Реферат: Церква і націоналістичний рух, Між співпрацею і протистоянням. Галичина, 20-30 роки ХХ століття. Ідеологічний і політичний аспекти взаємин

"Кожен націоналізм повинен виростати з духовости даної нації, а що кожній людині є іманентна віра в Бога, і кожну націю так чи інакше формувала християнська чи взагалі релігійна духовість, отже фактично кожен націоналізм повинен займати коструктивно-афірмуюче відношення до релігії, бо немає націоналізму без традиціоналізму"…

Ярослав Стецько, 1969 р.

Тема цієї статті стосується найбільш важливих суспільних явищ минулого, які просто неможливо оминути при дослідженні інтелектуальної і політичної історії українського та більшості європейських народів в ХІХ-ХХ століттях, а саме: співвідношення традиційних релігійних та новочасних секуляризованих ідеологій та суспільних рухів, зокрема, співвідношення християнства й націоналізму, взаємин християнських Церков і національних рухів.

Ідеї Бога, батьківщини й нації, засади християнської релігії та ідеології націоналізму як колись, так і тепер є визначальними духовними орієнтирами у житті значної частини людей. Є підстави сподіватись, що вони можуть відіграти позитивну суспільно-творчу роль у розвитку сучасного українського суспільства, у розбудові української держави. Саме дослідженню їх значення та співвідношення в минулому українського народу великою мірою присвячена ця стаття. У ній здійснена спроба охарактеризувати деякі головні питання у взаєминах Греко-Католицької Церкви й українського національного руху в Галичині в 20-30 рр. ХХ ст.

При дослідженні цієї теми автор cпирався на вже існуючі актуальні дослідження. Це, між іншим, роботи українських дослідників у діаспорі та північноамериканських дослідників: Михайла Сосновського [36], Івана Лисяка-Рудницького [23; 24], Олександра Мотиля [58], Андрія Кравчука [57], Богдана Будуровича [56], Івана-Павла Химки [44; 45]; сучасних дослідників в Україні: Івана Голубенка [4], Олександра Зайцева [12; 13], Михайла Швагуляка [53]; а також роботи польських дослідників: Рішарда Тожецького [39], Анджея Зємби [14].

Джерельну базу цієї роботи в основному становлять документи, опубліковані в періодичних та неперіодичних виданнях досліджуваного періоду і збірниках [31; 42; 51], а також архівні матеріали [50].

Головні тенденції розвитку політичного, економічного та духовного життя га­лиць­ких українців, як і загалом усього українського народу, в 20-30 рр. ХХ ст. в основному були визначені наслідками української національно-визвольної боротьби 1917-20 рр. Усупереч своєму прагненню до державної самостійності, українці знову були насильно включені до складу чужонаціональних держав, які проводили щодо них виразно дискримінаційну та асиміляційну політику.

Польська державна політика щодо галицьких українців була спрямована на ліквідацію процесу укра­їн­ського націотворення та обме­ження можливостей соціального розвитку та росту українців. Однак, порівняно з відповідною політикою комуністичного режиму в Радянському союзі в міжвоєнний період, репресивні заходи польської держави щодо українців були відносно слабкими та не змогли серйозно підірвати розвиток української національної спільноти в Галичині. Відчуженим від польської держави галицьким українцям, попри репресії, вдалося розбудувати сильне національне громадянське суспільство, що охоплювало усі сфери тогочасного суспільного життя [5: 192-210; 53: 111-120].

Український національний рух і Греко-Католицька Церква були головними ідеологічними та організаційними чинниками в українському суспільно-політичному житті в Галичині в міжвоєнний період.

Визначальна роль національного руху в українському суспільстві в Галичині була зумовлена незадоволеністю національно-визвольних прагнень галицьких українців.

Український національний рух як суспільно-політичний рух галицьких українців був спрямований на формування української нації та здобуття нею державної незалежності. В цьому відношенні є підста­ви вважати його проявом націоналізму згідно із широким трактуванням націоналізму, що є характерним для більшості ідеологічних концепцій націоналізму. Зокрема, вважаємо слушним визначення націоналізму, запропоноване англійським дослідником Ентоні Смітом: "Ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності «нації»", що про­голошує націю природною, головною і необхідною формою суспільно-політичної організації людства та надає перевагу інтересам нації перед інтересами інших соціальних груп та індивідів [35: 81-82]. Із широким трактуванням націоналізму в основному збігається його визначення, запропоноване авторитетним українським дослідником Анатолієм Свідзинським: "Націоналізм є думка, воля й дія нації, спрямовані на розбудову незалежної держави на своїй етнічній території" [33: 32].

