Реферат: Співець Київської Русі - Митуса

Ми майже нічого не знаємо про театральне й музичне мистецтво Київської Русі. Особливо про видовища. Наприклад, на фресках Софійського собору в Києві зобрашено акробатів, але немає впевненості в тому, що то давньоруські, а не візантійські артисти. Так само не ясно, візантійський чи руський орган намальовано на одній з тих фресок. Якщо вчені знають, що на Русі XI—XIII ст. існувала історична література (літописи) й твори красного письменства, наприклад «Слово про Ігорів похід», то майже нічого не відомо про співців, оповідачів билин, виконавців дружинних та історичних пісень. Тим ціннішою є коротка розповідь галицького літописця про знаменитого співця Митусу, людину незалежну й горду.

Про цього середньовічного артиста, певно, високого кшталту, ми дізнались лише тому, що його життєвий шлях пересікся з шляхом великого галицько-волинського князя Данила. Волею долі Митуса виявився втягнутим у політичну боротьбу в Галицькому князівстві й став її жертвою, як це звичайно буває з людьми, від політики далекими, найперше — з митцями.

Сталося це на початку 40-х рр. XIII ст., невдовзі по монголо-татарській навалі на Русь, коли Данило Романович готувався вигнати з Галича боярського попихача, чернігівського княжича Ростислава, що самочинно сів на престол, скориставшись з відсутності великого князя.

Данило з братом Васильком спішно зібрали військо й пішли на Галич. Ростислав, тільки-но почувши про наближення війська Романовичів, залишив престол і втік до Угорщини, король якої підтримував його проти Данила. Якийсь час Романовичі переслідували ворога, а потім повернулись додому, щоб «уставити землю», тобто укріпити південні рубежі Галицько-волинського князівства, яким загрожували татари.

Ростислав утік, але бояри, що посадили його в Галичі й всіляко підтримували, залишились. Тоді Данило не міг ще увійти до Галича, бо не вистачало сили. Але він вирішив придушити вогнище боярської опозиції на заході Галицької землі. Одним з оплотів великого боярства завжди був Перемишль. «Гірська країна Перемишльська», як називав її літописець, здавна користувалась певною автономією в складі Галицького князівства. Тому сприяло окраїнне положення, загубленість у горах її центру — града Перемишля. В ті роки у ньому не було князя, зате порядкував церковний володар, галицький єпископ Артемій.

У науковій літературі вже.відзначалося, що церква, яка своєю природою була покликана зміцнювати центральну владу й противитися сутичкам між феодалами, у Галицькому князівстві стояла все ж таки ближче до бояр, ніж до князя, та ще й такого владного й рішучого, як Данило Романович. Єпископ Артемій благословив Ростислава на галицьке княжіння, неначе забувши, що той не мав династичних прав на престол, бо живі й здорові були галицькі «отчичі» Данило й Василько. Характерно, що коли при наближенні раті Романовичів княжич Ростислав побіг до Угорщини, «разом з ним, — іронічно нотує літописець, — тікав Артемій, єпископ галицький, та інші галичани», тобто великі бояри.

Галицький книжник докладно розповів про каральну експедицію, споряджену Данилом до Перемишля. У місті тоді правив за воєводу якийсь Костянтин рязанський, певно, хтось із роду рязанських князів, що служив Ростиславу. «Данило послав двірського (Андрія. — Авт.) до Перемишля проти Костянтина рязанського, присланого від Ростислава, а єпископ перемишльський (Артемій.— Авт.) був у змові з ним. Коли Костянтин почув, що Андрій іде на нього, він утік уночі. Андрій його не застав, але застав єпископа й пограбував його гордих слуг (бояр. — Авт.), роздер їхні боброві колчани і прилобки їхніх шапок з вовчого і барсучого хутра». Літописець помилився: все ж таки єпископа Андрієві не пощастило схопити. Він разом з Ростиславом був на вигнанні в Угорщині. Але єпископське багатство дісталося переможцям.

Перемишльський єпископ, мов справжній князь — а він-таки ним і був, але не світським, а духовним, — мав пишний і багатий двір. Він мав навіть власного співця, що тішив єпископа та його гостей своїм співом. Галицький літописець мовив про це з іронією й не властивою йому злостивістю: «Знаменитого співця Митусу, котрий колись із гордощів не захотів служити князеві Данилу, обдертого й зв'язаного привели (до Андрія). Тобто, як мовив приточник: «Марнославство твого дому загине; бібр і вовк, і барсук будуть з'їдені». Так у притчі було сказано».

Незвична зловтішність галицького літописця пояснюся, гадаємо, тим, що в його очах той Митуса (певно, зменшувальна форма від імені Дмитро) був уособленням федальної руйнівної анархії, боярської та церковної. Адже книжник, висловлюючи ідеї передової частини галицького суспільства, підтримував прагнення Данила до централізації Галицько-волинської Русі.

