Реферат: Англійський романтизм
Коли на горизонті англійської поезії з’явився Байрон, Скотт припинив писати вірші, визнавши що не має ніякого сенсу робити це на фоні того, кого так щедро було наділено поетичним даром від природи. Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найкрупнішою фігурою англійського романтизму. “Поетом погорди” назвав його Пушкін. Красивий, але кривий на одну ногу Байрон, нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв. Його ранні поезії склали збірку “Часи дозвілля” ( 1807 ), в якій студент Кембріджського університету висловив своє ставлення до сучасності ( “Дім батьків, ти прийшов до розору…” ), і продемонстрував, у всякому випадку - на словах, легковажне ставлення до поезії. Можливо поетичний дар вразив сучасників, можливо – зневажливий погляд на людство, але збірка викликала низку негативних рецензій з боку романтиків старшого покоління ( особливо з боку “лейкистів” ). Молодий поет відповів полемічним твором, в якому висловив власне розуміння місця художника у суспільстві. “Англійські барди та шотландські оглядачі” ( 1809 ) є поетичною, сповненою сарказму, сатирою на стан англійської літератури романтичної доби. Споглядальна позиція “лейкистів” здається йому смішною, їхній відрив від реальності – злочинним. Він називає своїми вчителями сатириків ХУІІІ ст. – Свіфта ( якого в Англії вважають божевільним генієм ), Філдінга, декларує власну належність до просвітницького культу Розуму. Хоча творчість Байрона, безумовно, носила романтичний характер, про це свідчить його небажання бачити сучасну йому Англію, в якій його давній і славетний рід відтепер мало що означав. З’явилися нові цінності, головними з яким стали гроші.
“Він був увесь за дійсність”, - говорив друг і біограф Байрона Т.Мур. Але ці слова треба розуміти, враховуючи наступний аспект: за яку дійсність? Байрон не хотів бачити дійсність буденну, метушливу. Його приваблювала дійсність романтична, тим паче, що, на відміну від інших романтиків, які оспівували вигадані замки й вигадані мандри Сходом, Байрон мав власний родовий замок і до Сходу їздив дійсно. Подорож молодого поета до Португалії, Іспанії, острову Мальта, Албанії, Туреччини, Греції сучасники вважали божевіллям. Ніхто не вірив, що лорд повернеться додому. Але він повернувся, уславивши себе штурмом Дарданелл, які, як античний герой Леандр, переплив. Байрон не просто писав вірші, він жив поетично. Про це свідчить і його політична позиція. Успадкувавши місце у Палаті Лордів, поет почав із захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які ламали стани, намагаючись таким чином запобігти скорочення. Парламент роздивлявся законопроект (білль) про впровадження смертної кари для луддитів. Байрон, як у парламенті, так і в поезії, порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах. Щоб увесь світ бачив: в індустріальній Англії машину, яку виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя. У 1828 р. Байрон публікує дві перші пісні “Паломництва Чайльд Гарольда” і отримує шалену популярність. Поему, яка надала життя ліро-епічному жанру, було створено на основу дорожнього щоденника, до якого Байрон вносив свої враження під час подорожі. Вигаданий , розчарований у житті Чайльд Гарольд з’являється на початку твору і бентежить уяву своїм чорним плащем і суто англійським спліном. Але автор незабаром відсуває його убік і починає говорити із читачами від першої особи. Таким чином епічна лінія ( мандри Гарольда ) перехрещується із лінією ліричною (авторські відступи ). В результаті з’являється жанр ліро-епічної поеми. Із 1813 до 1816 Байрон опублікував низку поем-фрагментів, які отримали наймення “східних” ( “Гяур”, “Абідоська наречена”, “Корсар”, “Осада Коринфу”, “Лара”). В них з’являється таке явище, як “байронічний герой”, тісно пов’язаний тим, що має назву “байронізму”. “Байронізм” є явищем неодновимірним. Він втілює жадання абсолютної волі, відштовхується від усього, пов’язаного із традиційним способом життя людства. Герой Байрона кидає виклик традиційній моралі, релігії, і тому “байронізм” нерідко ототожнюють з демонізмом. Це явище привабливе і одночасно жахливе. “Байронізм” приваблює відчайдушною хоробрістю, нехтування будь якою небезпекою, навіть і смертельною, і відштовхує індивідуалізмом. “Ти для себя лишь хочешь воли”, - сказав Пушкін в поемі “Цигани”, і тим виніс вирок цьому явищу. Байрона не дуже поважають на батьківщині. Англійці бачать у цій надзвичайно обдарованій особистості в першу чергу руйнівну силу, жорстоку і небезпечну. Байрон та його герої грають не тільки власним життя, вони приносять в жертву власному “Я” і життя інших людей, перетворюючи існування близьких на нестерпне страждання. Але байронічний герой і сам страждає, він не може знайти собі притулок у середовищі звичайних людей, і назавжди залишається самотнім. Поезія Байрона “Похмура душа” набули значення символу “світової скорботи”. Байрон тужить не тільки через недосконалість сучасного йому світу або через трагічність власної долі. Його туга набуває значення всесвітньої: світ, на його думку, є побудованим несправедливо, тому що побудував його несправедливий Бог. Тому й обирає характерний для Байрона герой Каїн у поводирі не Бога, а Люцифера, який колись був ангелом, але не погодився із абсолютною владою Бога і відважився на бунт ( поетична драма “Каїн” ).
