Реферат: Сучасні взаємо впливи російської і української культур

У надрукованiй часописом «Дружба народiв» аналiтичнiй статтi доктора фiлософії В. Малахова це питання ставиться руба, без сумнiвних дипломатичних реверансiв:

«...в росiйськiй свiдомостi часто-густо ще дається взнаки схильнiсть мислити спілкування з Україною у вiдповiдності з традицiйним ідеалом соборностi – як форму єднання чи шлях до єдностi. Всупереч цiй схильностi нинiшня ситуацiя вимагає, на мiй погляд, тверезого звiту щодо взаємовiддалення наших двох країн, що вiдбулося – взаємовiддалення, що нинi, боюсь, набуло вже незворотного характеру...

Якими не були б наші суб'єктивнi бажання, основним вектором україно-росiйських вiдносин сьогоднi виступає i ще довго напевно буде виступати розходження, а не зближення. Думаю, до цього слiд ставитися з розумiнням, адже успадковане i актуальне тяжiння до Росiї в усiх пострадянських країнах надзвичайно велике, тому, аби вiдстояти свою самостiйнiсть серйозно, сусiдам Росiї (i над усе Українi) потрiбнi свiдомі постiйнi зусилля вiдштовхування, вiдсторонення вiд неї».

«...консервацiя напівпоглинення «нацiональних республiк» московським центром робить становлення подiбних дiалогiчних взаємин неможливим – а тому i набуває за нинiшнiх умов ретроградного карактеру ( «Дружба народiв», 1998, № 11).

Однак у переважної бiльшостi росiян, а найгiрше, що у переважної бiльшостi росiйської елiти (полiтичної, бiзнесової, вiйськової, наукової, творчої) зберiгається переконання, що Україна це така собi «бунтiвна провiнцiя», що рано чи пiзно повернеться і все буде «як ранiше». Через те демонстративна байдужiсть i нехiть росiян вiдносно української мови i культури сприймаються як норма, мiж iншим, як iронiчне й зневажливе ставлення до них, водночас будь-якi навiть натяки Києва на можливiсть для нього якихось iнших, в iнших районах свiту культурних зацiкавлень, крiм росiйських, викликають дуже ревну i агресивну реакцiю. Не вбачаючи за собою жодних обов'язкiв (на рiвнi елементарної поваги) щодо української культури, росiйськi елiти обтяжують цю культуру сумiвним з точки зору логiки і моралi, права i здорового глузду обов'язком нiколи не виходити з-пiд впливу i контролю “старшої”, росiйської. Особливе обурення викликає природне для українцiв тяжiння до «психологiчної Європи» (за М. Хвильовим). Культурному українству,що нiколи не хворiло на «антиєвропеїзм », «антизахiдництво », усвiдомлюючи в той же час своє унiкальне становище в регiонi Центрально-Схiдної Європи, важко збагнути полум'яно-фанатичний дух протопопа Аввакума i бояринi Морозової, що вiдроджується в сучаснiй Росії (проте вiн там нiколи не згасав у тих чи iнших суспiльних верствах), дух ненавистi, пiдозри i мстивостi щодо Заходу, який перетворився на символ зосередження усiх моральних вад, на абсолютне зло. Будь-яка спiвпраця з ним оголошується дiянням за визначенням зрадницьким i антиросiйським. Дивно, але такi настрої охоплюють не лише давно вiдомi шовiнiстичнi часописи «Наш современник», «Москва», «Молодая гвардiя», але й, здавалося б, лiберальнi, такi як «Новый мир».Ось що пише один з його авторiв: «Бiльш за все наших спiввiтчизникiв (? – I. Л.) мешкає в Українi, народ котрої ми природно вважаємо братнім, слов'янським. Але останнiми роками полiтичнi реалiї в цiй країнi характеризуються дивовижними метаморфозами i часто вiдкрито недружнiми щодо Росiї заявами i дiями; хмiль суверенiтету i незалежностi не зник ще у багатьох українських полiтикiв. Киiв все вiдвертiше орiєнтується на Захiд, демонстративно iгноруючи реальну близькiсть наших культур та інтересів”. (М. Михайлов, “Новый мир”, 1998, №2).

