Реферат: Історія виникнення священиків і просвіти у селі Середній Березів

Того ж 1879 року Володимир Озаркевич був висвячений на священика і переїхав з імостю в Белелую, де став виконувати обов’язки співробітника в місцевій церкві, через деякий час єпархіальна влада перевела священика в село Скопівку, а пізніше в Село Сілець коло Станіслава, де народився син. Назвали його Іваном, на честь Франка. Але через 2 роки Іван помер, а в 1890 році народилася дочка Олена-Ольга.

Березів для священицької сім’ї не був невідомим. Роман Горак у книзі “Тричі мені являлася любов” пише, що ще в 1880 році Іван Франко повідомляв Ольгу на отця Володимира листом про те, що після зустрічі з ним в Коломиї він їхатиме в Березів. Ольга у відповідь написала: “Тобі, видно, весь світ не чужий – то добре”.

Наступного листа Іванові Франкові Ольга написала вже в Нижній Березів і відправила на ім’я Кирила Геника, до якого приїхав письменник. Але, стверджує Роман Горак, Франко на той час вже сидів у тюрмі і листа так ніколи і не прочитав…

Приїхавши на парахію, отець Володимир з їмостю проживали деякий час в Нижньому Березові, а згодом переїхали в Середній Березів і поселилися в будинку священика. Поряд з виконанням душпастирських обов’язків отець Володимир активно займався культурно-просвітницькою діяльністю. З книги “Березуни” дізнаємося, наприклад, що в 1908-1909 роках парох очолював читальню товариства “Просвіта” у Вижньому Березові. В 1910 році, за архівними даними, в Середньому Березові були утворені товариства “Січ” та “Народна спілка”, що, напевно, відбулося завдяки впливу священика.

Жителька Середнього Березова Розалія Симчич про сім’ю Озаркевичів знає із спогадів своєї матері. Ось що вона розповіла: “З дитячих років моя бабка служила в Нижньому Березові в Ільницьких, званих Даниловими. Коли приїхали отець Озаркевич з їмостю до нас у Березів, то Ільницькі порекомендували їм за служницю мою бабку, чесну і працьовиту робітницю. Ставилися Озаркевичі до бабки дуже тепло, одягали її не як служницю, а як свою дочку. коли отець помер, їмость переїхала на короткий час до Нижнього Березова, а потім, здається, десь до Коломиї. Бабка була весь час з нею. В кінці служби їмость Озаркевичева розраховувалася з бабкою дуже справедливо. Вона приїхала в Середній Березів і в присутності місцевої влади оплатила одному сільському чоловікові гроші, щоб той побудував бабці хату. Після того вони більше не зустрічалися”. Отець Володимир Озаркевич помер 10 березня 1912 року в Середньому Березові. Вже наступного для львівська газета “Діло” помістила некролог на смерть священика, вказавши, що покійний “належав до найвідоміших священиків українців”, а про березівський період було сказано: “Перед кількома літами перенісся до Березова, де знайшов дуже важкий терен до народної праці, і де почав занепадати на здоровлю з надмірної праці парохії. Мимо того вмів встановити гарний дім читальнку – касу взаємодопомоги і взагалі розпочав діяльність на економічній основі. Нагла смерть не дала йому здійснити намірені плани. Честь його пам’ятати”.

Похоронили священика в Нижньому Березові. Можливо, в цьому селі їмость мала добрих знайомих з родини Геників або Ільницьких, яким і хотіла доручити догляд за могилою священика після виїзду з Березова. та Це лише припущення.

Після смерті чоловіка Ольга Озаркевич проживала то у Львові, то в його околицях – про це пише рідна сестра Ольги – Михайлина Рошкевич у “Спогадах про Франка” – і померла 30 травня 1935 року в селі Миклошеві коло Львова, де і похоронена. На її смерть відгукнулися газета “Діло”. В 1943 році пішла з життя внучка Ольги – Оксана, в 1946 році – дочка та її чоловік, а ще через деякий час – внук Володимир. На навчання до Відня виїхала внучка Марія і пізніше поселилася в еміграції.

А в Березові пам’ятають священицьку сім’ю Озаркевичів і молять Бога за спасіння їхніх душ.

Отець Микола Томич

Отець Микола Томич також походив із сільської галицької родини. Народився отець Микола 10 січня 1877 року в Середньому Березові в сім’ї Михайла Томича та Параски з Гудим’яків. На той час в селі школи не було, тому, імовірно, початкову освіту Микола разом із старшим братом та молодшою сестрою здобували вдома від найманих вчителів. З архівних джерел відомо, що 1901 року Микола Томич закінчив Коломийську гімназію і зразу ж вступив до Львівської духовної семінарії, звідки був направлений на навчання до Відня. Одружившись з Марією Смалько, дочкою пароха з Брустур, 1905 року Микола був рукоположений в сан священика і почав душпастирську роботу у селі Річці на посаді співробітника місцевої церкви. В травні 1907 року священик перейшов до Нижнього Березова на посаду співробітника церкви Перенесення мощей святого Миколая, де 17 січня 1908 року народилася дочка Олександра. 1912 року в сім’ї Томичів народився син Мілько. На той час отець Микола працював співробтником-експозитом в Чорному Потоці – Надвірнянщина.

