Реферат: Американський романтизм 19 століття у літературі

Як першовідкривач детективного жанру По виступив в оповідання “Вбивство на вулиці Морг”, “Таємниці Марі Роже”, “Вкрадені листи” ( 1840 – 1849 ). Всі три оповідання об’єднує образ слідчого Дюпена. По запропонував певну модель, яку і досі використовують письменники, які працюють у детективному жанрі. Пізніше Артур Конан Дойл створить свого Шерлока Холмса, Агата Крісті – міс Марпл, Жорж Сіменон – інспектора Мегре. По запропонував шлях інтелектуалізації і естетизації пошукової роботи ( в реальності карний пошук не виглядає таким цікавим і привабливим ). Модель, яку запропонував По, включає наступні елементи: злочин, показання свідків, логіка міркувань слідчого, встановлення особистості злочинця. Умовиводи слідчого є центральним елементом, від їхньої дотепності залежить художня цінність детективу. Злочинець є “замаскованим” так, що підозра на нього падає в останню чергу, тому фінал оповідання завжди є не очікуваним (наприклад, кривавим вбивцею двох жінок на вулиці Морг виявляється… величезна мавпа). Для Дюпена, також, як і для Холмса або Мегре, зайняття слідчого є не рутиною службою, а естетичною насолодою, вони виконують свій обов’язок не заради грошей, а заради пізнання. Детектив завжди ( і це теж відкрив По ) пишеться у лаконічному, сухуватому стилі, який доповнює “залізну логіку” слідчого-артиста.

Генрі Лонгфелло – творець американського національного епосу. “Пісня про Гайавату” ( 1855 ) відкрила європейцям поетичне бачення Америки, “Пісні про рабство” ( 1842 ) підняли аболіціоністський рух, в якому професор Гарвардського університету Лонгфелло приймав активну участь. Лонгфелло був прихильником свободи і демократії, але його творчість є глибоко релігійною. Він стверджує ненасильницькі шляхи досягнення справедливості. “Він призивав людей до любові, миру й братерства”, - стверджував Бунін, який все життя перекладав американського поета.

“Пісню про Гайавату” Лонгфелло створив на основі фольклору індіанців. Він мріяв про єдину американську націю, в якій люди не будуть розділеними, згідно із кольором шкіри, тому індіанські легенди про доброго багатиря Гайавату Лонгфелло вважав американськими національними легендами. Індіанський фольклор сприймався американськими романтиками як одне із джерел розвитку суто американської культури, яка на відміну від британської, об’єднує в собі пісні і легенди не тільки колишніх англійців, шотландців, ірландців, німців, французів і голландців, а і фольклор вихідців із Африки, який нашарувався на культуру корінних мешканців континенту.

Образ Гайавати є історичним. Цей “індіанський Христос” жив у ХУ ст. і був одним із вождів північноамериканських мешканців. Індіанці вважали, що Гайавати походив від богів, був їхнім посланцем, тому у легендах і піснях про Гайавату так багато фантастичних елементів, починаючи від надлюдської фізичної сили боголюдини, і закінчуючи його ж незвичайною мудрістю ( за життя Гайавата встиг зробити стільки винаходжень, що суттєво поліпшив життя свого народу ).

Лонгфелло осмислює фігуру Гайавати у романтичному ключі: індіанський вождь розмовляє з рослинами і тваринами, називає їх своїми “братами і сестрами”. Природа в поемі виконує не просто функцію фону, вона е особливим суспільством, в якому мешкають яскраві особистості - вмілі будівники бобри, запасливі білки, веселі косулі. Мешканці прерій ведуть незалежне існування, спілкуються з людьми за неписаними давніми законами.

В поемі є детально представленим побут індіанських селищ, показано традиційний уклад їхнього життя

Як і усілякий романтик, Лонгфелло модифікує дійсність згідно із власним морально-естетичним ідеалом. Ідеалізованому життю ірокезів повинен прийти кінець, тому що до Америку наближаються кораблі із білими поселенцями. Лонгфелло згадує про криваві розправи з індіанцями, але не це є головним для нього. Головним є заповіт Гайавати, який, відходячи на небо, заповідає своєму народу не чинить опір християнам. Апофеозом прийняття християнства індіанськими племенами завершається поема.

