Реферат: Марійка Підгірянка

МАРІЙКА ШДГІРЯНКА НА ГУЦУЛЫЦИШ

РІДНИЙ КРАЮ, РІДНІ ЛЮДИ.

Восени 1887 року О. Ленерта перевели як лісничого із села Бі­лі Ослави в Уторопи на Косівщині. Зиму 1887—1888 років Марійка перебувала у дідуся М. Волошина, священика села Заріччя, якого дуже любила, бо розповідав гарні казочки про пташок, тварин, ме­теликів, бджілок. За зиму зона помітно підросла, порозумнішала і навчилася читати, писати, рахувати у межах двох десятків, як цьо­го вимагала програма першого класу.

У цих двох селах — Заріччі та Уторопах — поперемінне і про­вела Марійка дитинство та літа юності. У 1888 році, коли сім'я Ленертів добре влаштувалася та обжила нове помешкання, дівчинку забрали в Уторопи, де хата була, ніби палата,— нова, велика, чис­тенька. Перед ґанком росли чотири молоді смереки, город спадав, аж до потічка. Місцевість гарна, ліси близько, під самим селом — букові й смерекові. Значно пізніше вона скаже нареченому: «Я учи­телька з Косівського повіту. Працюю в гарненькому селі з поганою назвою Уторопи»[1]).

Восени цього року Марійка стала ученицею другого класу міс­цевої школи. Вчилася легко і охоче, Пам'ять у неї була дуже до­бра, прочитавши будь-яке сповідання, могла переказати його ледь не дослівно.

Після закінчення початкової школи (6 класів) у 1893 році ви­рішила продовжувати навчання самотужки. Вчитель з Утороп Райт, переконавшись у неабияких здібностях дівчини, допомагав їй опанувати матеріал за програмою сьомих-восьмих класів школи місь­кого типу. З 1892 року, кожного літа й осені, вона перебувала у Заріччі. По декілька годин щоденно продовжувала тут навчання. Не обходилося без допомоги дідуся.

Марійка успішно склала іспити за восьмикласну жіночу виділову школу, яка давала неповну середню освіту. Та її не задоволь­няло досягнуте і перспектива бути все життя тільки домогосподинею. Вона прагнула набути спеціальність.

Сім'я Ленертів була доволі великою, крім найстаршої Марій­ки, мала ще п'ятеро дітей — сина і чотирьох молодших дочок. Ма­рійка допомагала сестрам і сама вперто продовжувала вчитися.

Після іспитів у Коломиї зробила для себе розклад занять на кожен день і готувалася за програмою учительської семінарії. Для цього деякі книжки купила, а решту одержала поштою зі Львова. У Заріччя вже так часто не їздила, бо її дідусь помер (1895).

Марійка була закохана в природу. Уважно прислуховувалася до гомону Черемоша та Прута, до розповідей батька про вегетацію різних порід дерев та кущів, про поведінку і звички тварин. Знала уторопські ліси не гірше, ніж місцевий лісоруб. Часто водила сес­тер на зруби по суниці або у шешорські ліси по малини. І ні разу не заблудилася там. Ходити в лісах, бродити по струмках — це наймиліше для неї заняття. Натхнена чарівною природою Карпат, цією закутаною української землі, вона ніколи не перестане оспіву­вати її.

Одного дня по обіді Марійка раптом попросила у батька гро­шей для поїздки до Львова, той застановився — не повірив, що во­на зможе скласти іспити за учительську семінарію. Але домашні якось уладнали цю несподівану ситуацію і переконали батька у ре­альності задуманої справи.

Коли зібралася в дорогу, котрась із сестер всунула декілька карток у валізу:

— А це теж візьми і обов'язково занеси до якоїсь газети, хай видрукують. Вони кращі від тих, що ми читали якось-то у «Зорі».

Віршувати почала десь у тринадцять-чотирнадцять років. Пер­шою була чотирирядкова строфа польською мовою — напис на стрічку до похоронного вінка. Одного разу мимоволі почула, як у сусідній кімнаті не могли укласти слова і сперечалися з цього при­воду. Тоді запропонувала свій варіант.

Спочатку писала польською мовою. Десь наприкінці XIX сто­ліття у журналі «Блющ» навіть друкувалися ці вірші[2]). Але коли це було і як вони підписані, поки що не вдалося встановити. Читання Шевченкового «Кобзаря» привернуло Марійку до українсь­кої мови. Сестри часто знаходили її поезії, складали і зберігали.

Працюючи з вересня 1900 року вчителькою Уторопської двокласної народної школи, Марія Ленерт впроваджувала в шкільну практику дещо нове. Уроки проводила з восьмої до дванадцятої та з другої до четвертої години. Вранці — з учнями третього-четвертого року навчання: обидвома річниками одночасно. Заняття три­вало шістдесят хвилин. Цю годину ділили на дві півгодини: письмові і усні. Коли третій річник займався голосно (усно), то четвер­тий у той час виконував письмові завдання і навпаки. Вона брала зошити учнів додому, перевіряла їх і виставляла оцінки, чого рані­ше у цій школі ніхто не практикував, її вихованці уважніше і ста­ранніше виконували письмові завдання.

