Реферат: Українська культура ХІХ - початок ХХ ст.

План

1. Історичні обставини розвитку української культури.

2. Освіта. Наукові знання. Медицина.

3. Розвиток української мови та літератури.

4. Драматургія і театр. Музика.

5. Образотворче мистецтво та архітектура.

1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Ук­раїні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке проти­стояло колись польсько-католицькій експансії, деградува­ло, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепада­ла й традиційна українська культура західних міст. Книго­друкування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинсь­ка й угорська мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Украї­ну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеоло­гічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: полі­тичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна іден­тичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М. Карамзіна.

На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, на­родність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важли­вою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею націо­нального відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у куль­турне життя нації нової української літературної мови, зас­нованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. По­езія великого співця України будила національно-патріо­тичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя поверну­тися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса "перевернула свідо­мість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений вели­чезний заряд народних морально-етичних і духовних цінно­стей, який дав можливість українському народові вистоя­ти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвива­ється саме як державна нація, послідовно і непохитно утвер­джує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окрес­лені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший мож­на назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошу­ках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням роз­витку всіх видів і форм культури, включенням її у загаль­нослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легаль­но-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з пер­ших місць висувається діяльність київської "Громади".

У громадському житті України початку 60-х років відо­му роль відіграло "хлопоманство", поширене серед сту­дентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив росій­ських офіційних властей.

На чільне місце виходить український осередок у Пе­тербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкува­лися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Ко­стомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право українського народу на віль­ний культурний розвиток, прагнув представити його куль­туру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними захода­ми російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не мо-жет, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на не-го Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низ­ка подібних заборон щодо українських театрів, українсь­кої дитячої літератури, скасування української преси і т.д.

Українська культура в таких умовах виявляла дивовиж­ну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем істо­ричного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шев­ченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.

2. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, зап­роваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове учи­лище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Голов­ну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київсько­го університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення універси­тету — поширювати російську культуру ...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій мо­лоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російсько­мовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Оде­са), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізер­ний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педа­гогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на вихо­вання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.