Реферат: Джордж Вашингтон

Джордж Вашингтон стоїть у витоках американської національної історії. Він у значній мірі брав участь у всіх починаннях, що форсували перетворення тринадцяти колоній у союз суверенних республік і потім у першу сучасну федеральну державу. У Віргінії й у Континентальному конгресі він належав до тих, хто рішучим чином виступав проти англійської колоніальної політики. Як головнокомандуючий американськими військами організував і очолював військовий опір, що після восьми років війни привів до незалежності. Переконаний у необхідності сильного центрального уряду, брав участь у 1787 - 88 р. у розробці і прийнятті нової конституції, а на посаді президента створив основи для республіканської федеральної держави, у якому американці змогли знайти свою національну згоду.

Джордж Вашингтон народився 22 лютого 1732 року в родині, уже четверте покоління якої проживало у Віргінії. Його сходження до колоніальної еліти ніяким чином не було визначено, тому що дитинство і юність він провів у скромних умовах, одержав поверхневу шкільну освіту і втратив свого батька Августина, власника тютюнової плантації і землеміра, в одинадцятирічному віці. Його виховував зведений брат Лоуренс, після смерті якого він успадкував у 1752 році маєток Маунт Вернон під Олександрією на ріці Потомак. Внутрішня непевність, що виникла в результаті недоліку формальної освіти і культивованих манер, виявлялася в іноді надмірному прагненні до суспільного визнання і тільки поступово поступилася місцем впевненій манері триматися.

У своєму сусіді лорді Феафексе, що належав до найбільш заможних землевласників Віргінії, Вашингтон знайшов впливового наставника. Феафекс познайомив його зі стилем життя нетитулованого дворянства і підтримував перші кроки на шляху до кар'єри державного землеміра й офіцера.

Вашингтон, здавалося, був створений для кар'єри офіцера, тому що вже незвичайний ріст і фізична сила підкреслювали даний природою авторитет. У званні полковника віргінської міліції він був втягнений у 1754-55 р. на території сьогоднішнього Піттсбурга в перші бої французько-індійської війни.

Відразу ж після відходу з військової служби Вашингтон у січні 1759 року женився на Марті Дендрідж Кастіс, вдові і матері двох дітей, що мала значний стан, а також 150 рабів. Тільки тепер Вашингтон, що тим часом входив у парламент Віргінії, міг бути прилічений до плантаторської аристократії колонії. У наступний час його маєток Маунт Вірної стало одним з неофіційних центрів цього елітарного шару, що високий епос служіння загальному благу з'єднував з такими безтурботними насолодами, як полювання, стрибки, танці і гра в карти. Вашингтон, однак, інтенсивно займався сільським господарством і експериментував з новими методами оброблення землі і племінної роботи. Він розбив свої землі на кілька плантацій, замінив поступово тютюн пшеницею і прагнув до широкого саме забезпеченню. У нього не було своїх дітей, тим дбайливіше він узяв на себе роль батька у вихованні сина і дочки Марти від першого шлюбу.

На світогляд і політичну філософію Вашингтона вплинула англійська опозиційна чи аграрна література початку XVIII століття, особливо Вісконт Болінгбрук, що протиставив метушливій і розбещеній діяльності двору й уряду ідеал патріотичного короля. Не менш приваблювала Вашингтона фігура Катона молодшого, про яке він довідався завдяки п'єсі Джозефа Еддісона і якого вважав сукупністю всіх римських чеснот. Цим зразкам він намагався відповідати в суспільному й особистому житті, аж до класичного стилю мови і виконаної достоїнства жестикуляції і міміки. Самовладання, строгий контроль емоцій і дисципліноване поводження стали його видатними якостями, під якими усе менш проступала первісна спонтанність. Консервативний і розважливий по темпераменту, помірковано релігійний, без глибокого інтересу до теологічних питань, але при цьому постійно готовий до сприйняття нових ідей і думок, він з'єднував чесноти англіканського минулого з прогресивною свідомістю. Цілком у дусі аграрної ідеології розумів Вашингтон англійську імперську політику після 1763 рік, а як спрямовану атаку на "старі права" переселенців, що, якщо їй рішуче не протистояти, приведе до повного усунення колоніального самоврядування. Керівництво в цій боротьбі повинна взяти на себе еліта, нібито одного здатна піднятися заради загального блага вище часток, матеріальних інтересів і яку народ повинний зустрічати з належною повагою. Виходячи з такої принципової точки зору, Вашингтон категорично відхилив британські податкові закони і домагання на суверенітет. У виргинском парламенті й у першому Континентальному конгресі у Філадельфії, де у вересні 1774 року з'явився в повній формі, він одним з перших виступив за збройний опір Англії.