На пополудневе заняття був призначений перший рік навчан­ня. Як радили педагоги-практики школи вправ, у перші тижні тре­ба працювати над пробудженням свідомого слуху, щоб зір і слух взаємодоповнювалися. Ці методичні поради вона враховувала: ви­користовувала кольорову крейду, малюючи на дошці квіти, тварин. У Львові купила собі дві пачки таких крейд, щоб мати у запасі. Малюнки не лише викликали радість у дітей, але й сприяли поси­ленню уваги. Часто на уроці придумувала до них коротенькі вір­шики — і діти вмить запам'ятовували їх. Відвідування уроків у класі значно поліпшилося, поведінка — теж.

У 1902 році роботу Уторопської школи перевіряв повітовий ін­спектор Шлемкевич. Він звернув увагу на успіхи молодої вчитель­ки, зробив запис у повізитаційному протоколі.

У тодішній австрійській державі відзначалися свята за грець­ким і латинським віросповіданням. У вільний час Марійка Ленерт читала художню і педагогічну літературу на українській, польській, німецькій мовах. Читала жадібно і дуже багато, але безсистемно.

Інколи бувала в Косові на концертах та виступах українського театру. Жодного разу не оминула нагоди відвідати ярмарок — це щорічне свято горян, на яке з'їздилися гуцули із всієї Косівщини, інтелігенція з усіх, навіть найвіддаленіших сіл, та заїжджі. Скіль­ки душевного задоволення мала! Поставала перед нею як одна ве­личезна мистецька панорама, якій, здається, ні початку, ні краю нема: багатотисячна квітчаста, рухлива, гамірлива, розсміяна, роз­співана стіна. У жодному музеї не зібрати стільки експонатів, скі­льки тут, на ярмарку. Можна намилуватися пишнотою етносу Косівської Гуцульщини, проглянути, мов на виставці, чоловічий і жі­ночий одяг, красноїльські, космацькі, яворівські, довгопільські та інші оздоби і декоративні вироби з дерева, різьблені та інкрусто­вані, художні витвори ткаль, вишивальниць, гончарів, послухати троїсту музику і, навіть, побачити незрівнянно-ритмічний опришківський танець — аркан. Враження від побаченого і почутого на цих косівських ярмарках залишилися в пам'яті Марійки Ленерт на все життя. Один із них призвів до знайомства з І. Трушем.

Марійка купила гарного великого когута, вложила молодшій сестрі у кошик, і вони пішли додому пішки. Недалеко від скруту на коломийський шлях когут несподівано вирвався і, хоч у нього ноги були зв'язані, намагався втекти. Назустріч йшов якийсь незнайомий чоловік у білому полотняному одязі. Побачивши це, ки­нув топірець, скочив поперед когута і обома руками спритно притис до землі. Передаючи дівчатам бунтаря, мовив:

— Якби мав час, якби мав чим і на чім, то зразу змалював би вас із цим півнем. Дозвольте познайомитися: Іван Труш, художниці із Львова.

— Дуже вдоволена з такого несподіваного знайомства. Я - учителька з Утороп, Марія Ленерт. А це моя сестра Галя. Як їхамете Через Уторопи, вступіть до нас відпочити. Наша хата якраз проти позначки двадцять першого кілометра.

— Я оминаю «цісарські дороги», ходжу гірськими плаями, пі­тниками, щоб полюбуватися красою нашої Верховини та надиха­тися озоном карпатського повітря. А як іноді треба, то їду пошто­вим амбулянсом, а цей не спиниться навіть перед двадцять пер­шим кілометром, де живуть такі гарні дівчата...

Після взаємних подяк вони розпрощалися. А через день товариство «Українська бесіда» влаштувало у Косові вечорниці. Ма­рійка, хоч і не любила танцювати, але поїхала з молодшими сестрами на забаву. Через якийсь час розпорядник вечора підводить до неї молодого чоловіка і знайомить:

— Наша нетанцююча поетка Марійка Підгірянка, а це — нетанцюючий художник Іван Труш.

— Поетка Марійка Підгірянка? — дивується Труш. — Та ми ж учора познайомилися — учителька з Утороп, таке німецьке прізви­ще...

— Саме вона, та сама, Ленерт,— пояснює розпорядник.

— Як цікаво склалося,— каже Труш і починає розповідати про пригоду з когутом.

На той час припадає знайомство М. Ленерт з А, Крушельницьким, О. Маковеєм. Вона зустрічалася з соціалістом М. Лозинським, листувалася з В. Гнатюком.

У 1903 році газета «Діло» надрукувала вірш «Ой не нам; в, кайданах ходити», підписаний «Марійка Підгірянка». Хто тоді міг подумати, що впродовж десятків років це ім'я не сходитиме із сторінок газет, журналів, антологій, читанок, букварів, календарів, які друкувалися у Львові, Коломиї, Харкові, Ужгороді, Тячеві, Чернівцях, Вінниці, Пряшеві, Празі, Кракові, Варшаві, Відні, Софії, у Канаді та США,

1904 року у Львові вона познайомилася з учителем Скалатського повіту А, Домбровським, людиною прогресивних поглядів, активним діячем учительського руху, автором ряду підручників, невтомним агітатором радикальної партії. Невдовзі (31 жовтня 1905) їх повінчав священик Кобринський.