Реферат: Особливості культури Візантії

Наука в середні віки була в основному книжною спра­вою. Вона спиралась, головним чином, на абстрактне мис­лення і лише незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втруча­лася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяли чотири напрямки. Перший — фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму; він об'єдну­вав сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували Грунт для розвитку математичної фізики Нового часу. Другий — вчення про світло: оптика у вузькому розумінні була частиною загальної доктрини — "метафізики світла", що випливало із засад неоплатоніз­му. Третій — наука про живе: цей напрямок охоплював комплекс питань про душу як джерело рослинного, тварин­ного і людського життя, в дусі філософії Арістотеля. Чет­вертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії.

Центрами середньовічної медицини були університети. Лікарі, які викладали в них, часто належали до монаших орденів. Догматичними в медицині вважалися твори лікарів античності Гіппократа та Галена, основні думки яких вив­чалися напам'ять і під час диспутів коментувалися. В уні­верситетах Західної Європи розвивалася схоластична ме­дицина, істиною в науці загалом було те, що написане, а не досліджене. Через це в західноєвропейській медицині по­ряд із засобами, здобутими практикою, часто використо­вувались і такі, застосування яких випливало із вказівок алхімії чи астрології.

Для медицини середніх віків характерні складні лікарські прописи. Фармакологія була безпосередньо зв'язана з алхі­мією. Число інгредієнтів в одному рецепті доходило до де­кількох десятків. Особливе місце серед ліків займали про-тиотруйні засоби: так званий теріак (в основному — зміїне м'ясо), а також мітридат (опал). Теріак вважався також за­собом проти всіх внутрішніх захворювань. Ці засоби були дуже дорогими, їх виготовлення відбувалося публічно, з великою урочистістю і в присутності представників влади.

Розтин трупів, який міг сприяти розширенню медичних знань, суворо заборонявся. Лише час від часу окремим уні­верситетам дозволялося робити такі розтини, але це регу­лювалося законом і траплялося так, що протягом року роз­тинали лише один труп (або й навіть один за п'ять років). Так, у Віденському університеті за 94 роки (з 1404 по 1498 рр.) було препаровано лише 9 трупів. У 1316р. Мон-діно де Луччі склав підручник з анатомії, проте обмежені можливості анатомічних досліджень призвели до того, що книга являла в основному не зовсім досконалий переклад твору Галена. Та ця обставина не перешкодила викорис­товувати підручник при вивченні анатомії протягом двох століть.

Середні віки на Заході і Сході характеризуються таким явищем, яке не було відоме стародавньому світові, як епі­демії. Середньовічні пандемії часто називали загальним терміном — мор (дослівно "чума"). Проте, судячи з описів, які збереглися, мором називали різні захворювання: чуму, тиф, віспу, дизентерію та ін.

Широке розповсюдження прокази (під цією назвою розумілася низка шкірних захворювань, зокрема і сифіліс) спонукало до створення ордена св. Лазаря. Звідси і назва закладів для прокажених — лазарети. Для боротьби з про­казою були прийняті й інші заходи, зокрема: хворі носили роги, дзвінки, які служили сигналом для здорових, також біля міських воріт вартові перевіряли перехожих, затриму­ючи підозрілих на ці хвороби. Для боротьби з епідеміями в торгових містах створюються карантини (дослівно — со-рокаденки), де проходили ізоляцію екіпажі суден, а також вводяться посади міських лікарів, які виконували головним чином наглядацькі протиепідемічні функції. Стаціонарні лікувальні заклади виникають у VI—VII ст. здебільшого при монастирях (богодільні). Монахи лікували в основному травами і молитвами, хоча траплялись серед них і талано­виті лікарі.

Серед галузей практичної медицини в зв'язку із багато-численними війнами розвиток одержала хірургія, якою займалися не стільки вчені-лікарі, як костоправи і ци­рульники.

Найвідомішим хірургом XVI ст. був француз Амбруаз Паре, який також вийшов із військових цирульників.

Незважаючи на різноманітні заборони і перешкоди, які існували на шляху розвитку науки в середні віки, медици­на досягла певного рівня, що було зумовлено потребами суспільного розвитку.

4. Література XII—XIII ст. мала переважно викриваль­не спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.

У XI—XII ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала "Пісня про Роланда", у якій підступній зраді протиставляється патріо­тична вірність. Задля свого сеньйора головний герой гото­вий витерпіти великі страждання і, навіть, віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є "Пісня про Нібелунгів", у якій розповідається про заги­бель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 р., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Мораль­но-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та не­гідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ займав центральне місце у творчості тру­бадурів — провансальських поетів, серед яких були і ли­царі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, треба підкреслити його стильові особливості, які дістали найбільший прояв у церковній архітектурі і скульптурі. З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, розташованого на узвишші. Все, разом узяте, повинно демонструвати цер­ковну могутність, велич духовного кліру і породжувати в людині усвідомлення власного безсилля і нікчемності.

У другій половині XII ст. на Заході, перш за все у пів­нічній Франції, народжується інший архітектурний стиль — готичний. Для готики характерне устремління споруди вго­ру за рахунок гострих стрілчастих шпилів, у стінах — ве­личезні вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом (вітражами). Численні гостроконусні арки, багатство скуль­птур, пишних оздоб — усе це надавало готичним соборам (Кафедральний у Львові, собори в Ам'єні, Парижі, Кельні) динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.

Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскра­вому спалахові людського генія в часи Відродження і Ре­формації.