Після перемоги демократичної Півночі над рабовласницьким Півднем президент Авраам Лінкольн потиснув руку письменниці Гаррієт Бічер-Стоу із словами: “Ви - маленька жінка, яка розпочала велику війну”. Роман “Хатина дяді Тома”( 1852 ), який колись так вразив сучасників Бічер-Стоу, зараз вважається дитячим читанням. Але, не дивлячись на це, “Хатина дяді Тома” є великою книгою. “Відміні рабства передувала знаменита книга жінки, пані Бічер-Стоу”, - писав Л.Толстой.

Батько письменниці, був священиком, чоловік – доктором богослов’я. Вона сама була глибоко релігійною людиною, для якої рабство ототожнювалось із пороком і гріхом, і яка все життя з обуренням заперечувала ствердження тих богословів, які виправдовували використання рабської сили біблійними текстами.

Вся сім’я Бічер-Стоу приймала участь в аболіціоністському русі, наряду з Д.Лоуелом, Г.Торо, У.Уітменом. В руслі аболіціоністського руху виник специфічний жанр “повісті раба”, який набув популярності не тільки у США, а і в Європі ( Гюґо, Меріме ). Численні автори “повістей раба” висловлювали протест проти рабства засобами літератури і розділялися при цьому на два табори: представники однієї групи вважали, що після відміни закону про рабство негри зможуть стати повноправними членами американського суспільства, інші схилялися до ідеї повернення колишніх рабів на батьківщину, до Африки. В реальності набули втілення обидва прагнення: частина американських негрів залишилась у США, частина – переселилась до Африки, де створила вільну країну Ліберію.

В “Хатині дяді Тома”, “Проклятому болоті” Бічер-Стоу заперечує ствердження рабовласників про відсутність в негрів гідних людських почуттів ( вони, нібито, є байдужими до власних дітей і не знають подружньої прив’язаності, тому на жінок можна дивитися як на самок, які приносять приплід, і окремих членів родини продавати різним господарям ). В своєму знаменитому романі Бічер-Стоу показує, на які небезпечні випробування може піти чорна жінка заради своєї дитини ( Ліззі ). Легенду про розумову неповноцінність чорного народу письменниця теж спростовує, показуючи прозорливого Сема, мудрість якого могла б зробити честь будь якому політику у Вашингтоні. Раби в романі йдуть різними шляхами: Гарріс ( який не знав, чому він повинен виконувати закони США, адже його не питали, згоден він з ними чи ні ) та його дружина Ліззі втікають до Канади, де ніколи не існувало рабства. Добрий старий Том приймає шлях християнської покори, і поступово його облік набуває рис святого мученика. Том погоджується із усіма наказами своїх численних господарів, окрім одного – він не хоче чинити зло і біль іншим людям. Тому і відмовляється виконувати роль доглядача, не дивлячись на те, що доглядачів гарно годували і надавали їм відносну волю. Його мовчазна відмова оцінюється господарем плантації як бунт. Том приймає жахливу смерть, але тіло для нього не дуже багато означає. Головним є душа. “Над нею ви не маєте влади!” – говорить Том своїм катам.

Бічер-Стоу не ідеалізує рабів. Адже Том став жертвою не тільки білих, а і розбещених чорних, яких умови життя на плантаціях перетворили на догідних до господарів і лютих до інших рабів доглядачів.

Книга мала шалений успіх. В неї було багато прихильників, але не менш - і противників, які вважали, що письменниця перебільшила жорстокість плантаторів, занадто згустила кольори, що насправді чорні живуть набагато краще. У відповідь у 1853 р. Бічер-Стоу випустила книгу “Ключ до хатини дяді Тома”, в якій навела документальний матеріал, який підтверджував страшну правду її книги.

Бічер-Стоу важко вважати великою письменницею. Її книга є занадто мелодраматичною, образи – занадто ідеалізованими. Але, наприклад, Л.Толстий дуже високо цінував “Хатину”, яка, на його думку, передавала “почуття, що витікали із релігійної свідомості”. “Хатина” зіграла велику позитивну соціальну роль, а це було головним для російського письменника, який вважав, що художник повинен в першу чергу служити народу.

Класичний реалізм виник в Америці лише наприкінці ХІХ ст., коли зник фронтір ( кордон засвоєння диких земель ), коли піонери ( а серед них було чимало виключних особистостей ) зникли, а їхні онуки та правнуки перетворились на звичайних буржуа. Саме звичайні американці стануть героями творів Марка Твена, який вважається основоположником американського класичного реалізму.