Реферат: Традиції народної матеріальної культури

Нарешті, в межах відкритого українського типу двору сформувався ще один різновид забудови — замкнений. Він як певною мірою споруда оборонного характеру побутував їебільшого на етнічному кордоні українського етносу, нібито слугуючи символом його захисту: в Карпатах, де мав назву гражда, або хата у брамах, у правобережному Поліссі — окружний двір, або підварок, у південних районах України — зимівник. Символічно й те, що забудови-фортеці найбільшого поширення здобувають саме у XVII—XVIII ст., тобто в період формування української нації. Адже у той період вони виступали в ролі маркеру, що визначав оригінальність етнічної культури українців і водночас її відмінність від культури інших народів. Усвідомлення ж своєї неповторності, як трактує етнологічна наука, є однією з головних ознак націогенезу та генези національної культури.

Її своєрідність виявлялася також і в характері розміщення хати на подвір'ї. До речі, порядок розташування оселі на садибі зумовлюється не тільки виробничою спрямованістю господарства і не лише особливостями ландшафту чи соціального характеру. Вся система розміщення хати та господарських споруд на українському подвір'ї підкреслювала незалежність, розважливість та грунтовність його господарів, їх певний індивідуалізм увиразнювався наявністю паркану, тину або муру, яким позначали обійстя. Проте висота огорожі була такою, аби можна було спілкуватися із сусідами, опосередковано засвідчуючи товариськість та приязність.

Риси незалежності в етнічному образі українців особливо рельєфно виявлялись у вільній забудові двору та в способі розміщення житла стосовно вулиці. Щодо типового порядку забудови, то він серед українців реалізовувався у такий спосіб: господарські споруди, як правило, розташовувалися по периметру двору, огородженого парканом, вільно, не торкаючись один одного. Ближче до вулиці, в передній частині двору, з переважною орієнтацією вікон на сонце ставили будинок (хату), поблизу нього — «чисті» господарські споруди: комору, повітки, возовні. З другого боку двору за коморою будували льох, погріб, а в глибині двору — споруди для живності: стайні, хлів, повітки, конюшні, кошари, загороди, саж. За господарськими спорудами розміщували город, а далі — леваду з обов'язковою посадкою верби чи акації. На межі городу і левади влаштовували гумно та приміщення для молотьби і зберігання хліба — клуні, половники.

	Традиційна плетена клуня. Південь України.

Етнічної особливості, співзвучної етнопсихологічному складу українців, набував і порядок розміщення житла стосовно вулиці. Наприкінці XVIII ст. склалося два варіанти розташування хати: наближене і глибоке, але в обох випадках — віддалене від вулиці. Українська хата, як правило, розміщувалася в глибині садиби, обрамлялася садком, на відміну від усталених традицій багатьох інших народів, відповідно до яких житловий будинок розташовувався у безпосередній близькості до вулиці або трохи відокремлювався від неї невеличким палісадником.

Українська хата пройшла тривалий і складний шлях розвитку, виявивши глибинну спільність з житлом східнослов'янських, а частково і західнослов'янських народів, коріння якої сягає будівельної традиції як докиївської доби, так і періоду Київської Русі. Проте лише у XVII—XVIII ст. вона набула етнічної виразності, ставши найяскравішим символом української народної культури та ознакою духовності української нації. Образ «білої хати», що стоїть у садочку, квітами повита, неначе дівчина, за висловом Т. Г. Шевченка, став свого роду візитною карткою України, бо втілює не просто довершений зразок народної архітектури, а й цілу систему естетичних засад, народної творчості, навіть образ світоглядних уявлень та людських стосунків. «Біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, — писав Олександр Довженко, — архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без «можна?» і без «увійдіть», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

Саме такий образ житла здобув назву «української хати», хоча генетично він пов'язаний тільки з окремим регіоном України — Середньою Наддніпрянщиною й Полтавщиною. Але оскільки саме тут, на Гетьманщині й Запорізькій Січі, зароджувалися націогенетичні процеси, формувалася національна культура, багато з явищ цієї культури сприймалося як національні символи. І це при тому, що українське житло не було одноманітним: воно виявлялося в кількох варіантах.

За комплексом типологічних ознак українське житло вже у XVIII ст. мало чотири підтипи, кожен з яких, у свою чергу, розподілявся на декілька варіантів. Це — північноукраїнський (або поліський) комплекс, що включав три зональних варіанти, центральноукраїнський (лісостеповий) з п'ятьма варіантами, західноукраїнський також з п'ятьма варіантами і південноукраїнський (або степовий) з чотирма варіантами.

