Реферат: Лицарі середньовіччя

Справа в тім, що лицарі дуже любили боротися, але зовсім не хотіли вмирати — ні за сеньйора, ні за святу церкву. Вони повинні були і хотіли тільки перемагати. Цьому, власне, і служили їхня збруя. Цьому служив і “клин”. Адже коли загін лицарів повільно, крок за кроком, наближався до ворога, він ставав чудовою мішенню для лучників супротивника. Добре, якщо в того немає влучних лучників. А якщо є? Якщо в них до всього були відмінні далекобійні, могутні цибулі? Монголи при Лігниці й англійці при Крессі і Пуатьє саме з цибуль буквально розстріляли прекрасно захищених збруєю лицарів. А при побудові “клином” перед ворожими стрільцями виявлялося тільки трохи вершників у самім надійному захисному спорядженні.

Так, лицарі вмирали дуже неохоче. Вони воліли чи бігти здаватися в полон у випадку невдачі. У європейських війнах гинуло їх дуже мало — одиниці, і лише в найбільших битвах, що вирішувала долі країн, — кілька сотень.

І справа отут не тільки в збруї. Лицарі до XIII в. відчули себе деяким всесвітнім орденом, кастою, для якої не важливі ніякі територіальні границі, ніяке підданство. Адже границі увесь час мінялися, області переходили від одного короля до іншого, а лицарі сиділи в тих же замках, розмовляли між собою французькою мовою і всі, як один, вважалися слугами святої католицької церкви. І убивати побратима, хто б і відкіля б він ні був, ставало непристойним. От здолати його — збити з коня, взяти в полон і, головне, одержати викуп — це перемога. А що користі від трупа? Війни перетворювалися в масові турніри. Але не перетворилися.

Не дозволили “грубі мужики” — селяни і городяни, що воювали в піхоті. Воно-те лицарі пощади не давали. Але вуж і вони в боргу не залишалися — полонених не брали. А коли в XIV в. сформувалася боєздатна піхота, що бореться в щільному ладі, що не боїться кінних атак і з довгими алебардами сама кидалася в бій, лицарі зверталися у втечу при одному виді швейцарських “баталій” і гуситських візків, з жахом і збурюванням розповідаючи про незвичні криваві побоїща: адже у швейцарців, наприклад, під страхом смерті заборонялося брати полонених. І коли лицарі теж стали всі частіше застосовувати глибокі щільні побудови, так що загін перетворювалася в залізного -дикобраза, їхній знову змела — тепер уже назавжди — піхота, збройна вогнепальною зброєю.

Використана література:

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2001.

Українська велика енциклопедія. – К., 2000.