Реферат: Французький класичний реалізм в літературі

- роман Сервантеса “Дон Кіхот” породив термін “донкіхотство”, роман Флобера “Мадам Боварі” породив термін “боваризм”. “Донкіхотство” й “боваризм” мають загальні риси: обидва ці явища є пов’язаними із відірваністю мрії від реальності. Але Дон Кіхот, не дивлячись на всі свої помилки, викликає у людства глибоку повагу завдяки своїй сліпій вірі у добро. Реальне життя постійно намагається зруйнувати цю віру, але Дон Кіхот обирає шлях добровільного божевілля, і не дивлячись на всі перешкоди, йде своєю дорогою добра, намагаючись змінити життя людей на краще. Мадам Боварі теж існує у світі мрій і відвертається від реального життя. Але всі її мрій є зосередженими на ній самій: от вона на тропічному острові серед екзотичної природи палає палким коханням; а от вона ж у Парижі, у великосвітському салоні, одягнена у дуже дорогу кашемірову сукню блакитного кольору, спілкується із мешканцями Сент-Жерменського передмістя ( аристократичний район у Парижі ); от вона у шотландському котеджі обперлась об перила вишуканим жестом і слухає поетичний шурхіт листя і чекає свого коханого, який, одягнений бездоганно, пішов на полювання. “Красиве кохання” й “високодуховне існування” у свідомості Емми є переплетеними із англійськими мереживами і дорогими лимонами. Цей набір фальшивих красивостей і поєднання непоєднуваного привели до викривленого сприйняття реального світу, який зараз має назву “комплексу боваризму”. “Комплекс боваризму” – річ небезпечна. Він не дає людині можливості бути щасливою, дякувати Богу, за те, що він дав. “Комплекс боваризму” завжди є пов’язаним із егоїстичним спрямуванням особистості, яка вважає себе кращою за інших, і вірить у те, що вона є вартою кращого, ніж має зараз. Подібні люди часто перетворюють життя своїх близьких на нестерпне страждання, роблять їх жертвами свого честолюбства. “Боваризм” є явищем, протилежним християнському погляду на життя, тому і попадає Емма у пастку диявола, стає жертвою лихваря Леру, який цинічно пропонує жінці, все життя якої складалося із служіння “красі” і “духовності”, розплатитися за борг сексом. “Мене можна погубити, але не можна купити”, - розпрямивши спину відповідає Емма і відмовляється від пропозиції. І от тут наступає прозріння. Адже цинік Леру просто назвав речі своїми іменами: у маленькому містечку всі давно знають, чому дружина лікаря так часто їздить до Руану, і давно вже називають речі своїми іменами. Емма розуміє, що все її життя вже давно перетворилося на злиту неправду, що низькопробному життю вона протиставила низькопробні ідеали, не розуміючи їхньої низькопробності. І тому вона йде із життя. Йде хаотично, задихаючись від неправди, від образи, від розчарування. Сцену смерті Емми було сприйнято сучасниками на рівні естетизації безобразного. Публікацію роману вирішено було заборонити. Флобера звинуватили у тому, що він намагався представити французькій публіці твір, який тримав в собі “бездну хтивості” поряд з “бездною неподобства”. Суд відбувся у Парижі. Права Флобера захищав адвокат Сенар. Тому роман, який все ж таки вийшов у світ після юридичної перемоги Флобера, отримав присвячення захиснику Сенару. Процес мав підтекст: деякі читачі зрозуміли, що в образі не вірної дружини Флобер вивів власне розуміння французької історії. Звинувачували його і в надмірно безобразному зображенні образу сліпого жебрака, в якому бачили естетизацію неподобства. Образ каліки, насправді, лякає буквально фізіологічним зображенням потворності. Але в романі Флобера каліка-сліпець набуває символічного значення. Емма зустрічається з ним по дорозі із Руану, коли повертається після зустрічі з черговим коханцем. Сліпець співає народну пісню про дівчинку та її мрію. А потім вже вмираюча Емма почує ту ж саму пісню під вікнами свого будинку і розсміється на смертному ліжку таким страшним сміхом, що перелякає оточуючих. Каліка буде судитися із учнем просвітників аптекарем Оме, який безсоромно обдурить його, пообіцявши вилікувати, але каліка залишиться сліпим. І от що дивно: пронирливий Оме виграє процес, тому що людина, яка підробила результати виборів у демократичній країні, виграє у цій країні будь який процес. Сліпець – це і двійник Емми, і глибоко песимістичний символ, який втілює вічний потяг людства до поліпшення свого життя.

- сірість сучасної Флоберу Франції настільки втомила письменника, що він вирішив поринути у ІІІ ст. до н. е., у час Пунічних війн, коли доживав свої останні часи дивний народ фінікійців. Доживав красиво й пишно, не чекаючи римського розгрому Карфагену. Так виник роман “Саламбо”. Для вірного зображення життя і побуту фінікійців Флоберу прийшлось перечитати більш, ніж 1000 томів спеціальної літератури, і він робив це із насолодою, тому що давно вже не існуючий Карфаген, від якого залишилися тільки видатні твори мистецтва, подобався йому набагато більше, ніж час позитивізму. Роман в плані структури наслідує В.Скотта. Історія давнього світу, історичні особистості виступають лише фоном подій. В центрі стоїть вигадана історія двох молодих коханців: Саламбо, дочки карфагенського аристократа, і Мато, воїна-найманця. Саламбо виступає повною протилежністю Еммі Боварі. Емма не стільки любила, скільки хотіла мати коханця, і чекала такої любові, про яку прочитала у книжках. Саламбо навіть не називає своє почуття до Мато, настільки природним є воно. Саламбо просто вмирає після смерті коханого, втрачаючи сенс життя.