Та 28 січня 1915 року молодий священик помер від туберкульозу і на утриманні матері залишилося двоє маленьких дітей. Осиротіла сім’я переїхала до Брустур. В цьому гуцульському селі діти здобули початкову освіту, звідси пролягли їхні дороги в світ, такі важкі, трагічні і сумні. Мілько, закінчивши інститут, виїхав з рідного краю і проживає зараз в Америці. А Леся в 1926 році закінчила Коломийську учительську семінарію і через кілька років отримала роботу на Волині, де одружилася з Денисом Паєвським. Народився син – первісток, чекали другу дитину… Але жорстока війна перекреслила мрії і сподівання молодих інтелігентів: Денис змушений був емігрувати, а Леся в поважному стані із синочком Юрчиком знову повернулася в Брустури до матері.

1944 року в Брустури до сім’ї приїхав Денис Паєвський, але невдовзі був заарештований і пізніше загинув в мордовських таборах.

В 1947 році Леся в двома дітьми та старою матір’ю переїхала в село Бабин і влаштувалася вчителькою в школі.

У 1952 році Леся та її син були заарештовані. За вироком суду Лесю було розстріляно 8 квітня 1952 року, а Юрія Паєвського, як неповнолітнього на час арешту, засудили до 25 років каторги.

Юрій Паєвський, пройшовши через муки, трагедії й горе, проживає зараз в місті Червонограді на Львівщині. Про долю своєї матері він розповідав у вересні 1995 року на сторінках косівського “Освітянського вісника”.

Просвіта в Середньому Березові

Українське культурно-освітнє товариство “просвіта” було засновано у Львові в 1868 році. “Просвіта” засновувала українські школи в Галичині, опікувалася виданням українських книжок, проводила заходи для підвищення агротехнічної культури, засновувала кооперативи, крамниці, молочні, ощадно-позичкові каси для українців, призначали стипендії здібній молоді. Поштовхом до розвитку української національної освіти стало видання 22 підручників для українських гімназій.

На початку 1890-х років товариство отримало можливість відкривати власні читальні, які зіграли важливу роль в освітній роботі серед галичан. Головний відділ “Просвіти” у Львові видавав періодичні видання “Читальня”, “Аматорський театр”, “Народна просвіта”, “Бібліотечний порадник”. Про важливе значення товариства в житті краю говорить і те, що воно стало основою державного Державного секретаріату освіти ЗУНР, проголошеної в 1918 році.

Польська влада перешкоджала діяльності “Просвіти”, під різними приводами відкладала реєстрацію нових філій та читалень. Але, незважаючи на труднощі, товариство організувало широку мережу розповсюдження української книги: проводилися виставки – ярмарки книг, організовувалися “мандрівні” бібліотеки, розсилалися книги поштою, проводився різний книгообмін з іншими регіонами України.

Вся ця робота давала свої результати. В перше десятиріччя нашого століття читальнями “Просвіти” було охоплено 85% населених пунктів краю. У Середньому Березові вперше порушив питання про відкриття читальні “Просвіти” в 1922 році уродженець села, студент-богослов духовної семінарії Михайло Сулятицький, який звернувся з листом до головного відділу товариства у Львові з проханням дати поради щодо цього почину. В скорому часі – протягом тижня – Михайло Сулятицький отримав 5 примірників Статуту і книжечку “Просвіта до українського народу”, в якій містилися відповідні поради. Але чомусь у той час читальня не була заснована. Про це все ми дізналися з матеріалів Центрального Державного історичного архіву у місті Львові.

У 1926 році парох села Юрій Генсьорський, війт Іван Сулятицький та Микола Левицький повідомили воєводство в Станіславі про намір заснувати читальню “Просвіта” в Середньому Березові. Саме з того часу починається діяльність середньоберезівської читальні “Просвіта”. У 1927 році читальня вже мала власну печатку, створювала бібліотеку з дарованих та закуповуваних книг, передплачувала часописи “Громадський колос” та “Новий час” діяла сільськогосподарська кооператива “Сила”. У цьому ж році відпоручникам від сільської просвіти на загальні збори Матірного товариства у Львові був обраний отець Генсьорський.

Незважаючи на відсутність будинку читальні та заборону польських властей, у стодолі Івана Ігнатюка, де влаштували імпровізовану сцену, було поставлено більше десятка п’єс: “Знахарка Солоха”, “Сатана в бочці”, “Чорт не жінка”, “Знімчений Юрко”, “Пещена дитина”, “Захотіла пана, втратила Івана”, “Свідки”. Всі кошти від вистав, з коляди, членські внески збиралися на будівництво читальні. Чимало допомагав і сільський гурток Союзу України. Березівський газда Іван Клим’юк в кінці 20-х років передав безплатно земельну ділянку в центрі села під будівництво, але будова розпочалася лише в 1934 році.

Головою читальні в перші роки був Микола Левицький, заступником – Володимир Сулятицький, писарем – Дмитро Мошкович, скарбником – Микола Ігнатюк, бібліотекарем – Анна Ігнатюк, господарем – Іван Ігнатюк.