Однією з головних ознак для вирізнення окремих типів або варіантів хати є її планування. «Українська хата» XVII— XVIII ст., найбільш типова для Лівобережної України, здебільшого була трикамерною: хата — сіни — комора. До речі, такий тип хати відомий у цьому регіоні ще в XII—XIII ст., що свідчить на користь спадкоємності народних традицій у галузі житлобудівництва. Щоправда, на той час все ж переважали одно- і двокамерні житла (хата або хата — сіни). У XVIII ст. на Середній Наддніпрянщині були вже трикамерні житла, хоча у багатьох регіонах в основному побутували дво-, а подекуди і однокамерні житла.

Житло, що складалося з однієї хати, ще у XVIII ст. не було рідкістю для Полісся та деяких східних районів, хоча типовим ставало двокамерне житло: тепла хата та холодна комора або сіни. До речі, холодні сіни — характерна ознака житла всіх східних слов'ян, як і неслов'янських народів Східної Європи. Така традиція тривалий час поширювалася і на трикамерні житла, два приміщення з яких не опалювалися, і це виправдано, бо трикамерне житло було колись з житлового помешкання, сіней та комори.

Згодом, у XVII—XVIII ст., воно складалося з двох хат, розділених сіньми або коморою. Такий тип української хати побутував майже до початку XX ст., а пізніше, з посиленням капіталістичних соціально-економічних відносин та впливу міської культури, формувався інший тип багатокамерної української хати різних варіантів: кругла хата, довга хата тощо.

Інтер'єр традиційної української хати. Гуцульщина.

У XVII—XVIII ст. в Україні сформувався і побутував такий тип народного житла, котрий одержав назву український. Він мав єдину основу, що характеризувалася наявністю таких ознак, як абсолютна однотипність інтер'єру хати (розміщення печі в кутку біля входу, а по діагоналі від печі — покуття), паралельне побутування зрубної і каркасної техніки спорудження стін та їх мазання, поширення відкритого типу двору з переважанням вільної забудови, нарешті, оригінальний інтер'єр хати.

Оригінальність внутрішнього планування української хати, як правило, виявлялася через світоглядні уявлення та обряди, пов'язані з окремими предметами: піччю, столом, скринею, лавами, жердками-полицями, символіка яких у етнічній духовній культурі є своєрідною для кожного з етносів. Щодо інтер'єру житла, то він серед українців, білорусів, росіян ще з часів давноруського періоду визначався типологічною єдністю, діставши назву українсько-білоруського типу: внутрішній кут хати займала вариста піч, по діагоналі від неї — червоний кут, у якому розміщувалися ікони, прикрашені рушниками, квітами та зіллям; за бічною стіною печі влаштовувався дерев'яний настил («піл»), поблизу нього — скриня, далі — колиска; вздовж чільної та причілкової стін встановлювали лави, прикрашені веретами, коцами або килимами, біля дверей та понад ними — мисники для посуду, а над вікнами чільної стіни — хлібну полицю.

Українська хата становила найважливіший компонент культури в широкому розумінні цього поняття: і як елемент матеріальної та духовної культури, і як система світоглядних уявлень, виконуючи насамперед оберегові функції. Вона захищала людей не лише від несприятливих природних умов, а й від ворожих темних сил. Тож не випадково, що кожна її деталь, кожна річ і знак мали естетичну та магічну спрямованість.

Естетичний образ хати досягався насамперед через декоративно-художнє оздоблення, що, як правило, виявляло'етнічні ознаки. Скажімо, інтер'єр української хати неодмінно оздоблювався українськими рушниками, доріжками, килимами й коцами та настінним розписом. Причому вишивка рушників, якими прикрашали ікони, картини, вікна та двері, була різною, оскільки мала різну оберегову символіку. Найбільша небезпека, як вважали, йшла від дверей, отже, логічно, що саме вхід до житла особливо ретельно оздоблювали магічними знаками. Вони містились і у відповідній вишивці рушників, якими прикрашали двері, і в хрестиках, наведених крейдою навколо дверей та вікон, і у розвішаних понад дверима хатніми амулетами (підкова, часник, різне зілля).

Особливою чудодійною силою, згідно із світоглядними уявленнями українців, наділявся мак, насамперед видюк — польовий мак — головний оберіг від лиходійства відьом, упирів та бісовської погані. Він, як, до речі, і будь-який елемент оздоблення, поєднував у собі дві якості: як оберіг і як прикраса. Адже мак вважався символом краси. В українських піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя та до голови роду — матері. Порівняння маку з матір'ю є особливо символічним, бо органічно вписується в прадавній культ жінки-матері — охоронниці домашнього вогнища. Цей архаїчний культ досить міцно зберігався серед українців і у XVII— XVIII ст., виявляючись, зокрема, в тому, що саме жінка оздоблювала свою оселю, тоді як серед деяких інших народів (наприклад, росіян) цим займалися спеціальні майстри-чоловіки, принаймні щодо зовнішніх стін будинку.

