Реферат: Англійський класичний реалізм в літературі

Якщо у Франції романтикам і реалістам прийшлося долати суспільну впевненість у тому, що мірилом “доброго смаку” може виступати тільки класицизм, то англійська література ХІХ ст. розвивалися іншим шляхом. Класицизм не був широко розповсюдженим в Англії, і тому класичний реалізм виступив спадкоємцем просвітницького реалізму. Хоча названий вплив у творчості різних художників позначився по різному. Різним був також вплив романтичного мистецтва. Якщо Діккєнс знаходився під сильним впливом , то в творчості Теккерея він позначився набагато менш наявно.

Творчість Джейн Остен стала зв’язуючою ланкою між спадщиною просвітників і новою хвилею реалізму. Вона називала себе ученицею Філдінга, Річарсона, Каупера, С.Джонсона, Стерна. Вона висміювала епігонів сентименталізму ( Маккензі, Шарлоту Сміт ), які замість реального людського почуття зображували у своїх творах слізливі зустрічі і розставання. Новаторський характер романів Остен помітив Скотт, який назвав її “матір’ю сучасного роману” і охарактеризував її основні твори (“Погорда й упередженість” ( 1797 ), “Почуття й чутливість” ( 1795 ), “Менсфільд-парк” ( 1814 ), “Емма” ( 1816 ) ) як твори, “зосереджені навколо повсякденного укладу людського життя і стану сучасного суспільства”. Навкруги всі наслідували романтикам, а зі сторінок романів Остен встає суто англійський світ, в якому немає нічого загадкового, немає фатальних збігів і демонічних пристрастей. Характери її героїнь ( Елізабет Беннет з “Погорди й упередження”, Фанні Прайс з “Месфілд-парку”, Емми Вудхаус з “Емми” ) є, за характеристикою самої письменниці, “такими ні на кого не схожими і такими схожими на інших”. Стосунки між людьми в її романах залежать від грошових відносин і моральних установ, які існують у суспільстві. Остен показувала індивідуальний характер звичайної, нічим зовнішньо не примітної людини. Але монотонна череда будень в її романах не провокує нудьги. Нудьгу перемагає тонка іронія і дотепність автора, які проглядають за намірено об’єктивною манерою оповіді.

Творчість В.Скотта породила цілу “історичну епоху” в англійській літературі. До жанру історичного роману звертаються Діккєнс ( “Барнебі Радж”, “Повість про два міста” ), Ш.Бронте ( “Шерлі” ), Теккерей ( “Генрі Есмонд” ). Наслідуючи Скотта, письменники пов’язують минуле із сучасним. А в їхньому сучасному домінувала проблема робітничого руху і пов’язаного з ним чартизму.

У 1838 р. було опубліковано знамениту хартію, яка поклала початок чартистському руху ( революційній боротьбі пролетарів за поліпшення соціальних умов ). Більшість англійських письменників не підтримували лідерів чартистського руху, вважаючи їх морально брудними людьми, які штовхають неосвічені маси на насильницькі виступи. А насильницькі дії не поліпшують життєвих умов. Вони, скоріше, заганять пролетарів у ще більше глухий кут. Але соціальна обстановка “голодних сорокових” ( часу масових страйків ) не могла не відобразитися у творах письменників. Діккєнс висловив свою позицію однозначно у романі “Барнебі Радж”. Слідом за Шекспіром і Скоттом, він теж є провіденціалістом ( провіденціалізм взагалі є домінуючою ідеєю британської літератури ). В “Барнебі Радж” робітники наважуються на бунт під керівництвом лорда Гордона ( пародія на Байрона і “байронізм” ). Лорд Гордон є байдужим до долі простого народу, його суспільна боротьба нагадує гру підлітка то в піратів, то в революціонерів. Англійські письменники Діккєнс, Теккерей, Гаскелл, Дізраелі, Ш.Бронте, Карлейль ) пропонували інший шлях. Вони були прихильниками соціального миру. Співчуваючі народу, вони шукали шляхи взаємопорозуміння між “нацією багатих” і “нацією бідних”. Про те, що в Англії існують дві різні нації, вперше сказав Бенджамін Дізраелі, лорд Біконсфілд, який із 1868 р. займав посаду прем’єр-міністра. Політик і письменник, за переконаннями консерватор, він у романах “Конінгсбі” (1844 ) і “Сібілла, або Дві нації”(1846) показав: англійці тільки для іноземців є єдиним народом. Насправді народи два: “кокні” ( бідні ) і “істеблішмент” ( багаті ). “Багаті” і “бідні” відрізняються, навіть мовою.

Письменники, які займали активну суспільну позицію, в більшій своїй частині групувалися навколо журналу Діккєнса “Household reading” (“Домашнє читання” ). Символом особливостей світогляду письменників школи Діккєнса ( найбільш яскравим представником якої вважають Елізабет Гаскелл ) є так звана “різдвяна філософія”. Надаючи реалістично вірні, документально точну картини положення робітників, вони вірили, що навіть найлютіший злодій ( а таких було чимало серед підприємців періоду первісного накопичення капіталу ) зможе переродитися під впливом християнського світовідчуття. Вони добивались не революції, а реформ, які б поліпшили стан суспільства. У звісному ступені рух письменників, який очолив Діккєнс, породив жанр “робітничого роману” ( “Шерлі” Ш.Бронте, “Олтон Локк” Кінгслі, “Скрутна година” Діккєнса ). “Робітничій роман” зіграв вельми позитивну роль в процесі врегулювання соціальних проблем. Промисловці все ж таки пішли на реформи, ситуацію було змінено на краще без кровопролиття.

