Реферат: Традиційні види господарської діяльності
Поняття “культура” охоплює як духовні, так і матеріальні цінності, вироблені народом упродовж його історії. До духовної культури належать досягнення в галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо.
Матеріальна культура охоплює всі матеріальні цінності, створені народом. Часом не можна провести чіткої межі між духовними і матеріальними цінностями: скажімо, книги, картини, скульптура чи ювелірні вироби – це водночас пам’ятки і матеріальної, і духовної культури, тому часто вони розглядаються у взаємозв’язку.
Враховуючи багатоплановість і невичерпність теми, доцільно спинитися лише на деяких загальних аспектах української матеріальної культури, починаючи з господарської діяльності, оскільки вона була тим грунтом, на якому формувались основні види матеріальної культури українців. Опис матеріальної культури народу мусить відображати її особливості у таких аспектах:
у діахронії – від найдавніших часів до сьогодення;
у різних етнографічних районах і локальних групах українського населення;
у різних галузях матеріальної культури;
у різних соціальних верствах населення;
у взаємозв’язках з культурою інших народів тощо.
За скіфською легендою трьом синам першого чоловіка Таргітая з неба впали золоті дари: плуг, ярмо, сокира і чаша. Чи були це символічні знаки? Адже знаряддя обробітку грунту – плуг і ярмо – разом з двома іншими – сокира (ремесло), чаша (ритуальний атрибут) – міцно прижилися в народів Подніпров’я. Це засвідчують археологічні знахідки: знаряддя праці, рештки житла, керамічні вироби, будівельні матеріали, залишки майстерень, художні вироби з міді, заліза, золота, срібла, кості й скла.
Хліборобство: рільництво, городництво, садівництво.
Обробіток землі, вирощування хліба – це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають VI-V тисячоліття до н.е., тобто раннього неоліту.
Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами, легендарну Артанію (Оратанію). Звичай “хліба – солі” – свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно.
Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з’являється соха, яка застосовується для обробітку грунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про золотий плуг скіфів, що пов’язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією.
Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати тощо.
Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю; у садах – плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні.
У Лаврентіївському літописі є слова, які говорила княгиня Ольга древлянам: “Всі гради ваші... ділають ниви своя і земле своя” (946). Згадки про рало знаходимо в 964 р., коли в’ятичі повідомляли князя Святослава про те, що вони платять хазарам данину по “шелягу от рала”. Безумовно, традиції землеробства розвивалися в Київській Русі значно раніше, ніж це маємо в писемних згадках. Можна з впевненістю стверджувати, що аграрна культура України має кілька тисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н.е. землеробство вже мало свої традиції вироблені трипільськими племенами. Велику роль в цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори і болота. Звичайно, в дані часи такий розподіл був дещо іншим, проте високо якісність грунту не підлягає сумніву. Багато різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства.
В Україні упродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої вигоди та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати лише досить великі землевласники, малоземельному господарю це було не під силу.
Найдавнішою з відомих систем можна вважати вогнево-вирубну ділянку для посіву готували заздалегідь, рубаючи взимку або восени дерева та кущі, залишали їх на землі, щоб навесні спалити. Далі без оранки сіяли льон або просо, і тільки в наступні роки на цій ниві сіяли зернові культури. Така система була надзвичайно трудомісткою і непродуктивною. Особливого поширення вогнево-виробна система набула в районах Лісостепу.
У степових районах була поширена перелогова або залежна система землеробства, яка також вважається однією з найдавніших. Її особливість полягає в тому, що ланові, який перестає родити, дають час на “залеж”, тобто не засівають його кілька років, поки земля знову набереться сили.
Перехід до трипільної системи землеробства можна вважати великим прогресом. Найбільшого поширення ця система набула за часів Київської Русі. Всі орні землі поділяли на три частини: одну відводили під озимі культури, другу – під ярі, третю – під пар. Ділянка, що була під паром, могла використовуватись як пасовисько для худоби. Наступного року вона засівалась озиминою (житом, пшеницею), а через рік – яровиною. Та ділянка, з якої зібрали ярові, залишалася під пар. Отже, таке чергування полів давало можливість вирощувати різні культури одночасно, а також поліпшувати родючість грунту. Хоча, звичайно, селяни не завжди дотримувалися строгого чергування “озимі-ярі-толока”, бо основним продуктом харчування селянської сім’ї, як правило, залишалося жито.
Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво, городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися на тільки по селах, навіть у густонаселених містах біля кожного будинку був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція трималася досить довго: Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що “овочеві дерева можна знайти маже біля кожного будинку в Києві, а “на Поділлі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники”. Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів – росіян. Так, російський вчений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: “куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки”.
В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, агрус; на півдні – абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам’ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.
На особливу увагу заслуговує дослідження традиційних знарядь обробітку грунту, оскільки без нього уявлення про землеробські традиції наших предків було б неповним. Крім того, знайдені археологами, зібрані етнографами зразки цих знарядь є саме матеріальними, речовими доказами давності хліборобських традицій в Україні. Найдавніша знахідка залізної частини рала (наральник) датується першими століттями нашої ери. Це наральник з поселення черняхівської культури. До появи залізних частин рало виготовлялося з твердих порід дерева, отже, можна гадати, що воно виникло значно раніше. В Сумському краєзнавчому музеї зберігається рало, яке датується другою половиною І тисячоліття н.е. Рало – знаряддя, що не перевертає грунту при оранці, а лише розриває і робить борозну. В Україні існувало багато видів рала, оскільки воно набуло вже за часів Київської Русі функції розлущування землі, поряд з новими, досконалішими знаряддями воно дожило до ХІХ ст.
Панівним знаряддям обробітку грунту поруч із ралом став плуг. Дерев’яний, із залізним лемешем і череслом плуг побутував у Київській Русі, про що є згадка в “Повісті врем’яних літ”: “Пішов Володимир на ляхів і захопив города їхні... цього ж року і в’ятичів переміг, і наклав на них дань від плуга, як і отець його брав” (981). Знахідки заліжної частини плуга (чересла) археологам відомі з VIII ст. Конструкцію найдавніших плугів можна уявити за давніми мініатюрами з літописів (наприклад, Кенізберзький літопис). Орачі віддавали перевагу плугові перед іншими знаряддями, про що може свідчити давня приказка: “Де оре соха, там трава висиха, а де плуг ходить, там і хліб родить”.
Плуг складався з кількох деталей, які у різних етнографічних районах України мали різні назви. “До робочої частини належала підошва (полоз, повзун, плаха), леміш (залізо, плита), полиця (дошка), стовпа (підойма), чересло (ніж, різак). Гряділь (стріла, вал, придолиб) служив для з’єднання робочої частини з передком. Направляли плуг за допомогою двох ручок (чепіг).