Реферат: Художня культура періоду Реформації

У художній культурі періоду Реформації сформува­лися два стилі — бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. barocco — дивний, химерний) на­стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага­тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар­кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра­матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек­спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди­намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо­гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при­вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.

Архітектура бароко зберігає деякі досягнення епохи Від­родження, однак у ренесансових формах виражений інший зміст, інше світовідчуття. Це особливо помітно у контрас­тах між елементами важких об'ємних конструкцій, які

символізували земне, та елементами легких витончених конструкцій — втілення величного. Майстри цього стилю розробляли новий тип міського палацу, одночасно вирішу­ючи завдання створення великих ансамблів. Особливо вра­жають споруди комплексу собору і площі св. Петра в Римі, авторство яких також належить Д. Л. Берніні. Видатними представниками бароко у живописі були італієць М. Кара­ваджо і голландець П. Рубенс. М. Караваджо (1537—1610) розробив прийом так званого нічного освітлення, завдяки якому домігся ефектних контрастів світла й тіні. Творчості П. Рубенса (1577—1640) властивий високий гуманістичний пафос (назвемо хоча б картини "Підняття хреста", "Вак­ханалія"). Загалом, стиль бароко був неоднорідним, у ньому прослідковуються різні напрямки: "високе" бароко (арис­тократичне, дворянське і церковне), "середнє" і "низьке" (міщанське і селянське).

Ще більш складний і неоднозначний за своєю приро­дою класицизм (від лат. classicus — зразковий), який пе­режив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення аб­солютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне". Ґрунтуючись на принципах філософського, раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і спра­ведливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий по­діл жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — коме­дія, байка, сатира, ідилія. В драматургії не допускалося змі­шування трагічного і комічного, величного і простого, су­воро дотримувався закон "трьохєдностей" —дії, часу, міс­ця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обо­в'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрас­тями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який ут­вердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.

Отже, бароко і класицизм можна розглядати як культур­но-світоглядні явища перехідного періоду — від Реформації до Просвітництва. Духовна суть бароко виразила кризу свідомості соціальних верхів, що проявилось у контрастах “високого” і “низького”, “духовного” і “матеріального”, “спокою” і “екстазу”. Класицизм у допросвітницький період здебільшого виражав естетичні ідеї, художні смаки і навіть політичні позиції тієї частини феодальної аристократії, яка бачила порятунок системи у зміцненні абсолютної монархії, в тотальному контролі над духовним життям народу, використанні світоглядних орієнтирів раціоналізму з метою надання старим ідеям привабливого звучання. Разом з тим, у класицизмі цього періоду не можна побачити критики феодального способу життя, спроб звернення до соціальних низів як представників розуму і здорового глузду.

Оцінки культури Середньовіччя як своєрідного етапу в розвитку людства традиційно суперечливі.

Звернення до джерел не надто давнього минулого великою мірою стало поштовхом до формування й розвитку європейського романтизму.

У провідних теоретиків романтизму братів Шлегерів готика перетворилася вже на символ християнства – як утілення нескінченності, як саме прекрасне. Гейне критикує погляди Шлегерів, проте й сам наголошує на величі й силі середньовіччя, яке, мовляв, навіть каменем зуміло оволодіти так, “що він зростає в примарному натхненні, отож і цей найтвердіший матеріал стає виразником християнського спіритуалізму”.