Реферат: Українська культура в міжнародних відносинах

Українці багато зробили і для нової московської літера­тури. На чолі цієї літератури стояв українець Ф. Прокопо-вич. Так званий класицизм в московську літературу був за­несений з України. Також українці в XVII—XVIII ст. роз­несли по Московщині свої драматичні твори і заснували театри. Так, українці ставили свої п'єси і утворили шкіль­ні театри в Казані, Тобольську, Новгороді, Смоленську.

Навіть поряд із зросійщенням у XVIII ст. український вплив на Москву не зменшився. Вплив цей у XVIII ст. позначився на всім державнім житті.

Українці заклали в Москві Слов'яно-греко-латинську академію на зразок своєї в Києві, і вчителів у цю московську академію протягом усього XVIII ст. набирали з українців.

Про український вплив на Москву професор П.А.Безсонов писав: "ПришельцьІ (малороссьі) заняли здесь самьіе видньїе й влиятельньїе места, от иерархов до управлення консисторий, ... от воспитателей семьи царской до насто-ятелей монастьірей, до ректоров, префектов й учителей йми же прозктированьїх школ..."

Українська держава в кінці XVIII ст. впала перед насту­пом краще мілітарне і економічно зорганізованої Москов­ської держави, але все те, що український народ створив за недовгий час своєї державності, не пропало, а залиши­лось у спадщину наступним поколінням.

XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кор­дон. Багато українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні віяння.

Особливо багатьох прихильників мала медицина як на­ука практична, і кожен залюбки брав медичні підручники, записував усякі рецепти. Особливого значення для поши­рення медичної освіти набув Страсбург, де у XVIII ст. цілий ряд українців закінчили медичний факультет і здобули собі імена, як професори академій та учені. Багато хто з них отримав світську освіту саме в Києво-Могилянській ака­демії.

Пізніше визначні здобутки української культури пов'язані з жовківським художнім осередком. Тут пра­цювали майстри з європейською славою — Юрій Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь Петранович.

Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним вимогам у дворянській культурі.

Українських майстрів за­прошували до Литви, Білорусії, Польщі. Відомими маляра­ми були також М. Петрахович, І. Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та ін.

Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний.

Культурне життя в Україні значно пожвавилося з се­редини XVII ст., досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європей­ським національним культурам, а й викликала їхній подив і захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи на­лагоджуються широкі культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

Згодом, як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження. Шевченко створює твори, якими захоплюються не тільки українці, але і російська інтелігенція.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Марке­вич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універ­сальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літе­ратурного життя. Його творчість стала основою комплекс­ного вивчення зв'язків української та світової культур.

Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водно­час споріднена з новими явищами в європейській літера­турі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад ціка­вого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".

Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович, інші видатні композитори.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбу­валося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російсь­кої, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті — проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ – це і О.Довженко, і М.Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.

Українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів. Культура – завжди залишається важливим моментом у встановленні міжнародних інтеграційних зв’язків.

Використана література

Українська і світова культура. Підручник. – Київ, 2001.

Б.Субтельний. Історія України. – К., 1994.

Енциклопедія українознавства. – К., 1993.