Реферат: Культурні епохи

Упродовж розвитку людства виокремились певні куль­турні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: полі­тична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізич­на, моральна і т.д.

АНТИЧНА КУЛЬТУРА

Антична культура — це культура Стародавньої Греції і Риму, яка заклала підвалини європейської культури. "Античний" (від лат. antios) означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е. У наш час поняття античності поширюється також і на крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.), так звана егейська культура, яка існувала на о. Крит, островах і узбережжі Егейського моря та в материковій Греції. Розквіт її (2100—1500 рр. до н. е.) супроводжувався створенням ви­сокохудожніх архітектурних пам'яток, керамічних виробів тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено на території найдавніших землеробських племен Трипілля. Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивіліза­ціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтри­мувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, чимало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обож­нення царської влади, безумовна влада авторитету, підкореність особистості державі, монументальність, симво­лічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська, культура звернена до людини, і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навко­лишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. Саме з розвитком полісів створювались акрополі, склалася система архітектурних ансамблів, яка знайшла свій подальший розвиток у класичний період. З VI ст. до н. е. в більшості полісів встановилась демокра­тична форма правління, що охороняла права кожного гро­мадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були гра­мотними. Сутністю полісного життя була єдність незалеж­них людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів та римлян пат­ріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюб­ності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у виг­ляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

КУЛЬТУ­РА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культуроло­гія розмежовується на такі основні періоди:

1) відмирання античності і встановлення нової середньо­вічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.); 2) культурний спад у зв'язку з економічним зане­падом та аграризацією міст (кінець VII— початок IX ст.); 3) нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX—X ст.); 4) найвищий роз­виток візантійської культури, зумовлений розквітом місь­кого життя (XI—XII ст.); 5) занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII—XIII ст.); 6) зародження обмеженого візантійського гуманізму, харак­терною ознакою якого було відновлення античної освіче­ності (XIV — початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхньо­го синтезу, зумовленого географічним положенням і багато­національним характером Візантійської держави. Пере­плетення європейських та азіатських впливів, греко-римсь-ких і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване насе­лення областей, де панували грецька мова й античні зви­чаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була ла­тина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візан­тійського суспільства панувало християнство, антична куль­турна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецько­го Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цін­ностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньо­вічної західноєвропейської, спиралася не лише на христи­янство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літера­туру і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII ст.). Створення таких енци­клопедій стало значним вкладом візантійських вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допо­могу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утриман­ня лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв'язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави — Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке роз­вивалося майже протягом тисячоліття (395—1453), вплива­ли не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня куль­тура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно допов­нюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесиль­ними церковниками. Мистецтво цього періоду мало вираз­но релігійний характер. Фізично й духовно досконала лю­дина провідний мотив античного мистецтва — більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аске­тичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряд­дям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам хрис­тиянства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмо­вим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітек­тури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального ку­пола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так зва­ний хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.