Після боїв під Лексінгтоном і Конкордом у квітні 1775 року Вашингтон був одноголосно обраний другим Континентальним конгресом головнокомандуючим всіх американських збройних сил. Це з'явилося не тільки проявом довіри до його якостей військового керівника, але за цим ховався намір мобілізувати призначенням віргінця Південь для підтримки новоанглійських колоній, що перебували під безпосередньою загрозою. 3 липня 1775 року в Кембриджу, штат Массачусетс, Вашингтон прийняв командування військами, що оточили окупований британцями Бостон. У березні 1776 року удалося звільнити місто, але, відповідно до Декларації незалежності від 4 липня 1776 року, тринадцять американських штатів змушені були випробувати ряд невдач. До 1778 року, коли союз із Францією рішуче зміцнив позиції повсталих, головна заслуга Вашингтона полягала в тому, що він зумів удержати своїх солдатів і уник нищівної поразки в боротьбі проти краще навченої і професійно керованої британської армії. Завдяки тактиці вижидання і затягування і нерегулярним і несподіваним атакам він компенсував первісні помилки і поступово знову взяв ініціативу у свої руки. Повага і любов підлеглих завоював твердою дисципліною і безустанними виступами в інтересах офіцерів і солдата. Він став полюсом спокою в опорі, тому що навіть у найтяжких умовах, як, наприклад, у зимовому таборі Валлей Фордж у 1777-78 р., умів уселити впевненість у перемозі.

Протягом війни найбільшою проблемою Вашингтона було озброєння і постачання армії. Часто він почував себе кинутим Конгресом конфедерацій, заснованим у 1777 році на базі Статей конфедерації, і урядами окремих штатів. Незважаючи на ці розчарування й інтриги, що плелися проти нього в Конгресі, Вашингтон ніколи не змагався за першість цивільного керівництва. Усі політичні питання він надавав Конгресу і приймав важливі військові рішення тільки після докладного обговорення з довіреними людьми, до яких насамперед належали Александер Гамільтон з Нью-Йорка і французький маркіз де Лафайет.

Вашингтон не брав участь у передвиборній боротьбі, а чекав у Маунт Верноні, коли його покличуть співвітчизники. Члени виборної колегії, обрані в штатах на початку січня 1789 року, одноголосно проголосували 4 лютого за Вашингтона як президента. Друге місце по кількості голосів зайняв новоанглієць Джон Адамі, що був обраний віце-президентом. Вашингтон знову коливався, тому що добре усвідомлював усю вагу задачі і побоювався, що його згода може бути трактована як доказ надмірного честолюбства. Зрештою він погодився, помітивши, що вотум довіри народу не залишив йому "практично альтернативи".

Вища мета Вашингтона полягала в тому, щоб забезпечити виживання самоврядування в пронизаному абсолютизмом і деспотією світі, наповнивши життям букви конституції і із самого початку заснувавши нову урядову систему на "щирих принципах". Для цієї мети він хотів цілком використовувати конституційні можливості, надані інститутом президента. Він розумів, що будучи першим, що займає цю посаду, може додати дуже розпливчастій картині президентства чіткі контури і що його рішення установлять масштаби і створять прецеденти.

На відміну від багатьох республіканських теоретиків, що недовіра до урядової влади і, особливо, до централізованої урядовій вважали цінністю самої по собі, Вашингтон бачив у сильному, енергійно діючому федеральному уряді кращу гарантію волі і безпеки громадян. Так, чітко підкреслений Медісоном у газеті федералістів федеративний елемент не подобався йому, тому що під час війни він довідався уряди штатів більш що як заважає фактор. Він поважав їхні конституційні права, але не міг собі представити "поділ влади" з ними. З іншого боку, Вашингтон зрозумів значення революційного принципу суверенітету народу і знав, що може заснувати владу федерального уряду тільки на згоді своїх співвітчизників.

Він розумів президентство як символ національної єдності і як інструмент формування ще не сформованого "американського характерам населення. Стомлюючі поїздки, що він починав як глава держави в перші роки свого перебування на посаді президента в різні частини союзу, служили посиленню національної згоди і завоюванню лояльності громадян стосовно федерального уряду.

При цьому він уміло використовував свою особисту популярність і харизму, щоб наділити інститут президентів міцним авторитетом. Прагнення до республіканського достоїнства визначило суспільний стиль уряду, розроблений їм у Нью-Йорку і з осені 1790 року розроблювальний у Філадельфії.

Щотижневі аудієнції й урочисті обіди, на яких Вашингтон тримався з формальною і трохи манірною серйозністю, повинні були сприяти враженню, що відомство президента утворить політичний і суспільний центр нації. Навіть Марта Вашингтон, що з її природною скромністю мало радості знаходила в репрезентації, повинна був вносити свій внесок регулярними ранковими прийомами і чаюваннями. Хоча ця церемонія була, у порівнянні з етикетом і пишністю європейських дворів, дуже скромної, з'явилися критики, що бичували "президентську помпу" як порушення республіканських удач. Ще більше вони образилися на Вашингтона за те, що він дозволив федералістам організувати для нього офіційне святкування дня народження, і поряд з 4 липня установили друге національне свято 22 лютого. Сам Вашингтон мало додавав значення культу своєї персони; але надав це право своїм прихильникам, тому що приймав їхнє шанування як прояв вірності новому порядку.