Реферат: Культура і цивілізація

Лише з початком наукового вивчення історії людства стають можливими нові підходи до періодизації культури. У ХУІІІ ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743-1794рр.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання ( полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Початок ХІХ ст.. ознаменувався розквітом археологічних досліджень. Необхідність чіткої класифікації пам’яток матеріальної культури зумовила розробку науково обґрунтованої археологічної періодизації, що підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томпсон, спираючись на археологічні дані, вводить поняття трьох віків: кам’яного, бронзового і залізного.

Дуже плідно над проблемою періодизації культури в ХІХ ст. попрацювали вчені, які в основу своїх концепцій поклали ідею еволюції. Так шведський природодослідник С.Нільсон (1787-1887 рр.) виділив у процесі розвитку культури чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація.

Американський історик, етнограф і археолог Л.Морган, а потім Ф.Енгельс, спираючись на поділ людської історії на дикунство, варварство і цивілізацію запропонований ще в кінці ХУІІІ ст. шотландським філософом А.Фергюссоном, пов’язували виділення кожної з цих епох з певним рівнем матеріальної культури, з конкретними формами розвитку господарства. Епосі дикунства відповідають такі господарства, що привласнюють ( збирання, полювання і рибальство), епосі варварства – ті, що виробляють (раннє землеробство і скотарство, епосі цивілізації – розвинена аграрна культура, промислова і науково-технічна культури.

Найбільш поширені періодизації історії культури узгоджується між собою ( див. на схемі №1: ліворуч розташована загально історична періодизація, в середині – пов’язана з конкретними формами господарювання, праворуч – археологічна).

К.Маркс у своєму економічному творі “Капітал” обґрунтував принцип періодизації культурно-історичного процесу в залежності від рівня розвитку виробничих сил суспільства. Він виділив такі суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична.

Крім марксистського підходу використовуються й інші принципи періодизації історії з урахуванням особливостей економіки та розподілу. Так виділяють ще суспільства: егалітарні (тобто рівноправні, зрівняльні) з привласнювальним типом господарювання і розподілом продукту між людьми одного статусу, та стратифіковані (ієрархічні) з продуктивним типом господарювання і розподілом продукту за соціальним та економічним станом.

Подальше вивчення історії культури від первісного суспільства і до нашого часу дозволило вченим розробити більш детальну періодизацію культурно-історичного процесу. Найбільш поширеним у культурології стає поняття культурно-історичної епохи, яке фіксує неповторність і специфіку конкретно-історичної доби історії людства. Найзначнішими епохами всесвітнього культурного процесу є: культура збиральництва і полювання, епоха неолітичної революції і ранньої землеробської культури, культура Стародавнього Сходу, антична (грецька та римська) культура, культура Середньовіччя, культури Відродження, культура Реформації, культура Нового часу і культура ХХ ст.

Починаючи з ХУІІІ ст. широко поширюється в різних галузях суспільних наук поняття “цивілізація”. Велику роль в утвердженні цього поняття відіграли твори французького історика Н.Гізо, присвячені історії цивілізації в Європі і окремо у Франції, а також двотомна праця англійського історика Т.Бокля “Історія цивілізації в Англії”. З їхньої точки зору вся загальносвітова культура сприймалась як єдина цивілізація. Але з розвитком суспільства та історичних наук стає зрозумілим, що цивілізація сформувалась лише на певному етапі розвитку людства і являє собою якісну межу на еволюційному шляху.

Особливо велику роль в розгалуженні понять “культура” і “цивілізація” відіграло ознайомлення з життям племен Америки, Австралії, Африки, що зберегли архаїчні культурні комплекси. В результаті термін “цивілізація” все більше використовувався для визначення особливого етапу в культурно-історичному процесі.

Найбільш характерними ознаками цивілізації вважаються: монументальна архітектура, писемність, міста. Вказана тріада виразно характеризує цивілізацію в першу чергу як культурний комплекс, тоді як соціально-економічна сутність цього явища пов’язана із появою класового суспільства і держави.

Пам’ятки архітектури показові з точки зору виробничого потенціалу суспільства, що їх створило. Поява писемності характеризує відділення розумової праці від фізичної, що дозволило зосередити зусилля окремих груп людей на духовному виробництві. Міста виконували специфічні функції у суспільній системі: були центрами сільськогосподарської округи, центрами ремесел і торгівлі та свого роду ідеологічними центрами.