- в романі “Виховання почуттів” Флобер знову повертається до сучасності. І показує духовну спустошеність свого покоління. Фредерік Моро є частково автобіографічним персонажем. Також, як і Флобер, він не може робити кар’єру, забуваючи про мораль. Найяскравішою подією свого життя Фредерік і його товариші вважають той вечір, коли вони зібралися піти до публічного будинку і не змогли зайти усередину будинку. Публічний будинок носив назву “установи Турчанки”. Текст роману поступово підводить до думки: продажна установа Турчанки виступає символом Франції. Тому Фредерік і друзі згадують нібито незначну подію із погордою – вони не схотіли стати постійними відвідувачами сучасної меркантильної Франції.

- “Спокусу святого Антонія” Флобер закінчив писати у 1856 р., але довго не наважувався видати цей твір. Поки у 1872 р. І.Тургенєв не примусив його зробити це. Книгу було сприйнято на рівні скандалу. М.Горький назвав її “ударом у дзвін скептицизму”. Проте антисоціальний, підкреслено естетизований твір був із захопленням зустрітий парнасцями, Теном, Ренаном.

- у 1876 р. Флобер написав повість “Проста душа”. Сам він писав про неї: “ “Проста душа – це не більш, ніж історія непомітної, бідної, селянської дівчини, богомольної і містично настроєної, відданої без усілякої екзальтованості і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господарки, племінника, старця, за яким опікується, потім папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його чучело і, вмираючі, плутає його із святим духом. В цьому немає ніякої іронії, хоча так можна подумати, навпаки – все це дуже сумно в дуже серйозно”. “Просту душу” Флобер створив як пам’ятник Жорж Санд, з якою товаришував і яка постійно заохочувала його створити щось для народу і про народ. Соціально налаштована Жорж Санд не могла примиритися із тим, що художник такого рівня існує тільки у світі форми, стилю, і запобігає будь яких звернень до проблем нерівності, несправедливості, які панують у суспільстві. І Флобер створив повість про виключно добру людину з нерозвинутим розумом, показав сумну історію життя людини із народу. Це його бачення проблеми, на яке він мав право. Флобер не визнавав дидактизму в літературі, яка на його думку повинна бути тільки мистецтвом, тому “Проста душа” не стільки налаштовує суспільство на певне ідею, скільки надає імпресіоністичну картину життя жінки з народу. Але за імпресіоністичністю флоберівських картин проглядає не очікуваний для утопічних соціалістів ( Гюґо, Жорж Санд, Е.Сю ) погляд на природу народу, який страждає тільки від фізичних ( голод, холод ) незручностей, а духовне його життя є настільки обмеженим, що проблеми нерівності взагалі не проникають в його свідомість, і страждає він від них набагато менше, ніж ті, хто за ним турбується.

- останній, незакінчений роман Флобера, “Бювар і Пекюше”, присвячено проблемі, яку письменник ставив ще у “Спокусі святого Антонія”. Це проблема недосконалості людського розуму. “Бювар і Пекюше” присвячено дилетантизму в науці і тим трагічним наслідкам, до яких він може призвести. Ця проблема завжди турбувала Флобера, який, згідно із спогадами Мопассана, розбирався в медицині, математиці, історії на рівні професорів. Із проблемою профанації науки був пов’язаний і образ аптекаря Оме.

- творчість Флобера мала величезний вплив на світову літературу (Тургенєв, Мопассан, брати Гонкури, Чехов, Пруст ).

- … Шарль Бодлер починає ряд “проклятих поетів” у Франції. Пізніше до нього приєднаються Верлен і Рембо. Останній, який взагалі не визнавав ніяких авторитетів і попередників скаже: “Бодлер – король поетів, справжній Бог”. Їх називали “жахливими дітьми”, цих напівбожевільних людей, які лякали сучасну їм Францію антисоціальністю і аморальністю своїх книжок і дивувала світ силою своєї поезії.

- творчість Бодлера не можна розглядати у відриві від діяльності групи “Парнас”. Після революції 1848 р. французький романтизм розділився на “романтизм для людей”, лозунгом якого став принцип, сформульований В.Гюґо: “Мистецтво заради Прогресу”, і “чисте мистецтво” або “Мистецтво заради Мистецтва”. До другого напрямку примикали поети Леконт де Ліль, Теофіль Ґотьє, Жозе-Марія де Ередіа. Вони і створили об’єднання “Парнас” і почали випускати альманах “Сучасний Парнас” (1866, 1871, 1876 ). Сама назва угрупування ( Парнас – гора в Греції, де за легендами жили німфи на чолі із покровителем мистецтв Аполлоном ) говорить про бажання поетів відокремитися від життєвої метушні і від проблем буденності. Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну епосі революції, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від будь яких соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Фундатор “чистого мистецтва”, Теофіль Гот’є, стверджував: “Прекрасним є тільки те, що нікому і нічому не служить; все корисне – потворне”. Його збірка “Емалі й камеї” ( 1852 ) підтверджує цей лозунг. Важко сказати, про що вона; можна тільки ствердити - про щось прекрасне. Поезія "Симфонія у білому мажорі” передає гру півтонів, об’єднує в єдине ціле музику, колір і слово і створює унікальний поетичний живопис. Леконт де Ліль у “Варварських поемах” ( 1878 ) реальну дійсність інакше, як “темне існування” не називав, а земну кулю порівнював із тупим і ненаситним звіром, який кружляє своєю безглуздою орбітою. Леконт де Ліль прославився як письменник-анімаліст. Створювати скульптурні портрети екзотичних тварин ( “Слони” ) йому подобалось набагато більше, ніж мати справи з людьми.