Реферат: Сестри Марія та Ірина Лепкалюки

Одного дня, перед кінцем навчального року, до неї прийшли стрибки і почали розпитувати про Микитинці. Коли не відповіла, хто там голова сільської ради,- заарештували і замкнули у сільській школі. Але підпільникам удалося тоді її визволити. Зі школи вночі її випустив "начальник стрибків", сільський хлопець, який пішов на службу большевикам за завданням підпілля. Прийшла в Коломию до професора Кузьми, склала іспити і записалася до восьмого класу другої школи. Літні канікули за розпорядженням підпілля перебула у Нижньому Вербіжі. Ночами до неї у помешкання приходила іноді "Леся".

Коли розпочалося навчання в школі, повернулася до професора Кузьми. По Різдві 1947 року прийшла зі школи і застала вдома гебистів, що проводили обшук. Не знайшли нічого особливого, але заарештували дівчину і відвели в МГБ на тодішню вулицю Чкалова (тепер там державний банк). Начальник "відомства" Захаров відразу визвірився: "Гдє Лєся?!". П'ятнадцятирічна дитина в страху не зрозуміла, що питає москаль, бо і російської мови тоді ще не знала. Це врятувало її від засудження і концтаборів. Аж потім здогадалася, що чекіст питав про Ірину. Якби відразу щось відповіла, то згубила б себе, бо то означало би, що знає псевдо сестри, а отже причетна до повстанського руху. Але все одно її кілька разів оперезали дротяною нагайкою, так що на плеченятах розірвалася блузка. "У тьомную єйо!" - проричав Захаров. Наказали роззутися і відвели у підвальне приміщення, в якому вікон не було, а світло не горіло. Мабуть, то був "відомчий" карцер.

На бетонній, покритій льодом підлозі довго стояла, припершись до холодної стіни, а потім всілася на босі ноги, яких уже не відчувала, і так закам'яніла. Згубила лік дням і ночам. Здогадувалася, коли був день, бо тоді з тротуару доносилося рипіння снігу і човгання людських ніг. Перебувала в якомусь трансі, напівзабутті, так що вже майже не реагувала на писк щурів, що шмигали попри ноги. Коли покликали на допит, то іти уже не могла і її потягнули попід руки, бо до колін обморозила ноги так, що вони густо покрилися болючими водянистими пухирами.

Щоправда, слідчий капітан Смолін не бив. Та бити й не було кого, дівчина-підліток була напівжива-напівмертва. Покликав солдата і заставив розрізати пухирі на гомілках. З них витікала холодна сукровиця. Через двері в суміжній кімнаті мигцем побачила зрадника "Самбірського" (Миколу Сенюка) і зрозуміла, що "здав" її він. На щастя, крім того, що Ганнуся - сестра "Лесі" - нічого більше про неї не знав. А Смолін наполегливо доводив, що хоче "врятувати" Ірину і бажає з нею зустрітися. Дівчина ж стояла на своєму. Мовляв, знати не знаю, де перебуває сестра, і тоді її перевели в загальну камеру. Там стояло відро зі снігом і жінка-співкамерниця стала розтирати ним обморожені ноги. Від болю качалася по підлозі, до крові кусала губи, але не кричала. Смолін і далі намагався завербувати школярку, але вона про Павлика Морозова ще не знала. І нарешті два солдати вночі повели її мокрим снігом босу до професора Кузьми. "Дитино, ти боса?" - закричала професорова і заламала руки. Професор взув знесилене дівча у свої снігурці відпровадив до дитячої лікарні, де довго лікувала розранені ноги та жовтяницю. Одного дня отримала записку від "Лесі" і зрозуміла, що за нею стежать і гебисти, і повстанці. Бо ніхто не знав, як повела себе на катівських допитах. Мабуть, щоб відвернути лихо від родини Кузьми, дівчині поміняли місцеперебування. Її поселили на Старій Дорозі у пані Камінської, де проживали майбутні ще тоді членкині підпільної організації "Воля або Смерть" Параска Левицька та Ганна Скільська.

Одної днини напроти Святомихайлівського собору зустрілася з "Лесею", яка наказала прийти на цвинтар Монастирок. На цьому цвинтарі, а також у священика о.Русина, сестри зустрічалися і до того. Детально розповіла Ірині про свій арешт і вона порадила дівчині піти до сповіді. Тоді Ганнуся бачила Ірину востаннє, а священник Святомихайлівської церкви влаштував їй справжній допит. Залишився відповідями задоволений.

Під час літніх канікул була з батьками на полонині Кринта, а коли повернулася в Коломию, професор Кузьма сказав, що Ірини серед живих уже немає. Першого вересня, як звичайно, пішла у дев'ятий клас. Але провчилася недовго: новий арешт. Забрали з шкільного класу. Та ж тюрма МГБ і вибір: або починає працювати на чекістів і стає сексотом, або 25 років заслання в Сибір. Вибрала останнє. З конвоєм прийшла на квартиру, забрала коц та деяку невибагливу одежину, яку віддали Скільська та Левицька, і опинилася в товарняку на вокзалі. Відразу відчула якесь полегшення, що арешти і допити, нарешті, скінчилися, що вистояла в катівнях, нікого не видала. Проспала цілу добу. А коли прокинулася, то людей у вагоні стало, як оселедців у бочці. Уночі знайомі хлопці підкупили охорону, викликали з вагона і пропонували утікати. Але відмовилася, бо знала, що ніде не заховається від недремного ока чекіста чи стукача.

