Реферат: Євгеній Гуцало - неординарна особистість укр. культури

Саме це, схоже, й було головним завданням книжки. Створити образ Росії як чогось максимально ’’чужого’’, абсолютно ворожого, краю песиголовців і андрофагів. Історикам та етнографом добре відомий цей феномен найелементарнішого і найархаїчнішого способу моделювання так званих культурних образів сусіда. Але так само добре відомо, що будування такого образу відбувається не шляхом раціонального пізнання справжніх особливостей сусіда, а шляхом ірраціонального проектування на нього вже відомих із власного, домашнього досвіду гріхів і пороків. Словом, такий образ ’’чужого’’ є тим, що людина боїться побачити в дзеркалі.

Росія, виявляється, все ще не перетворилася в українській думці на реальну країну, з місцем на карті і точними географічними координатами. Це все що Гог і Магог пророка Єзекиїля, нечисті народи Одкровення Мефодія Патарського, та сама страшна орда, яка вийде одного дня з Тартару, щоб поглинути християнський світ.

Зробімо уявний експеримент і на хвилю погодьмося з автором. Хай навіть усе, що він написав, свята правда. Ну то й що до того українцям і Україні? Проблеми російської державності й негаразди російської історії, спричинені властивою одностатевому коханню інфекційною хворобою, погодьмося, є проблемою росіян. Не настільки ж ми самовпевнені, щоб гадати, нібито російські хвороби можна вилікувати на відстані.

Але в тім-то й річ, що ця книжка насправді зовсім не про Росію, байдуже, тямив це автор, чи ні. Вона – про справи українські, хоча, на диво, Україна, українські кривди від Росії в тексті не згадані жодним словом. І це дуже симптоматично. Звичайно, доброму письменникові, інтелектуалові негарно, непристойно бути ксенофобом і расистом, навіть, якщо в нього душа болить за Україну. Але проблема глибша: Гуцалова книжка засвідчує, що й досі міра любові й відданості до України (тобто те, що звичайно вважається ’’українськістю’’) визначається мірою не-любові до Росії.

В одному зі своїх оповідань 1985 року Євген Гуцало писав: «Прожите життя — це наче велика держава, яка існує за певними законами, а ми в цій державі присутні хіба що завдяки пам'яті, яка також підвладна певним своєрідним законам. Зусиллями пам'яті ми силкуємося реставрувати минуле, близьке чи далеке, і, відновивши з більшою чи меншою плотською переконливістю, намагаємось переконати себе, що прожите життя не вигадка чи міф, що воно — така сама об'єктивна реальність, як і день нинішній».

Можна не погоджуватися з поглядами Євгена Гуцала, але аж ніяк не можна відкидати його визначної, неординардинарної ролі в українській культурі.

В 1998 році відбулося відкриття меморіальної дошки на будинку № 3, що на вулиці Суворова, де жив і працював письменник (на знiмку), — це вузлик на пам'ять поколінням прийдешнім і нинішнім, натрапивши на який, може й не один із зацікавленням прочитає чи то збірку його поезій, чи то щось із його багатого новелістичного доробку.

(відкриття меморіальної дошки Є.Гуцало, 1998 р.)

Після вдалого творчого дебюту в 60-х роках, коли Євген Гуцало надрукував кілька надзвичайно поетичних новел, його одразу помітили й прийняли до сонму маститих. Тож доля Гуцала складалася як і в більшості «легалізованих» письменників: його багато видавали, проте... дедалі менше читали. Тож відкриттям меморіальної дошки зроблено велику й важливу справу, адже не в одного перехожого, що випадково кине на неї оком, виникне запитання: «Гуцало? А хто це?»

Наостанок, поезія Є.Гуцала.

Древо поезії під небеса виростає,
скільки птахів над цим древом завжди пролітає:
голую-синяк, Голуб сизий. І припутень-голуб.
Винно-рожеві у припутня груди і воло.

Древо поезії - дерево рідного краю,
скільки птахів у гіллі його завжди співає:
дятел зелений. І дятел строкатий. І сивий.
Дятел трипалий. Сірійський. Та ще й білоспинний.

Древо поезії - під голубим небокраєм,
скільки птахів на верхах його гнізда звиває:
дрізд-омелюх. Чорногрудий. Співочий. І чорний.
І чикотень-дрізд. І дрізд білобровий проворний.

Древо поезії - завжди його наслухаю,
бо ні вночі, ані вдень древо не затихає:
голосом ремеза. Сорокопуда. Синиці.
Ластівки. Славки. Оляпки. Та іншої птиці.

Древо поезії - небо вгорі неокрає
з виру блакиті щоднини до нас промовляє:
жайвором сірим. Малим. Польовим. І чубатим.
Жайвором чорним. І жайвором також рогатим.

Древо поезії - скільки ти знаєш і знало,
скільки тобі сповідається і сповідалось:
Пугач. Сова яструбина. І сич волохатий.
Сич хатній. Дрімлюга. Також зозуля чубата.

Древо поезії -ти в небеса досягаєш,
де у майбутнє з минулого перелітають:
чернь білобока. Сорока. І стриж-серпокрилець.
Чирок-тріскунок. Боривітер. Птахи без крилець.

Древо поезії - дерево рідного краю,
скільки птахів у гіллі твоїм завжди співає!
Ті прилітають... Ті з вирію не повертають...
Древо співає в віках, древо не замовкає...