Не відаємо, чому так сталося, але розповідь Галицько-волинського літопису про Митусу залишилася в давньоруському письменстві єдиною. Це при тому, що люди його професії жили й у інших містах Давньої Русі. Не доводиться тому дивуватись, що існують різні тлумачення процитованих уривків джерела. Відомий український фольклорист та літературознавець М. Максимович у 70-х рр. минулого століття писав: «Згаданий Митуса був знаменитий у свій час церковний співець, що належав до півчих перемишльського владики, але не побажав раніше вступити до півчих князя Данила Романовича». Здається, на таку думку вченого навернула приналежність Митуси до двору церковного владики. Вважаємо її сумнівною.

Ближчим до істини, як нам здається, виявився російський історик Д. Іловайський (1832—1920), котрий заперечив припущення М. Максимовича. Якби той був півчим чи навіть просто світським співаком, навряд чи князь Данило став би добиватися залучення його на службу. Як гадав Д. Іловайський, Митуса належав до придворних поетів, можливо, з числа князівських дружинників. Таких співців князі особливо любили й шанували, намагаючись за будь-яку ціну мати їх при своєму дворі, щоб ті розважали й прославляли їх у піснях. Той явний інтерес, який виявив князь Данило до Митуси, підтверджує цю думку

Київська Русь здавна мала таких придворних поетiв і співців. Згадаймо хоча б Бояна, звеличеного у «Слові про Ігорів похід»:

Боян бо наш віщий
Як хотів кому пісню творити,
Розтікався мислю по дереву,
Сірим вовком по землі,
Сизим орлом попід хмарами.
(Переклад М. Рильського)

Останніми роками дослідники дедалі більше схиляються до думки, що саме «Слово про Ігорів похід» довгий час жило в усній формі, виконуючись співцями на княжих зібраннях і бенкетах.

У написаному літописцем Нестором «Житії Феодосія Печорського» мовиться, що коли той одного разу, на початку 70-х рр. XI ст., завітав до палацу великого князя київського Святослава Ярославича, то побачив артистів, котрі грали й співали, тішачи володаря та його гостей: одні — на. гуслях, інші — на органі. Можливо, такий орган і зображений на одній з фресок Софійського собору в Києві.

Час від часу в літописи та західноєвропейські хроніки потрапляли уривки пісень, створених придворними поетами та співцями. Польський історик XV ст. Ян Длугош переказав уривок пісні, складеної при дворі тестя Данила Галицького — Мстислава. Галицько-волинський літопис відкривається величальною піснею князеві Роману Мстиславичу, виконаною в дусі високих зразків середньовічної поезії. Його сини Данило й Василько мали при своїх дворах таких співців, про що довідуємося зі слів галицького літописця середини XIII ст.

Найімовірніше буде вважати, що Митуса й був таким придворним поетом, співцем великої слави, що підкреслив навіть не прихильний до нього літописець. Напевне, він виконував речитативом власні пісні під акомпанемент гуслів, арфи або лютні — так само, як славнозвісні західноєвропейські трубадури. Спадає на думку образ майже сучасника Митуси — всесвітньо відомого провансальського трубадура Бертрана де Борна (1140—1215), автора й виконавця запальних пісень-сірвент, у яких оспівувались феодальні заколоти й війни, найбільше вихвалялись князі й королі, котрі безупинно воювали — чи то з ворогами, чи то один з одним. Доживши до похилого віку, Бертран де Борн вирішив за краще вмерти від руки ворога, в бою, ніж тихо віддати Богові душу від старості у власному ліжку.

Здебільшого трубадури, особливо ті, що жили при дворах великих сеньйорів, прославляли феодальну анархію, виступали проти централізації держав, свідомо розпалювали чвари між сюзеренами та їхніми васалами. Нищівну характеристику як політикові дала найбільш знаменитому трубадурові, вже згаданому нами Бертрану де Борну, відома дослідниця історії середньовіччя О. Добіаш-Рождественська у 20-х рр. нашого століття: «На наш тверезий розум цей поет справив би враження божевільного... «Ідея» його до крайнощів елементарна. Він хоче одного: щоб навколо нього не припинялось взаємне винищення, поважає лише тих, хто б'ється, й зневажає тих, хто цього не робить». Однак було б помилковим гадати, що подібні до Борна трубадури були чистими й безкорисливими апологетами війни. Вони здебільшого відстоювали власні матеріальні інтереси, будучи володарями замків, міст і сіл, де на них працювали сотні залежних людей. Такі співці тому й розпалювали феодальну анархію, що централізація держави обмежила б їхні апетити й сваволю. О. Добіаш-Рождественська наводить красномовний приклад з життя Бертрана де Борна. Він довго бунтував проти англійського короля Річарда Лев'яче Серце, котрий відібрав у нього замок. Коли ж Річард повернув йому той замок, то де Борн почав оспівувати великодушного короля, «доблесного й відважного, якого ще не було на світі»...

Мабуть, до числа співців феодальної смути належав Митуса. Здається, правий був М. Костомаров, коли вклав до уст «славетного співця» вірші, що висловлювали надії боярських олігархів на занепад князівської влади: