повтор рефрену « ми ткем » нагадує прокляття і одночасно погрозу майбутньої помсти. Після придушення революційних виступів 1848 р. Гейне зло посміявся над німецьким Міхелєм, який у березні покричав, а потім прокинувся в оточенні 34 государів. Остання поетична збірка Гейне, « Романсеро » ( 1851 ) вражає різноманітністю творів. Вона поєднує в собі пародоксальний збіг « вільних пісень », гострих сатиричних балад і абсолютно ліричних творів. Гейне пішов із життя таким, яким і жив – вільним художником, який не підкорився жодній з існуючих тенденцій.