Архаїчні (стародавні) форми культури пов’язані із найзначнішим періодом в історії людства, який становить понад три чверті його існування. Для позначення цього періоду найчастіше використовують поняття –первіснообщинний лад, хоч у культурології воно уявляється тільки допоміжним. Це зумовлено існуванням у розглядувану епоху двох принципово різних типів культур, що ґрунтуються: перший – на привласнювальному господарстві, другий – на господарстві виробляючому. Привласнювальна культура (35 тис.р. – 10-8-тис. р. до н.е.) - це культура збиральництва і полювання. Виробляюча культура – це рання хліборобська культура (приблизно 10-8 тис.р. – 3,5 тис.р. до н.е.).

Схема №1.

Знання про ці культури ми отримуємо з двох джерел:

1) вивчення рештків матеріальної культури первісного суспільства які знаходять археологи;

2) вивчення життя племен збирачів і мисливців, що збереглися донині (точніше до ХІХ ст., бо сьогодні їх залишилось лише 50 тис. в пустелях Австралії, африканських джунглях, болотах Амазонки, в Арктиці).

Чим же характеризується культура збиральництва й полювання? Збиральники і мисливці проживали, об’єднавшись у невеликі групи, в середньому до 40 чоловік. Харчувалися природними продуктами рослинного і тваринного походження. Археологічні знахідки на стоянках наших предків засвідчують, що давні жителі полювали на різноманітних тварин. Практикувалося рибальство. Цим займалися чоловіки. Збиранням рослинної їжі займалися винятково жінки. Тобто існував розподіл праці за статевою ознакою.

Такий спосіб виробництва не давав необхідної кількості їжі на обмеженій території. Тому кочування, мобільність племен у пошуках тварин, неосвоєних територій – запорука його виживання. По суті первісна людина була вічним мандрівником, змінюючи свої стоянки. Судячи за даними, здобутими у ХІХ ст., плем’я із сорока чоловік потребувало майже 100 км2 території. Таким чином, до виникнення сільського господарства на території Франції, наприклад, могло проживати не більше 20 тис. чоловік. Мобільність, як характерна риса життя первісної людини, вимагала умисного обмеження чисельності населення. Племена регулювали свій кількісний склад у відповідності до наявності харчових ресурсів.

Антропологам і етнографам давно відомий звичай кочових племен, діючий за необхідності скорочувати свою чисельність. Коли харчів не вистачало, спочатку їх переставали давати старим, потім маленьким дівчаткам, потім маленьким хлопчикам. У періоди голоду їжа діставалася тільки тим, хто її здобував. Умертвіння дітей через нестачу їжі було особливістю способу життя збиральників і мисливців, характерною рисою культури того часу. Новонародженого нерідко вбивали, якщо він народжувався раніше, ніж попередня дитина розпочинала упевнено пересуватися самостійно ( пояснювалося це тим, що жінки змушені були пронести кожну дитину в загальній складності 7-8 тис.км). За оцінкою антропологів, кількість убитих дітей сягала 50% усіх новонароджених.

Культура збиральництва і полювання не знала ще зведення будівель, у ній відсутні засоби комунікації. Але виникає уже певне моральне виробництво: формуються моральні основи людського гуртожитку, необхідно для його виживання. Важливою умовою підтримання життя слід розглядати колективну працю і взаємовиручку, що сприяло виживанню примітивної людини у боротьбі із жорстокою природною стихією.

Рід, плем’я, сім’я, подружжя –ось ті конкретно-історичні форми соціальної організації життя первісної людини, що дали змогу людині вижити.

Головними еволюційними процесами, що супроводжували становлення роду як відмінної від стада спільності, вважаються: виключення кровозмішення і усвідомлення характеру зв’язків, об’єднуючих людей. Найчіткіше таке усвідомлення відобразилося у тотемізмі – вірі в родовий зв’язок роду з тотемом (якимось видом тварин, риб чи рослин) і встановлення цілого ряду табу-заборон на статеві стосунки між кревними родичами.

Преміскуітет (невпорядковані статеві зв’язки) був обмежений накладанням табу на статеві стосунки спочатку між дітьми і батьками, потім рідними братами й сестрами (інцесту). Поступово ендогамні (внутрішньородові) шлюбні союзи були замінені екзогамними ( між чоловіками одного і жінками іншого родів). Це сприяло зміцненню форм соціальної взаємодії між різними родами, що привело пізніше до створення племен і їхніх союзів.

Всередині роду стосунки між чоловіком і жінкою стають стійкішими, що приводить до формування подружжя.

Потім, значно пізніше, процес соціальної диференціації, поява приватної власності приводить до зміцнення подружжя і перетворення його в моногамну сім’ю, що забезпечує різкий стрибок у розвитку людства і перехід до вироблюваної культури.