Ідеологія націоналізму, природно, домінувала серед галицьких українців в умовах національного пригнічення та недавньої збройної боротьби за національне визволення, однак вона не була виключною підставою українського національного руху в Галичині в міжвоєнну добу. Ідеологічні засади лібералізму, соціалізму, консерватизму, соціальної доктрини Католицької Церкви становили основу для розвитку різних суспільно-політичних течій у межах національного руху [23; 12: 70-73].

Самоназва "націоналіст" серед галицьких українців в 20-30 рр. була досить популярною і використовувалась різними політичними організаціями. Проте з кінця 20 рр. в галицькому суспільстві назва й поняття націоналізму в основному стали пов’язуватись з тільки з одною політичною течією в межах національного руху. Головним організаційним виразником цієї течії була Організація Українських Націоналістів під проводом Євгена Коновальця (далі - ОУН), а головним ідейним натхненником - один із найвидатніших українських публіцистів у ХХ ст. Дмитро Донцов, який, проте, не був членом цієї організації. Представники ОУН виразно ставили під сумнів право інших українських політичних утворень називати себе "націоналістичними" та врешті здійснили відповідний вплив у цьому питанні на тогочасну українську суспільно-політичну думку в Галичині [12: 71-72]. Однак тогочасний український націоналістичний рух в Галичині (у поданому вище трактуванні націоналізму) не можна ототожнювати виключно з ОУН. На нашу думку, весь тогочасний український національний рух в Галичині, незважаючи на відмінні ідейно-політичні течії в його межах, був в своїй суті націоналістичним, оскільки відстоював ідею національної самостійності й державності українського народу.

ОУН становила тільки одну, хоча дуже впливову, течію тогочасного українського націоналізму, яку з огляду на суттєві елементи в її ідеології та політичній практиці можна охарактеризувати як радикально-націоналістичну. У своїй діяльності ОУН засновувалась на радикальному варіанті націоналістичної ідеології, яка була близькою до абсолютизації суспільної вартості нації та її інтересів. Діячі ОУН вважали, що в час боротьби за національне визволення і на етапі утвердження національної держави усі українці мають бути максимально об'єднані навколо найвищого ідеалу - ідеї національної державності, тому відкидали ідеологічний і політичний плюралізм в формі багатопартійності як перешкоду на шляху до цього. ОУН стверджувала необхідність застосування будь-яких ефективних засобів для реалізації ідеї національної держави. Цим теоретичним засновкам відповідала політична практика організації, одною з суттєвих форм якої був збройний терор проти "ворогів України". Жертвами терору ОУН ставали не тільки чужинці, але й "національні зрадники" [31: 3-47; 28; 24].

Виразна відмінність політичної тактики національно-визвольної боротьби (за наявності єдиної мети - здо­буття національної державності) дає підстави вирізняти в національному русі в міжвоєнний період за цією ознакою два головні суспільно-політичні напрямки - помірко­ваний, еволюційний, і радикальний, революційний, які в 30 рр. різко конкурували між собою.

Представники поміркованого напрямку, головним виразником його було Українське Національно-Демократичне Об’єднання (далі - УНДО), який становили переважно легальні політичні партії, вважали, що легальний розвиток національного руху в межах суспільно-політичної системи Польщі є кращим із можливих засобів для захисту українських національних інтересів у міжвоєнний період.

Організація українських націоналістів, що діяла у підпіллі, намагалась вести революційну збройну боротьбу за національне визволення та відкидала можливість компромісу з репресивним польським режимом [49: 64-73; 28: 137-141].

Велика роль Греко-Католицької Церкви (далі - також ГКЦ) у житті галицьких українців в 20-30 рр. зумовлювалася не тільки тим, що вона була в тому часі майже безальтернативним і традиційним носієм християнської релігії серед галицьких українців. Як і у попередні десятиліття, так і в означений період, в умовах незначної секуляризації українського суспільства, релігійно-конфесійна приналежність переважної більшості галицьких українців була важливою складовою і навіть підвалиною їх індивідуальної та національної тотожності.

Ставлення польської держави до Греко-Католицької Церкви в 20-30 рр. розвивалось в руслі їх асиміляційно-репресивної політики щодо галицьких українців загалом і мало на меті денаціоналізацію Церкви, тобто усунення прихильників українського національного руху з рядів греко-католицького духовенства на користь лояльних до польської держави. Проте опіка Ватикану, формалізована конкордатом 1925 р., не давала польському уряду можливості проводити щодо ГКЦ надто свавільну політику підпорядкування, жертвою якої в цей же період стала Православна Церква українців на Волині. Це дозволяло греко-католицькому єпископату зберігати значну самостійність у діяльності своєї Церкви [14].