У сусідньому вагоні опинилися і професор Кузьма з дружиною Марією та дочкою Вірою. Формальним приводом для їхнього виселення було те, що син Богдан, студент медицини у Львові, у 1944-му емігрував на Захід. Але насправді ця славна коломийська родина опинилася на засланні через те, що професор Кузьма був останнім гімназійним учителем, що ще залишився в місті. Отже, його треба було позбутися. Бо присилали учителів зі Східної України.

22 жовтня 1947 року вщент набитий галичанами товарний ешелон вирушив у холодний Сибір. До Омська добиралися десь понад місяць. Коломийців залишили у радгоспі "Тюкалінський", Омської області. Були там до 1956 року. За цей час біолог Орест Кузьма розвів у радгоспі величезний сад десь на 10-15 гектарах, який перетворили на дослідну ділянку сільськогосподарського науково-дослідного інституту. На це сибірське диво приїжджали поглянути делегації з усього совітського червоного царства. А наші жінки знайшли в саду неважку працю і засіб існування. Директор Коломийської щіткової фабрики Володимир Боднарчук з пасербицею Оксаною Воробець, яка працювала в радгоспі медичною сестрою, зорганізували драматичний гурток. П'єси ставили виключно українською мовою, але на них з'їжджалися люди з усіх околиць, а зал завжди був переповнений. Віночки сплітали з розмальованого паперу, а взуття часто доводилося у когось позичати.

Повернулася з Сибіру у липні 1956 року. Маму застала на Кринті, а батька вже не було. Під час облави довго лежав у снігу, простудився і помер у березні 1952 року. Дружина викопала яму таки на полонині, але гуцули звезли небіжчика на доли і поховали коло церкви у селі Ільці. Хату в Старому Косові влада забрала ще в 1945 році, а після повернення Ганнусі порадили перебратися кудись за межі області. Поселилася у Вижниці, заочно закінчила Чернівецький університет, вчителювала на Буковині, в Дебеславцях, Корничі.

З початком українського відродження почалося для неї нове життя. У 1991 році стала секретарем осередку ТУМ імені Тараса Шевченка, зорганізувала у Воскресінцях мішаний хор (диригент Іван Гуцуляк), з її ініціативи на Луганщину відправлено 16 пакунків з українськими підручниками для шкіл. У 1990-му пікетувала Верховну Раду в Києві, збирала кошти для розкопок жертв большевицького терору в Дем'яновому Лазі, за дорученням демпартії серед інтелігенції міста та району збирала підписи колишніх членів КПСС за те, що вони осуджують ідеологію цієї злочинної партії і протестують проти її відновлення. На Всеукраїнському грудневому референдумі була спостерігачкою в селах Верховинського району.

А три дні ГКЧП пані Ганна згадує з особливим душевним трепетом. Саме тоді Коломия урочисто святкувала своє 750-річчя. І коли на другий день свята усі ЗМІ з понурою тривогою оповістили про московський заколот, здавалося, що серед коломийців запанує найголовніший і найнебезпечніший ворог - страх. Бо постала реальна загроза повернення конаючого Червоного Дракона. Але не тут то було! Після освячення кошиків з садовиною (бо було Спаса) середмістя заполонила безмежна людська повінь. Стало зрозуміло, що народ просто так свою свободу не віддасть. На площі Шевченка десятки синьо-жовтих прапорів, церковні хоругви, духовенство, багато молоді. Відчувалася напруженість, наелектризованість велелюддя, але страху не було. Після панахиди за усопшим Тарасом та освячення першої плити його пам'ятника слово надали і Ганні Лепкалюк.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала,

Година для праці настала!

Ці огненні слова безсмертної Лесі завершуються звичним "Слава Україні!", а чоловіча самодіяльна народна хорова капела медичних працівників вибухає лунким триразовим "Слава!", "Слава!", "Слава!".

13 січня 1980 року несподівано помер доктор Ярослав Хомин. У 1950-му він був заарештований і 9 місяців перебував у тюрмі, а потім його засудили до 10 років і вислали у табори Красноярська та Норильська, де працював хірургом серед політв'язнів. У 1954 році повернувся і став ведучим хірургом Коломийської центральної лікарні. У 1957-му перейшов на роботу в онкологічний диспансер завідувачем хірургічного відділу. У 1972 році йому була присвоєна вища категорія хірурга-онколога.

А в 1979 році по Коломиї прокотився рунівний вал політичних арештів. У місто прибула велика зграя київських міліціонерів та кагебистів з наперед заготовленими списками осіб, яких мали заарештувати. Основний удар нанесли по медицині. Вибирали найкращих фахівців, родичі яких колись мали якісь зв'язки чи стосунки з бандерівським підпіллям. Першого схоплили талановитого 34-річного Ігоря Хомина, що спеціалізувався по дитячій хірургії. Мав воістину золоті руки, ніхто не міг краще від нього прооперувати хворе дитя. Опери, перевернувши тисячі історій хвороби, наполегливо вишукували мерзотників, які погоджувалися фальшиво свідчити проти лікарів. Один з них засвідчив і проти Ігоря, так що дали йому нізащо чотири роки посиленого табірного режиму.