Незважаючи на численнi заяви росiйської сторони про необхiднiсть культурних контактiв з Україною, все зводиться на практицi до завоювання українського культурного ринку, без скiльки-небудь помiтної присутностi України на росiйському. Ясна рiч, що нееквiвалентний обмiн в економiчних стосунках України i Росiї не може не впливати й на обмiн культурний. Неоколонiальний характер росiйсько-українських економiчних зв'язкiв виступає основою всiх iнших зв'язкiв, визначає їхню суть i спрямованiсть. Не лише паперове, але й реальне усамостiйнення України як держави, як нації, як суспiльства i культури змусить переглянути весь комплекс вiдносин з Росiєю з огляду на наявнiсть у них елементу взаємностi i паритетностi. Йдеться не про те, мати чи не мати вiдносини з Росiєю в усiх галузях економiки, полiтики i культури. Необхiднiсть вiдносин з цiєю державою не заперечують навiть найрадикальнiшi українськi полiтичнi сили. Питання в iншому: якими повиннi бути цi вiдносини, аби вони вiдповiдали нацiональним iнтересам не лише Росії, але й України. Адже для неї культурний колонiалiзм є небезпечнiшим вiд усiх iнших його рiзновидiв. I тут своє слово повинна сказати держава, що покликана регулювати процеси культурного обмiну, дбати про належне представництво своєї культури за межами України. Варто сказати, що й значно бiльш усталенi i досвiдченi держави цi питання не кидають напризволяще, розумiючи, що самоплив у цiй галузi може бути вкрай небезпечним, що культурне пiдпорядкування однiєї держави іншою часто буває прологом до пiдпорядкування економiчного, полiтичного i вiйськового, не кажучи вже про можливiсть тотального манiпулювання населенням країни з-за кордону.

На жаль, нинiшне керiвництво України ще не усвiдомило величезну полiтичну роль нацiональної культури як чинника консолiдації суспiльства, його єдностi, вiдпорностi щодо деструктивних впливів. Тому держава самоусувається вiд регуляції культурних процесiв, вiд захисту власного культурного виробника, вiд допомоги йому у його експортних зусиллях i конкурентнiй боротьбi, що й призводить до фактичної капiтуляцiї українського культурного простору над усе перед Росiєю.

Питання культурних взаємин з Росiєю, враховуючи усю непросту iсторiю українсько-росiйських i росiйсько-українських вiдносин, не може не бути державною справою i надзвичайно важливим елементом нацiональної безпеки України. Поки що ж можна констатувати, що програш України на цьому стратегiчно значущому напрямку стає все бiльш загрозливим.

Виправлення ситуації вимагає активних дiй з боку компетентних представникiв наших владних структур, котрi добре розумiють як необхiднiсть контактiв з росiйською культурою, так і необхiднiсть мiнiмiзації неминучих негативних явищ, що пов'язанi зi специфiкою історичного контексту мiжкультурного спiлкування. Ця специфiка полягає, мiж іншим, у вихiднiй нерiвноправностi, непаритетностi цього спiлкування. Як зазначає сучасна дослiдниця: «Вплив росiйської культури на українську є величезним i всеохоплюючим. Не зменшуючи позитивного значення цiєї великої культури, зазначимо лише основнi негативнi наслiдки її впливу на етнiчний розвиток українцiв. Вони виявляються у великих ознаках росiйської аккультурації – масштабнiй втратi рiдної мови українцями, втратi власних українських конфесiйних iнститутiв, глибокому проникненню питомо росiйських етнокультурних зразкiв поведiнки i мислення в побутову культуру i професiйне мистецтво українського народу» (Т. Рудницька).

Таким чином, проблематика сучасного стану взаємовпливiв двох культур має стати предметом ретельного наукового i полiтичного аналiзу з боку тих структур, що визначають стратегiчний внутрiшньо - і зовнiшньополiтичний курс української держави.