Реферат: Культурний процес за радянської влади

2. Експеримент і новаторство поширилися також і в освіті. Поставивши за мету збудувати новий соціально-економіч­ний устрій, радянський уряд сприяв створенню нових ти­пів шкіл і підходів у викладанні, що прискорили б розрив із "буржуазним минулим". Радянські педагоги обстоюва­ли необхідність пов'язувати освіту з прищепленням людині комуністичних цінностей та ідеології. Тому згодом у шко­лах було запроваджено програми, в яких особливе значен­ня надавалося поєднанню праці й навчання, колективно­му навчанню і технічній освіті. Водночас до другорядних було віднесено класичні та гуманітарні дисципліни й цілком заборонено вивчення основ релігії.

Хоча цінність деяких із цих експериментів може бути по­ставлена під сумнів, але те, що урядові вдалося зробити освіту доступнішою, ніж будь-коли, стало очевидним. Зав­дяки цьому вже між 1923 і 1927 рр. чисельність школярів в Україні підскочила з 1,4 млн до 2,1 млн. Відповідно рівень письменності за ці ж роки виріс із 24 до 57 %.

Рушійною силою українізації системи освіти був Микола Скрипник — голова комісаріату освіти з 1927 по 1933рр. Працюючи з майже одержимою заповзятістю, він домігся того, що в кульмінаційному для українізації 1929р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчальних зак­ладів вели навчання винятково українською мовою. 97 % українських дітей навчалися рідною мовою.

Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба підштовхнула М. Скрипника до спроби запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозвіл Мос­кви — можливо, лякала висока національна свідомість га­личан і стала фатальною для самого ініціатора.

Великих змін зазнала також вища освіта. Університети було реорганізовано в численні інститути народної освіти медич­ного, фізичного, технічного, педагогічного профілю, які готу­вали спеціалістів для керівництва робітничою силою. Хоч за навчання в більшості цих інститутів треба було платити, дітей робітників і селян від оплати звільняли. З 30—40 тис. студентів, котрі навчалися в інститутах України наприкінці 1920-х років, близько 53 % складали українці, 20 % — росіяни і 22 % — євреї.

1920-ті роки стали періодом відродження науки і особ­ливо українознавства, який за масштабами можна порівня­ти з літературним Ренесансом. Прагнучи продемонструва­ти свою прогресивність, більшовики сприяли розвитку науки. У 1919 р. вони не тільки кооптували створену в Києві урядом Скоропадського Академію наук, а й навіть оголо­сили її своїм дітищем. Протягом наступних років Акаде­мія з її філіями збагатилася новими дослідницькими осе­редками. Вчені дістали відносну свободу для проведення досліджень, публікації своїх поглядів і підтримання кон­тактів із зарубіжними колегами, якщо їхні ідеї не являли відкритої загрози радянському ладові.

Незважаючи на те, що більшість видатних вчених Ук­раїни не належали до більшовиків, а деякі навіть відкрито підтримували український націоналізм, радянський уряд не мав іншого вибору, як сформувати з них серцевину Ака­демії.

Першим президентом Академії став славетний вчений Володимир Вернадський. Однак своїм розвитком Академія значною мірою завдячувала й невтомним зусиллям її віце-президента Сергія Єфремова і вченого секретаря Агатангела Кримського. До 1924р. в Академії налічувалося 37 нових членів і близько 400 членів-кореспондентів. Із трьох її секцій — історико-філологічної, фізико-математичної та суспільно-економічної — найдинамічнішою була перша секція, в якій провідна роль належала Михайлу Грушевському. Ця секція видавала часопис "Україна", що став справжнім рупором українознавчих студій. До видатних членів цієї секції належали, крім Грушевського, історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблін, Йосип Гермайзе, літературознавці Сергій Єфремов та Во­лодимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, мистецтвозна­вець Олексій Новицький і східнознавець Агатангел Кримсь­кий.

У суспільно-економічній секції цінну працю з історії українського права написав Микола Василенко і першим дослідником економічної географії України став Костян­тин Воблий.

Фізико-математична секція була представлена вченими із світовими іменами. Серед них — математик Дмитро Гра­ве, фізик Микола Крилов, хіміки Лев Писаржевський та Володимир Кістяківський. Академія була хоч і великим, проте не єдиним осередком науки в Україні. Два її члени-історики — Багалій і Слабченко — заснували дослідницькі центри у Харкові та Одесі. Такі ж центри було відкрито й у менших містах, зокрема Полтаві, Чернігові та Дніпропет­ровську.

3. На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закін­чився "розстріляним відродженням".

Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр". Державний дра­матичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривець-кий, виховані на традиціях Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка.

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Лю­бов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з по­бутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі "Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр "Бе­резіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модер­ну до класичного західноєвропейського й українського ре­пертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об'єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), пси­хологічному ("Чорна Пантера і Білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народного гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпре­сіоністському ("Йола" Є. Жулавського). Етапною у твор­чості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка.

У 1926—1933 рр. театр "Березіль" працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модер­нізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу.

У 1934 р. театр "Березіль" переіменовано в театр ім.Т.Г.Шевченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша, як і багатьох представників творчої інтелігенції України, склалася тра­гічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 р. у Соловецькому таборі особливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.

У цей період значного розвитку набуває український кінематограф. Величезний вклад у розвиток кінематогра­фу здійснив Олександр Довженко такими фільмами, як "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

4. Різноманітність стилів і напрямів була властива і образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Ма-невич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл.

Авангардне мистецтво представляли Олександр Богома-зов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богома-зов — художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мис­тецтва. К. Малевич — один із основоположників супрема­тизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних дже­релах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризу­вав як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з на­родним мистецтвом.

Новаторські пошуки властиві творчості Петра Холодно­го, який послідовно розробляв принципи сучасного україн­ського стилю в монументальному мистецтві, вбачаючи цей стиль у новому переосмисленні традицій давноруського іконопису.

Новий напрям монументального мистецтва XX ст. запо­чаткував М. Бойчук. Цей напрям — так званий неовізантизм, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольсь-кого періоду). В його творах присутня іконописна тради­ція ("Плач Ярославни"). Пізніше, коли його стали тавру­вати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері", М. Бойчук на сторінках "Вечірнього Києва" (1929 р.) нага­дував: "Я ніколи не приховував своєї праці і демонстрував її в тих мистецьких творах, які виконувалися саме для мас української соціалістичної культури від усіх ... націона­лістичних елементів. Була виконана велика робота. Досить сказати, що лише Наркомісаріат освіти ми очистили від 2 тис. людей, що належали до націоналістичних елементів, у тому числі близько 300 вчених і письменників".

5. Чистки П. Постишева спрямувалися не тільки проти дія­чів культури, а й проти політичної верхівки України. Так, 7 липня 1933р. накладає на себе руки комісар освіти М. Скрипник, звинувачений у націонал-комунізмі. Ідеолог українського націонал-комунізму О. Я. Шумський помер на засланні. За звинуваченнями в націоналізмі жертвами чи­сток стали 15 тис. відповідальних працівників. П. Постишев зазначав, що майже всіх усунених з посад ставили до розстрілу або висилали.