Українська жінка вносила в прикрашування домівки суто жіноче начало. Воно виявлялося і в техніці оздоблення (його етнічною ознакою був розпис або мазання), і в орнаментації, і в символіці орнаменту — вишивки чи розпису.

Інтер'єрний розпис української хати превалював у тій її частині, де жінка проводила основний свій час — біля печі. Піч в українській хаті була центром і функціонального, і оберегового, і естетичного вираження. Саме її найбільш ретельно оздоблювали — розписували квітами або пташками, що давало уявлення про уподобання господині, її естетичні смаки та символічні знаки: якщо, скажімо, піч була уквітчаною — так звана мальована піч, — це був знак того, що в хаті є дівчина «на порі». Про наявність у домі парубка або дівки на виданні промовляли й інші знаки: червоні квіти або пташки на хвіртці, воротах чи над вікнами.

Великого значення в оздобленні хати надавалося розпису стін, котрі, як правило, білилися, а нерідко й розписувалися, найчастіше рослинним орнаментом, рідше фігурками птахів, тварин, геометричними фігурами, а то й побутовими сюжетами. Використовували мотиви давніх релігійних або суто народних календарних обрядів, причому відтворювали їх фарбами далеко не натуральних кольорів. Останнє свідчило про те, що малювання сприймали не тільки як елемент оздоблення, а й як сакральний акт.

Подібне значення мало й оздоблення зовнішньої частини стін. Вони, на відміну від стін у багатьох інших народів (скажімо, білорусів, росіян), котрі вдавалися здебільшого до різьблення, вибілювалися. Саме через це образ «білої хати» набув етнічної ознаки, що кидалася в очі навіть чужинцям, які мандрували Україною. Українці, писав, наприклад, І. Коль, живуть у чисто утриманих хатах, які тобі усміхаються. Вони не вдовольняються тим, що щотижня їх миють, як це роблять голландці, але ще кожні два тижні їх вибілюють. Тому їхні хати мають білий колір, наче свіжопобілене полотно. «І стояла біла хата під горою, край долини, у вишневому садочку та в калині».

А втім, українська хата не обмежувалася побілкою, вона ще й розписувалася. Найпростішим видом малювання, поширеним у XVIII ст. на Полтавщині, Київщині, Поділлі і частково на Закарпатті, було фарбування стін: фасадні стіни, що, як правило, виходили на південь або схід, фарбувалися у світлі й холодні тони — білий, блакитний, синій або світло-зелений, задні зберігали природний колір глини: призьба підводилася червоною фарбою, як і двері та віконні прорізи, символізуючи очищення вогнем «всяк входящого». Власне, малювання — рослинні й геометричні орнаменти та фігурки птахів і тварин, що побутували майже скрізь в Україні (за винятком північних районів Полісся та деяких районів Харківщини), розміщувалися в різних частинах фасадної стіни, а особливо під дахом, між вікнами та довкола вікон і дверей.

У тому, як їх розташовано, була глибинна символіка, що грунтувалася на магічній цифрі «три» і відповідно на триподільній системі. Усе малювання поділялося на три рівні: перший розпочинався від призьби і доходив до вікон, другий визначався висотою вікон, третій — від вікон до даху. Ця магічна символіка виявлялась і в багатьох інших елементах хати: традиційна українська хата мала триподільне планування, вікна складалися з трьох шибок, житлова кімната мала три вікна, а саме житло складалося з трьох частин: призьби, стін та даху.

Магічна символіка була характерною і для інших видів матеріальної (як і духовної) культури, зокрема для традиційного народного вбрання: адже воно включало такі складові, як взуття, власне одяг і головні убори. Народний одяг українців — яскраве й самобутнє культурне явище, котре не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень.

Разом з тим народний одяг несе в собі національну символіку та найвиразніший знак національної культури. Статусу національного символу український одяг набув у XVII— XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний образ козака Мамая — своєрідного народного героя Запоріжжя з усією символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска — «оселедець», при коні зі збруєю та при шаблі.

Щодо козацького вбрання, то воно являло собою жупан, черкеску, барвисті шаровари, шалевий пояс, шапку-кабардинку та вовняну бурку («вільчуру»). Саме такий тип одягу, генетично пов'язаний із козацтвом, став основою українського чоловічого костюма Запоріжжя, пізніше всієї Середньої Наддніпрянщини, Лівобережжя й східних районів України, а відтак і інших українських регіонів.

