Реферат: Україна в умовах десталінізації

Чесні, талановиті письменники, по­ети, художники, юристи, представни­ки інших категорій інтелігенції, неза­лежно мислячі робітники та селяни гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито висловлюва­ли свої погляди, вимагали від властей зміни політики.

Помітний вплив на формування іна­кодумства в Україні справляли зовнішні фактори. Передусім це стосуєть­ся антикомуністичних виступів у країнах так званого «соціалістичного та­бору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної системи на рубежі 50-60-х рр., розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в Україні «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух в Україні неми­нуче набув національно-демократичного забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х - на початку 60-х років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство відзначалося притаманними йому рисами.

По-перше, це була мирна, опозицій­на ненасильницька форма боротьби, боротьби за розум і душу людей. Під­тримуючи ідеали національно-виз­вольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети конституційними мето­дами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських акцій.

По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми (гурт­ки, спілки, об'єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загаль­ноукраїнським явищем і проявлялося в усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина, Луганщина); в західній частині (Львів­щина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, Буковина); на півдні (Оде­са, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як полі­тично-національна течія, охоплювало різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію ( письменники, журна­лісти, літературознавці, вчителі, юри­сти, спеціалісти різних галузей народ­ного господарства), студентство, робіт­ництво тощо.

У травні 1961 р. у Львівському обла­сному суді відбувся судовий процес над Українською робітничо-селян­ською спілкою (УРСС), організованою у 1959 р. Левком Лук'яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу Ук­раїни зі складу СРСР, це право було

зафіксовано конституційними поло­женнями. Організатор спілки Л.Лук'яненко був засуджений-до страти, зго­дом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші члени спілки.

Група Л.Лук'яненка була не єдиною самостійницькою організацією Украї­ни. Подібні позиції обстоювали Об'єд­нана партія визволення України, що існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний комітет (УНК), Український національ­ний фронт (УНФ) та інші організації. Судові процеси над інакодумцями від­бувалися у різних регіонах республі­ки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював журна­ліст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На ос­нові судових рішень більшість підсуд­них була репресована. І при цьому ра­дянський уряд без кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповіда­льності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних в'язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито, вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від соціалістичного реа­лізму», так і «прояви формалізму і аб­стракціонізму».

Слід сказати, що партійний вождь, м'яко кажучи, слабенько орієнтувався у мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. «Я ничего не понимал», — так охарактеризує він не­задовго до смерті своє тодішнє ро­зуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.

Однією з жертв критиканства М.Хру­щова був талановитий російський скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над людьми. Трапилось так, що пам'ятник на мо­гилі М.Хрущова на Новодівочому кладовищі в Москві виготовив розкрити­кований ним той-таки Е.Нєізвєстний.

Слідом за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» у творчості митців України. Проходила вона під виглядом «задушевних» бе­сід у відповідних спілках у Києві, Льво­ві, Харкові, відвідин майстерень ху­дожників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової інформації критикували за «формаліс­тичні викрутаси» Л.Костенко, М.Вінграновського, І.Драча та інших.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали конференція в Київському універ­ситеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції біля пам'ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середо­вищі прогресивної української інтелігенції викликала пожежа у фонді ук­раїнських рукописів Київської публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.

Не всі дисиденти відкидали ідеоло­гічні основи існуючої системи. Більше того, деякі з них звинувачували вла­ду у відході від «справжнього» мар­ксизму. Зрештою, вони самі були про­дуктом системи і в її «покращенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя. Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським об­личчям», як вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору каральних органів режиму.

Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»; засуд­жував чи не засуджував свою поперед­ню діяльність) визначалася і міра по­карання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних функціонерів, інших притягли до су­дової відповідальності.

Після усунення від влади М.Хрущо­ва стала швидко проявлятися тенденція до посилення репресій щодо диси­дентів. У серпні—вересні 1965 р. було проведено арешти близько двох десят­ків правозахисників. Серед них були літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху ге­нерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність, виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення на істо­ричну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральсь­кого звання. Коли у квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і то­дішній Голова Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю... Рано його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучо­го наступу системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських ди­сидентів засвідчила їхнє непохитне ба­жання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була пра­ця літературного критика з Києва Іва­на Дзюби «Інтернаціоналізм чи руси­фікація?», перекладена потім на кіль­ка європейських мов. Книга була своє­рідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських дисиден­тів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір І.Дзюба адресу­вав П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП України. Автор сміливо засуджував практику нехту­вання громадянськими правами укра­їнського народу. Гострій критиці була піддана національна політика Кому­ністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління. Вустами молодого публі­циста найактивніша частина укра­їнської молоді заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар'є­ри; когось він повів страдницьким шляхом в'язнів сумління; деякі по­платилися за нього найвищою платою -власним життям. Але то не були да­ремні жертви. «Віра виникає тоді, коли є мученики», а «знищені стають прапором», —писав про українських ди­сидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їхньої ді­яльності.