Досить важливе місце в процесі розвитку англійського реалізму займає творчість Шарлоти Бронте. В романах “Джейн Ейр” ( 1847 ) та “Шерлі”(1849) вона підвергла різкій критиці державні установи, показала правдиву картину системи освіти і положення соціально незахищених верств. Романи Ш.Бронте вважають варіаціями автобіографії. Дочка провінційного багатодітного пастора рано зазнала злидні. Її мати, брати і сестри померли від туберкульозу. Пансіон для сиріт поміг отримати освіту і заодно відкрив перед майбутньою письменницею ті приховані жахи британського соціального життя, які не попадали на сторінки преси. Бронте пройшла через захоплення романтизмом, і тому в її реалістичному романі відчувається вплив “мистецтва образів”. Але її герої, завжди є представниками не романтичних верств: гувернантки, вчительки, священики, дрібні підприємці. Якщо в “Джейн Ейр” кохання бідної гувернантки і блискучого ( хоча й сліпого ) графа Рочестера закінчується патетичним і щасливим фіналом, то в романі “Віллет” ( 1853 ) ми бачимо психологічно прадиву картину кохання молодої дівчини. Тобто в творчості Ш.Бронте є наявним шлях від романтизму до реалізму. Джордж Еліот писала: “Сьогодні я спустилася з небес на землю. Читала “Віллет”.

Взагалі англійський класичний реалізм відрізняється зосередженням на проблемах гріху й моралі, несе в собі сильний християнський вплив. Названа особливість є неодмінною рисою вікторіанської епохи, яку названо на честь правління королеви Вікторії ( 1837 – 1901 ). Вікторіанська епоха вважається однією з провідних в історії Англії. Традиційне обличчя країни було сформовано саме тоді, коли після суворого протистояння “голодних сорокових” держава прийшла до соціального компромісу. Починаючи із 30 – 40 рр. англійські романтичні школи починають втрачати домінуючи позиції у мистецтві, а у 50 – 60 рр. реалізм отримує кінцеву перемогу. Хоча романтизм продовжує існування, поступово переходячи у стадію неоромантизму (Керолл, Стівенсон, “Братство прерафаелітів” ). Особливої уваги заслуговує школа “сенсаційного роману” ( Ч.Рід, У.Коллінз ), письменників якої вважають нащадками Діккєнса. Хоча на них, скоріше, мали вплив романтичні школи, а також традиція “ґотичного роману”, що була розповсюдженою в Англії ще наприкінці ХУІІІ ст. Великий майстер детективу Уілкі Коллінз (“Жінка у білому” ( 1860 ), “Місячний камінь” ( 1868 ) ) наповнював свої романи таємничими фігурами й неймовірними пригодами. Але з розвитком дії таємничі події виказують реалістичне підґрунтя. Містичний привід жінки, яка з’являється вночі біля сільського маєтку, виявляється не привідом, а психічно хворою людиною, закатованою насильством поміщика-сусіда. Неймовірні пригоди, які розгортаються в будинку коло моря в романі “Місячний камінь”, викривають жадібність англійських колонізаторів, один з яких викрав камінь з індуїстського храму і потерпів через те від віруючих індусів.

Одночасно із “сенсаційним романом” в англійській літературі з’являється позитивістський напрямок ( Троллоп, Джордж Еліот ). Романтик Натаніель Готорн писав про “Батсершистські Хроніки” Троллопа: “Вони прийшлися мені як раз до смаку – вагомі, тілесні, вигодувані яловичиною і натхнені елем; вони є настільки реальними, наче якийсь велетень відрубав шматок землі і поклав його під скло зі усіма людьми, які займаються собі своїми повсякденними справами і не знають, що їх виставили напоказ. Ці книги є англійськими, як біфштекс”. І хоча в романах позитивістів є відсутніми таємничі фігури, туман, сутінки і лиховісні шаги, їх об’єднує з романістами “сенсаційної школи” відсутність віри у нереальне.

Вікторіанський прагматизм із лихвою компенсує творчість серйозного математика Чарльза Доджсона, який писав під псевдонімом Льюіс Керолл. Його “Аліса в Країні Чудес” ( 1865 ) і “Аліса поза Дзеркалом” ( 1872 ) на перший погляд примикають до романтичної традиції літературної казки. Але це не зовсім так. Фольклорна казка ( і в цьому романтики-казкарі їй наслідували ) ґрунтується на вічних законах буття, які обов’язково повинні залишатися незмінними. Керолл уводить до своїх чудернацьких оповідей нонсенс. Несінитниця набирає змісту, стає важливою частиною образної системи. Березневий заєць і капелюшник, які здавна живуть в англійських прислів’ях ( “скажений, що березневий кролик”, “скажений, що березневий заєць”, “скажений, що капелюшник” ), в романах Керолла приймають участь у традиційному англійському чаюванні. Пригоди маленької Аліси нагадують сон, в якому руйнується традиційний простір і час, звичні закони фізики, і навіть мова починає “божеволіти” ( згадаємо знаменитого Бармаглота ). Але, на відміну від подібних фантазій Кольріджа, де Квінсі або Шеллі, фантастика Керолла не викликає жаху. Автор дивиться на світ весело і добродушно. Природу оригінального світу Керолла дотепно визначив його послідовник Честертон, який говорив, що в творах оксфордського математика англійський розум, який звик до порядку й респектабельності, нібито знаходиться на канікулах.