Після публікації “Чайльд Гарольда”, а також низки поезій, Байрон стає кумиром молоді. Навкруги нього гуртуються люди мистецтва і швидко стають жертвами жорстокості і егоїзму поета. Після гучного розлучення з дружиною (однією із найосвіченіших жінок того часу, Анабелою Мілбенк ), яка звинуватила поета у злочинних стосунках із сестрою ( інцест ), Байрон був вимушений назавжди залишити батьківщину. У важкий для поета 1816 р. на його захист неочікувано виступив Вальтер Скотт, який намагався пояснити обуреним англійцям, що поведінка поета уявляє собою “дивний збіг якостей, які мають назву поетичного темпераменту”. У 1816 -1818 рр. Байрон мешкає у Швейцарії, де створює “Станси до Августи”, “Шильонского в’язня”, закінчує “Паломництво Чайльд Гарольда”. У швейцарських Альпах з’являється драматична поема “Манфред”, історична поема “Мазепа”, починається “Дон Жуан”. Поезія пізнього Байрона вражає невимушеністю, природністю, свободним виразом поетичного темпераменту. Читачу здається, що автор просто “дихає віршами” , створюючи їх буквально “на ходу”. Нібито він просто передає власні думки, які від природи народжуються у вигляди поетичних рядків. До кінця життя Байрон переїжджав з однієї країни до іншої. “Хоробрий скрізь знайде батьківщину”, - любив повторювати він. В Італії поет примикає до карбонаріїв, італійських борців за незалежність від Австрії, але його боротьба носить несерйозний, експериментаторський характер. Байрон був і залишився лордом, і, скоріше, грав роль революціонера. У травні 1823 р. Байрон переїхав до Греції, де прийняв участь у повстанні патріотів проти турецького іга. Він щедро фінансував повстання, постачаючи повстанцям зрою, і одночасно писав “Дон Жуана”, який так і залишився недописаним. 19 квітня 1824 р. лорд Байрон помер у місті Міссолонга при нез’ясованих обставинах ( інформація, яку довгий час подавалася у радянських підручниках, і стосувалася героїчної смерті у таборі повстанців зараз не підтверджується ).
Поему “Дон Жуан” можна вважати духовним заповітом Байрона. Її називають поетичною енциклопедією Європи кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Перед читачами проходять історичні події і історичні особистості, і все це – служить фоном для пригод безпорадного Дон Жуана ( Байрон кардинально змінює традиційний образ ). І сам герой ( а він є частково автобіографічним ), і “великі люди”, які зустрічаються на його комічному шляху, не викликають в автора нічого, окрім іронії. Не помилував лорд і знаменитих англійців, через що англійська спільнота відмовила йому у почесному похованні ( у Вестмінстерському абатстві ). Легені поета було поховано у Міссолонга, а тіло у церкві містечка Гекнолл, яке знаходиться на родовій землі поета.
“Англійці можуть думати про Байрона все, що їм заманеться, але іншого такого поета вони не породили”, - сказав Ґете, який осмислив творчу особистість Байрона в “Фаусті” в образі Евфуріона, сина Фауста і Єлени Прекрасної. Евфуріон народився для чистого мистецтва, але не схотів існувати у штучних умовах, поринувши у царство дійсності, яка його вбила. Успіх спадщина Байрона на загальносвітовому рівні є набагато більшим, ніж на батьківщині. Цей поет ненавидів “людське стадо”, виступав проти “рабської покори”, цинічно заперечував всі людські святині, і все одне – він не може не викликати поваги, хоча б через абсолютну відвертість своєї творчості, яка пройшла шлях від пристрасного бунтарства до абсолютно байдужого ставлення до світу через спустошеність душі.
У 1816 р. Байрон у Швейцарії познайомився із Шеллі, і їхня дружба стала літературним фактом. Всі мемуаристи і біографи Шеллі визнають: це була людина неминучої привабливості, яка силою своєї чарівності буквально перетворювала людей на власні речі. Але закінчувалось таке перетворення як правило трагічно. Персі Біші Шеллі походив із знатної і дуже впливової родини. Але аристократичне середовище розірвало з ним будь які зв’язки. Ще навчаючись у школі, майбутній поет отримав репутацію божевільного через блюзнірське ставлення до Бога. Із університету Шеллі виключили через брошуру "Необхідність атеїзму". Після кінцевого розриву з батьками поет вів мандрівне життя, створив щось на подобу власного суспільства, яке складалося головним чином із закоханих у нього дівчат, з однією з яких, дочкою шинкаря, він узяв шлюб. Шеллі вважав себе революціонером, виступав на мітингах робітників, але насправді життя простого народу його цікавило мало. Це був скоріше акт мистецтва. Суттєві наслідки мало знайомство із Вільямом Годвіном, революційно налаштованим романтиком, з дочкою якого, письменницею Мері Годвін, Шеллі узяв новий шлюб. Його колишня дружина, а також сестра Мері Годвін наклали на себе руки. Суд позбавив Шеллі права виховання дітей, англійське суспільство примусило його покинути батьківщину. Молоде подружжя якийсь час блукало Європою, а у 1822 р. після шторму біля берегів Італії було знайдено мертве тіло Персі Біші Шеллі. Яхта залишилась неушкодженою. Його смерть залишилась загадкою. Існує версія, згідно з якою, Шеллі мав таємні стосунки з контрабандистами, які й відправили його в інший світ. Радянське літературознавство увінчало Шеллі пошаною через його революційні переконання, не помічаючи руйнівних тенденцій його творчості. Світ ставиться до поета більш обережно, хоча й визнає його безперечний талант.