Одяг заможного козацтва вирізнявся вишуканістю та деякими типологічними ознаками, запозиченими у польської шляхти. Його комплекс складався з сорочки, виготовленої з тонкого полотна й розшитої шовком, сріблом або золотом, заправленої в широкі сукняні, шовкові чи плисові шаровари яскравого кольору. Поверх цього одягали жупан, підперезаний золототканим персидським або слуцьким поясом, зверху ще й ферезею (шубу), прикрашену дорогоцінною запонкою. В цілому одяг козацької старшини, особливо рельєфно відтворений у гравюрах та іконах XVII—XVIII ст., наближався до одягу феодалів, насамперед польських феодалів.

Проте саме козацький одяг, що формувався спонтанно, до того ж, нерідко вбираючи іншоетнічні компоненти, зокрема тюркські (скажімо, кунтуш — верхній одяг з прорізами для рук та довгими «фальшивими» рукавами), став символом національного українського одягу, а не селянський, котрий нібито має більше прав на такий статус. Адже в етнічній традиційно-побутовій культурі він посідав значне місце і має глибоке етнічне коріння.

Природа цього феномена грунтується на особливостях механізму формування національних стереотипів, зокрема національних символів у матеріальній народній культурі. Останні, як правило, виникають спонтанно, як реакція на неординарну етносоціальну ситуацію, а нею у XVI—XVII ст. було саме козацтво — оригінальне соціально-національне й історичне явище, певний символ і певний етап розвитку української нації. В історичній пам'яті людей воно матеріалізувалося, зокрема, через його атрибути, в тому числі й через вбрання. З етнологічних теорій відомо, що зникнення якогось компонента, як утилітарної речі, зі зміною структури традиційно-побутової сфери, в якій вона колись функціонувала, не означає витіснення із свідомості носіїв культури усталеного стереотипу уявлень, образу, що побутує нерідко значно довше за предмет. Так трапилось і з козацьким одягом.

Складання образу національного українського одягу на козацькій основі полегшувалося й через те, що він у принципових своїх рисах грунтувався на слов'яно-українських традиціях, носієм яких було селянство. Формування цього явища припало на XVI—XVIII ст., час, коли в традиціях розвитку народного одягу з'явилися нові тенденції. По-перше, з комплексу одягу зникли деякі архаїчні елементи: саме до XVI— XVII ст. слід віднести початок витіснення стегнового типу одягу — плахти, дерги (горботки, обгортки) — спідницями; по-друге, значне соціальне розшарування населення позначилося на урізноманітненні й змінах одягу. Воно особливо посилилося з початком XVIII ст., тобто з часу видання Петром І указу про обов'язкове носіння всіма верствами населення (крім духовенства та селян) західноєвропейського, угорського, пізніше німецького вбрання. Кардинальних змін зазнав у цей час і військовий одяг, який також наслідував західноєвропейські зразки: кожному «чину» належав свій одяг. До німецького вбрання переходило дворянство, купецтво, міщанство та частково ремісники; селяни ж сприймали лише деякі елементи європейського одягу, використовуючи, як і колись, традиційний одяг. Більше того, й інші прошарки населення України тривалий час зберігали традиції народного українського одягу особливо стійко в провінції та сільській місцевості.

Український народний одяг, що формувався протягом сторіч і сягає традицій Київської Русі, майже до XIX ст. являв собою складне етнокультурне явище, в якому перепліталися і творчість народу, і його естетичні уподобання, і світоглядні уявлення, і художні традиції. Він був свого роду етносоціальним паспортом, що містив майже всю характеристику його носія, і водночас образом етносу, віддзеркалюючи основні риси його ментальності.

На початку XVIII ст. традиційний одяг українців складався з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання, регіональних типів та зональних варіантів. Обов'язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання. Традиційний одяг розрізнювався ще й за сезонними ознаками, статево-віковими (у цьому плані виділялися комплекси чоловічого та жіночого одягу) й функціональними: існував одяг для повсякденного носіння, а також святковий та обрядовий.

Основу натільного як чоловічого, так і жіночого одягу складала сорочка різних типів: тунікоподібна, з плечовими уставками, з цільнокроєним рукавом та на кокетці. Сорочки слугували також за вихідний вид одягу: чоловічі — з прямим розрізом ворота, жіночі — з поликами. Українські чоловічі сорочки, як правило, заправляли в шаровари, як це було прийнято серед запорізьких козаків та селян Середньої Наддніпрянщини, або домоткані штани (гачі, ногавиці), більш поширені на Прикарпатті.

	Традиційний одяг української дівчини ХІХ ст. Чернігівщина.